Український тиждень

Сучасна Європа має два ядра:

Економічно-політичне — ЄС;військово-політичне — НАТО.

Обидві інституції зі штаб-квартирами в Брюсселі, але протягом десятиліть вони практично не спілкувалися між собою. Тимчасом сила Європи ґрунтується на цьому подвійному ядрі. На саміті військового альянсу в Анкарі цього тижня лідери повинні відверто визнати, що друге ядро Європи терміново потребує реконструкції.Обидві організації суттєво розширилися з часів свого заснування:

НАТО — з 12 країн-членів 1949 року до 32-х нині,ЄС — з шести країн-членів Європейської економічної спільноти 1957 року до 27-ми нині.

Не менш як 23 європейські країни, на які припадає десь дві третини ВВП Європи, зараз входять до обох ядер. Але якщо візитівкою ЄС були постійні зміни, то НАТО характеризувалося надзвичайною структурною стабільністю. У 1949 році це був альянс-гегемон під домінуванням США, і, по суті, залишався таким навіть із 32-ма членами, аж до 2025 року — тобто до того, як друге пришестя президента США Дональда Трампа (Трампові урізання бюджету-2025) поставило під сумнів майбутнє НАТО.Протягом своєї історії ЄС-Європа покладалася на інше ядро. Майже всі прифронтові країни східного флангу двоядерної Європи, що нині опинився під загрозою, — від Естонії на півночі до Болгарії на півдні — стали членами НАТО ще до вступу в ЄС. (Лише колись нейтральні Фінляндія й Швеція зробили навпаки). Сьогодні Чорногорія й Албанія вже входять до складу НАТО і сподіваються на вступ у ЄС.Протягом усіх цих десятиліть військовий альянс на чолі зі США захищав економічно-політичну Європу, яка мирно розвивалася, від потенційної радянської/російської агресії. Він також захищав Європу, нехай і менш помітно, від повернення віковічних внутрішньоєвропейських суперництв за військову могутність і лідерство. Зовнішня загроза, безсумнівно, нещадно повернулася, але й дається взнаки відродження старої внутрішньоєвропейської проблеми. За нинішніми побоюваннями Франції й Польщі щодо стрімкого зростання німецьких витрат на оборону, зосереджених виключно на Німеччині, ховається виснажений привид історичних страхів перед німецьким військовим домінуванням.Після півторарічного правління адміністрації Трампа стало цілком очевидно, що Європа більше не може покладатися на Сполучені Штати в питаннях своєї оборони. Чи може це змінитися з приходом нового президента США в січні 2029 року? Можливо. Але Європі було б безглуздо на це розраховувати. Тим часом існує значний ризик, що російський президент Владімір Путін атакує територію НАТО ще до настання цього потенційно радісного дня. Розуміючи, що Трамп, можливо, не прийде на допомогу Європі, і що Європа починає серйозно переозброюватися, російський диктатор у скруті може вирішити, що зараз його останній і найкращий шанс продемонструвати, що НАТО — це паперовий тигр.Читайте також: НАТО 3.0.: які виклики постали перед Альянсом та чого чекати від саміту в Анкарі Тому відновлення другого ядра Європи є водночас важливим і нагальним завданням. ЄС має відігравати вирішальну роль у збільшенні та координації фінансування європейського переозброєння, як це вже почало відбуватися завдяки таким ініціативам, як SАFЕ («Заходи з безпеки для Європи») і Європейський оборонний фонд. Що більше коштів вдасться залучити, то ефективнішим каталізатором стане ЄС. Однак було б небезпечною ілюзією вважати, що ЄС сам собою може стати військово-політичним ядром Європи, а Стаття 42.7 Договору про взаємну оборону відіграватиме бодай якусь роль, подібно до Статті 5 НАТО. Натомість ці дві організації, що базуються в Брюсселі, мають усвідомити, чим у найкращому разі були і чим, після цієї трансформації, знову мають стати: двома ядрами, які істотно доповнюють і підсилюють одне одного.Для фактичної військової оборони Європи відправною точкою має стати європеїзація НАТО. Це передбачає дві окремі часові рамки: десятирічну і десятимісячну. Європа й Канада (ця велика почесна європейська країна) повинні працювати — наскільки можливо, бажано спільно зі США, — на стратегічну мету: створення Європи, яка має звичайні збройні сили, так звані стратегічні засоби забезпечення і, зрештою, європейське ядерне стримування для самооборони.Водночас НАТО потребує негайної розробки планів дій, спрямованих на забезпечення оборони під керівництвом Європи, а в найгіршому випадку (тобто якщо Трамп проявить себе з найгіршого боку) — оборони виключно європейськими силами проти будь-якої можливої російської агресії, чи то ескалації гібридних атак, чи то спроби безпосереднього вторгнення в якомусь регіоні: від Свальбарда до Чорного моря. Особливо за найгіршого сценарію, коли Європа лишається на самоті, вирішальну роль може відіграти здатність до швидкого реагування таких мінілатеральних ініціатив, як Об’єднані експедиційні сили Великої Британії, країн Північної Європи і Балтії. Подальша військова й економічна підтримка України, яка зараз завдає далекобійних ударів по території Росії, залишається життєво необхідною. Україна продемонструвала можливості бойового духу і героїчної імпровізації навіть, коли шансів майже немає. За умови належних часових рамок, адміністрація Трампа має схвалити таке планування на випадок надзвичайних ситуацій.Планувальникам оборони доведеться опрацювати всі деталі, бажано таємно. Але на публічному рівні слід чітко донести (як в Анкарі, так і за її межами) наявність політичної волі європейських лідерів до подолання довгострокових і нагальних викликів. Ефективне стримування Путіна можливе лише за умови, що Європа виявить залізну рішучість захищатся.Книжка Тімоті Снайдера Еurоре іn 7½ Сhарtеrs вийде друком цієї осені.

Садівництво — справа не з легких: руки чорнющі, сонце безжально припікає, а спину й узагалі не розігнути… Та, попри труднощі, проста фізична праця приносить умиротворення. Сієш моркву, прикопуєш саджанець яблуні — і розумієш, що це твоя опора, хай що відбувається довкола.Думка про те, що сад-город — не просто ділянка з рослинами, а повноцінний мікрокосм, не нова. Так відчували мислителі різних століть і територій. Українські письменники теж не стояли осторонь від сапок і лійок, отож вивищували порпання в землі до життєвої філософії.

Григорій Сковорода: сад як місце «упокоєння для монашества»

Світ не впіймав Григорія Сковороду, бо той ховався серед зелених крон. Природа не раз рятувала його від мирської суєти.Учень Михайло Ковалинський оповідав про побут учителя таке: «Часто у вільні від занять години усамітнювався для роздумів в полях, гаях, садах. Рано-вранці зоря супроводжувала його в прогулянках, а діброви були співбесідниками його розмислів».Сад у бароковому світогляді — це рай на землі. Філософу дуже пощастило народитися й зростати на зеленій Наддніпрянщині, між дерев і трав. Так з року в рік набував мудрості, товаришуючи з природою. Хоч і не був садівником, Григорій Сковорода все ж збагнув, що людське життя подібне до роботи на землі. Тільки від людини залежить, що з її діл «проізросте» і якими будуть ці пагони.Дуб Сковороди«Навіщо ж садити оливу, якщо вона не дасть плодів? Навіщо садити в землю, коли не з’явиться новий паросток?» — писав мислитель у листах до Ковалинського.Сковородинство, яке сповідують послідовники філософа, диктує, що городництво, садівництво, ба навіть споглядання гарного краєвиду є духовними практиками. Адже зелені хащі замінили Григорію Сковороді келію:«Нині скитаюся у мого Андрія Івановича Ковалевського. Маю для свого монашества повне упокоєння. Земелька його є нагірна. Лісами, садами, пагорбами, джерелами наповнена. На такому місці я народився біля Лубен».Григорій Сковорода бачив чимало спільного між людьми й рослинами. Приміром, радив бути такими ж стійкими, як пальма, що пробивається крізь скелі.

Василь Гоголь-Яновський: асиметрія та натуральність у садівництві

Письменник Василь Гоголь-Яновський, батько Миколи Гоголя, був затятим садівником та надавав перевагу лісовим деревам: за спогадами сучасників, сад на його хуторі годилося б називати гаєм. Улітку крони дубів, ясенів та кленів захищали хуторян від спеки.У записній книжці Василя Гоголя-Яновського збереглися нотатки про історію англійського саду і садівників, що ввели моду на природність у ландшафтному дизайні. Сам драматург теж не любив симетрії і просив дітей допомагати йому у виборі місця для саджанців: вони навмання розкидали камінці — і вже за цими мітками батько планував озеленення.Грот у садибі Гоголів-ЯновськихСлави естета він зажив недаремно: у саду стояли затишна альтанка та грот, призначені для снування поетичних мрій. Обабіч гроту Василь Гоголь-Яновський посадив горобину, а навпроти — кілька берізок, підкресливши білизну їхніх стовбурів кущами світлих троянд.Письменник шанував багаторічні рослини, отож із літа в літо родину Гоголів тішили одні й ті самі квіти. Великим господарчим звершенням поміщика було те, що він наказав викопати посеред саду ставок. На його березі Василь Гоголь-Яновський любив слухати солов’їв — і через те навіть заборонив там прати: стукіт праників розлякував пташок. Творча натура письменника проявлялася і в назвах, якими він нарікав кожну доріжку та алейку: скажімо, у ліску Яворівщині зеленіла «долина спокою».Звичку до садівництва як до розради-антистресу Василь Гоголь-Яновський передав своєму синові Миколі Гоголю. Він теж посадив чимало дубів, прикопуючи жолуді, хоч не цурався й дрібніших рослин — приміром, висилав із Петербурга до рідної Василівки насіння цвітної капусти, артишоків і броколі.

Тарас Шевченко: уперта верба

Рослини вчать упертості. Спостерігаючи, як пагінець виростає на сухому чи кам’янистому ґрунті, садівник гартує свій дух.Отож уявіть Тараса Шевченка на півострові Мангишлак, де він відбував покарання. Творчість на засланні була заказана, однак митець творив попри все. І йдеться не тільки про захалявні книжечки, а й, що прикметно, про дерева — власноруч посаджені й викохані. На засланні поет виростив гарнізонний сад, а ще посадив вербу за фортом.дерева Мангишлаку, мал. Т.ШевченкаНегадано Тарас Шевченко знайшов у Гур’єві (нині казахське місто Атирау) маленьку гілочку, забрав із собою і дав їй шанс прорости. Чи то деревце здогадалося, яка незвичайна людина поливає його, чи то просто сталося диво, — та вербова гілочка прийнялася.Поет писав у листах: «Я увіткнув її в землю, вона листя пустила, я ну її поливати, а вона — рости. Верба моя виросла і укриває мене в спекотний день своєю густою тінню…». Це був сховок Тараса Шевченка. Під вербою він засинав і бачив сни про життя на волі.Грот у садибі Гоголів-ЯновськихВерба стала Шевченковою приятелькою, з якою він ділив горе навпіл. Згодом поет Богдан Лепкий присвятить цьому рятівному дереву вірш:«…Прийнялася і на веснуЗелене листя розпустила.Ох, як же, як була йомуТа деревина люба й мила!Було, з казарми прибіжитьВ зеленій тіні відпочити,Положиться, верба шумитьІ шепче щось над ним, як мати.Мов жалується, що весна.Сади цвітуть на Україні,Вона ж сумує тут однаПосеред дикої пустині»У турботі про цей пагінець Тарас Шевченко забував про свою самотність.

Подружжя Кулішів: рай у тихому холодку

Часом сад — це вибір жити тихо й просто. Десь так було в письменницькій родині Пантелеймона й Олександри Кулішів на хуторі Мотронівка.На перший погляд це класичне подружжя інтелігентів: приймали силу-силенну гостей, генерували ідеї, творили. Однак було дещо, що їх вирізняло, — активна залученість у господарство та сумлінна ручна праця. Куліші дбали про сад, де, за згадками Олександри Михайлівни, квітли конвалії, черемшина, бузок. А ще вирощували городину, пасічникували.Господарство було великим — настільки, що в листах Олександра Куліш порівнювала його з «ноєвим ковчегом». Окрім рослин, потрібно було дбати про худобу — коней, свиней, корів. Куліші нерідко й самі працювали на городі, старалися на жнивах і сінокосі.Гостям Пантелеймон Куліш охоче проводив екскурсію по хутору. У програмі — прогулянка садом і відпочинок у затінку дерев. Затишний ретрит у Мотронівці особливо сподобався письменнику Олександрові Кониському та науковцеві й перекладачеві Івану Пулюю. Вони відгукувалися про сад Пантелеймона Куліша як прехороше місце.Пантелеймон Олександрович усе міське демонізував, а свій хуторянський рай навпаки розхвалював. Тут, мовляв, і мораль, і незамулена криниця народного духу: тільки випий — і проснешся українолюбом. Із життя на хуторі Пантелеймон Куліш витворив цілу філософську систему.Сад — це безмір роботи, але стільки ж і краси. І в цьому прекрасно-вимогливому місці Пантелеймон Куліш спочив. Поряд у мотронівській садибі поховали й Василя Білозерського, брата Олександри Михайлівни.

Квіти Михайла Коцюбинського: вбирати в себе красу

Садівництво — процес творчий. Отож Михайло Коцюбинський був однаково продуктивний і в письмі, і в прикрашанні власної садиби.Будучи естетом, письменник любив носити на лацкані гвоздику. Цей квітковий дендизм не випадковий, адже в садибі Коцюбинських був зелений рай. Сім’я жила серед пишних троянд, лілій, мальв… Донині музеї Коцюбинського неможливо уявити без квітів: щовесни музейники пораються на клумбах, щоб увіковічнити пам’ять автора-квітколюба.Мандруючи, письменник помічав зразки локальної флори. До прикладу, рідні мальву чи руту сприймав як «привіт» із дому. А от екзоти привозив замість сувенірів: у його валізі завжди знаходилося місце для насіння заморських рослин. Завдяки цьому гобі в Чернігові завелися чудернацькі мешканці, як-от сіра агава. Чи то корона, чи то паща акули — так цю химеру уявляв Михайло Коцюбинський.В оповіданні «На острові» він пише:«Завжди хвилююсь, коли бачу агаву: сіру корону твердого листу, зубатого по краях і гострого на вершечку, як затесаний кіл. Розсілася по терасах і коронує скриту силу землі».Уперше Михайло Коцюбинський спіткав агаву на острові Капрі. Його здивувало, що рослина розквітає лише раз у житті, жертвуючи цвіту всі свої сили. Сумно, але не безнадійно: перед смертю агава випускає додаткові пагони, щоб відродитися в «дітях». Це наштовхнуло письменника на роздуми про життя й смерть, а в оповіданні «На острові» з’явився мудрий вислів: «Бо така таємниця агави: вона цвіте, щоб умерти, і умирає, щоб цвісти».Фото садиби з Чернігівського літературно-меморіального музею-заповідника КоцюбинськогоЧасом не надивуєшся, наскільки схожими бувають люди й рослини. Візьмімо агаву й Михайла Коцюбинського: теплолюбні, вони обидва погано переносили чернігівській клімат… Тому Михайло Коцюбинський узимку їхав на теплі курорти, а агаву в холодну пору переховують у теплиці. Так про рослину й досі дбають працівники музеїв-заповідників ім. Михайла Коцюбинського в Чернігові й Вінниці.

Довженкові яблуні: дім, що завжди поряд

Ще одним чернігівським садівником був Олександр Довженко. І якщо Михайло Коцюбинський любив екзотичну агаву, то цей письменник і режисер не уявляв життя без яблук.В автобіографічній повісті «Зачарована Десна» автор згадує грядки з картоплею, цибулею, морквою, які садили його рідні. Від дозрілого овочу текла слинка, та серцебиття пришвидшувалося від краси розквітлих яблунь. Коли із Сашка зробився Олександр Петрович, іменитий прозаїк і режисер, він усе одно хапав лопату й вирушав до саду. Не дивина, що здебільшого саджав яблуні. У 1927 році наполіг висадити їх біля київської кіностудії (зараз вона носить його ім’я).Знімаючи фільм «Земля» в селі Яреськи, що на Полтавщині, Олександр Довженко привіз саджанець і туди. Навряд чи вийшло б придумати символічніший жест любові до цього дерева, адже перші кадри кінокартини стали одою яблукам. На них дідусь, голова роду, помирає межи достиглими плодами, допоки мале онуча радісно кусає фрукти… Для митця яблука стали символом дому, вкорінення, життя як такого.

Максим Рильський: сховатися в ідилії саду

Максим Рильський у квітахВиростити сад як сховок від шуму цивілізації, замешкати серед дерев і квітів — ось яким був життєвий вибір Максима Рильського. Нині українські садівники, милуючись поживними плодами й прекрасними квітами, рідко коли утримуються, щоби не процитувати рядки поета:«У щастя людського два рівних є крила:Троянди й виноград, красиве і корисне»У красивому й корисному Максим Рильський направду тямив, адже де б він не жив — у затишному Ірпені чи галасливому Києві, — усюди розбивав садочок. І сил для цього не шкодував.Навесні й улітку Максим Тадейович рано вставав, аби оглянути й за потреби обрізати, підлікувати дерева, а вже відтак сідав писати. Тобто керувався принципом зі загаданого вірша «Троянди й виноград»: «Ми працю любимо, що в творчість перейшла». Рильський жив серед природи, працював для неї як секатором, так і пером, оспівуючи красу та силу рослин.Голосіївську садибу в Києві поет збудував на пагорбі-узліссі. Чого тільки не росло в його садку: яблуні, груші, вишні, черешні… А в квітні-травні садівника та його гостей п’янили пахощі бузку та магнолій.Сад Максима Рильського, ГолосієвоЄ в садибі Рильського й дерева з історією. Верба, біля якої Максим Тадейович відпочивав, — прямий нащадок мангишлацької верби Тараса Шевченка. Неоціненну гілочку, з якої виросло дерево, подарував садівникові Андрій Малишко.Після смерті Максима Рильського верба почала всихати, і вже від неї, як колись і від її «матері», було взято новий пагінець. Для майбутніх поколінь верб, для майбутніх поколінь поетів.

Софія Яблонська: город на Нуармутьє

Мапа садів не знає меж. Із казахських степів та київських садочків перенесімося в Атлантику, на острів Нуармутьє. Місце це красиве, але, відверто кажучи, не найсприятливіше для саду-городу: замість родючого ґрунту — суха земля, а запашні трави заглушають будяки.Нуармутьє, фото Sоfіа Yаblоnskа FоundаtіоnНапевно, багатьох такий клімат зупинив би від садівничих спроб, та тільки не письменницю й мандрівницю Софію Яблонську. Із довгих подорожей вона поверталася до Нуармутьє, свого прихистка, чи то краще сказати — персонального раю, і бралася за його облаштування.Там росли і яскраві соняшники, і запашні трави: кріп, розмарин, ромен, м’ята, майоран. Для цього городниця спеціально привозила врожайні ґрунти на острів.Сад, город — це запах та цвіт дому. Якщо не полінуватися посадити їх, навіть на далекому Нуармутьє з’явиться куточок України.

Євген Гуцало: телепорт у дитинство

Євгенові Гуцалу рослини також допомагали подумки перенестися додому, в дитинство, коли він і сам був зелений-зелений, як недостигле яблуко. Основою для його імпресіоністичної замальовки «Запах кропу» стали враження з рідного села — Старого Животова, що на Вінниччині. Груші в цьому тексті влаштовують «грушкопад цукристих дичок», соняхи височіють, як круглі кобзи на живих стеблах, а стручки квасолі видовжуються, аби згодом звеселити бабин борщ. Нагріті на сонці, пахтять огірки й дині. Та навіть їм не випадає змагатися з кропом — джерелом найсильнішого аромату:«І з-поміж усіх запахів яскраво пробивається дух кропу, якого насушили і зсипали в торбинку, щоб зимою було чим обдурити суп, щоб зимою мати зелену страву, яка нагадувала б про літо…»Що порожнішим стає город, то більше наповнюється погріб. Мати з бабою складають туди картоплю, квасять яблука, капусту, а головне — в одній із діжок ферментуються огірки, перекладені кропом та листям хрону. Тому-то і взимку, посеред іскристого снігу, героєві ввижаються зелені пахощі. Хтозна, чи й сіяв би Євген Гуцало так словами, якби змалку не натренувався на кропові.

Костянтин Москалець: філософічність садівництва

Костянтин МоскалецьЯкщо садівництво — це філософія, то Костянтин Москалець — мислитель із заступом. Щовесни письменник копає город, аби, як заповів Максим Рильський, посадити красиве (квіти) та корисне (картоплю). Під час перерви, коли позаду вже чорніє чималий клапоть скопаного, автор міняє лопату на книжку: у своєму блозі він написав, що цьогоріч читав стоїків. Так філософування передбачає роботу з рослинами, і навпаки.На початку 1980-х в Бахмачі існувало творче об’єднання ДАК, до якого належали Костянтин Москалець, Володимир Кашка, Микола Туз та Андрій Деркач. Ритуалом, що об’єднував молодих письменників, стало заварювання чаю. Як пише Костянтин Москалець в есеї «Воскресіння чаю», «міцний до терпкості чай і цигарка або люлька, натоптана власноручно вирощеним тютюном, якою затягуються в перервах між ковтками, стали невіддільною частиною творчого процесу насамперед». Учасники навіть називали настій чайного листя «божественною сомою» — тобто напоєм богів і брахманів.Коли ж ритуал закінчувався, заварку не викидали, а використовували як добриво для квітів: хризантем і троянд. Своє помешкання в рідному селі на Чернігівщині — Матіївці — Костянтин Москалець так і назвав: Келія Чайної Троянди.

Тамара Горіха Зерня: товариство однодумців

Сучасна прозаїкиня Тамара Горіха Зерня уявляє райське місце як сад із зеленим газоном. Свій рай розбиває на дачі: саджає молоді деревця, засіває ділянку травою. У соцмережах письменниця жартує, що в її мами зазеленіє і держак лопати, встромлений в землю, а от її талант — у чомусь іншому:«Я у цьому відношенні антиматерія, у мене навпаки, здохне все, до чого докладу руку. У принципі, мною добре кропити бур’яни».Тамара Горіха Зерня. Фото з соцмережГоловна героїня «Шептухи», її останнього роману, також далека від професійного городництва, зате вміє організувати роботу навколо. Вона — київська перекладачка, що переїжджає в прикордонне село на Сумщині, де потроху знаходить спільну мову з сусідками: бере в них консервовані овочі, ягідні наливки, натомість забезпечує умови для бізнесу — сироваріння. Не менш тепло Тамара Горіха Зерня відгукується і про власних реальних сусідок. Вони приносять дачниці сортові кукурудзу й горох, банки з компотом, а одна приятелька, якій вісімдесят три, навіть пообіцяла провести майстер-клас: полізти з нею на трактор, щоб показати, як підкидати на транспортер. Громада — великий чоловік!

Наталка Фурса: нагода зібратися з думками

Сучасна поетка й редакторка Наталка Фурса, що мешкає в селі неподалік Ромодана, вбачає у стійкості рослин «урок оптимізму». Найкращий подарунок для неї — саджанці плодових дерев, адже догляд за ними — це мотивація жити й жити саме тут.На її городі ростуть редька, кабачки, помідори, гарбузи, картопля, якими можна ділитися з друзями, а в квітнику — фотогенічні хризантеми та чорнобривці. Коли ж приїжджають гості, Наталка Фурса приймає їх у затінку винограду й частує врожаями. Зрештою, поетичні твори — це теж плоди. Недаремно, надсилаючи до друку рукопис вибраних віршів, поетка порівняла себе з яблунею, що віддала всі яблука, але все ще міцно тримається корінням.Рослини допомагають психологічно розпружитися, і ця істина стара як світ. Отож, редагуючи тексти, «шкідливіші за нікотин», Наталка Фурса «гризе» за комп’ютером суниці з городу. А коли восени внаслідок російських атак зникає електрика, йде готувати грядку — так час не мине даремно, та й у монотонності фізичної праці народяться нові думки.Як і чому заземлення передує осяянню, поетка описала в збірці «Без сорочки»:«…І коли всі слова розбігаються по кутках,одвертаються спинами, ігнорують кличний відмінок —вибираюся з пірʼя, ховаю крило в рукаві у руки беру ганчірку, совок і віник…І коли всі слова зникають, як пил і тлум,чи ховаються в нірки, як миші зачувши звіра, —я беру лопату, сапку, граблі, мітлуі мандрую на грядку, у сад чи гребти подвірʼя.А коли повертаюся, втомлена і свята —бо труди були праведні, поза вáгами і судами, —вони чинно виходять на світло гурточками і рядами…вони сходяться до Вечері, як апостоли — до Христа,і цілують холодні й голодні мої вуста,й викладають на стіл мійлозу виноградну, петлю і камінь»

Віра Курико: «джунглі в квартирі» як опора

Віра Курико і рослиниРослини — життя, рослини — любов. Це добре знає Віра Курико, бо не просто вирощує їх, а й оспівує у власній прозі та подкасті «Бегонії в агонії».Сад Віри Курико — не про конкретну квітку, а про численних мешканців «джунглів у квартирі» (так зелень називає сама письменниця). Усі ці квіти й трави, хай які різні, виконують спільну терапевтичну мету.«Для мене рослини останні шість років — це в принципі річ, яка мене тримає. Ба більше, я навіть бачу, що чим гірший в мене моральний стан, чим більше всього відбувається — тим більше я саджу, тим більше вазонів стає» — каже Віра Курико в інтерв’ю для «Радіо Культура» (цитата з текстової версії розмови на сайті «Суспільне Культура»).Письменниця ділиться, що хоче написати твір про рослини, як Карел Чапек. Цей чеський автор, що кохався в садівництві, опублікував «Рік садівника» — книжку мало того що не без гумору, так ще й не без мудрощів. У цьому тексті сад виявляється мірилом усього: часу, простору, життя як такого. Люди-бо нероздільні з травами й деревами.Схожі міркування є в романі Віри Курико «Летиція Кур’ята та всі її вигадані коханці, яким вона збрехала про свого батька». Рослини, хай то агава Михайла Коцюбинського, що до неї приходить головна героїня Летиція, чи маленький духмяний горошок, є виразниками людських почуттів. Почуттів, які ми плекаємо подібно до квітів. Можливо, нас тягне до лійок і сапок, коли ми переповнені любов’ю — або ж тому що ми нею переповнені.Роль садів і городів особливо підсвітила війна. Ділянки з квітами, фруктами й овочами тепер мисляться як твердині в буремному морі, фортеці стійкості. Українські письменники здавна розуміли силу таких прихистків. Робота з рослинами заспокоювала їх і дозволяла, окрім корінців книжок, лишити після себе коріння в землі.

Ось він у мене на долоні, цей ключ. Точніше, обриси його, що вписуються у лінії долі.
Ще в часи союзу дивувалася, коли хтось плутав столиці республік країн Балтії, які називали Прибалтикою. Це ж так просто: Вільнюс – столиця Литви, Рига – столиця Латвії, Таллінн – Естонії. І ще не любила цю зверхню москальсько-радянську приповідку: «Куріца – нє птіца, Прібалтіка – нє заграніца». То чого намагалися потрапити туди «на вільні харчі» – надто радянські військові-пенсіонери? Їхні спадкоємці, до слова, далеко не всі вивчили мови названих країн, тому російську не раз чула в Таллінні. Це напружувало. А що здивувало: англійську тут знають, до кого б не зверталася! Сама  намагалася хоч кілька слів вивчити естонською: це перше правило елементарної поваги до країни. Фінська мова споріднена, але таки інша. В часи союзу зокрема для талліннців вона була частиною «опозиційної ідентифікації»: вікном на Захід у закритому таборі під назвою СРСР.
Я втретє їхала в Таллінн. Хвилювалася: це побачення через 42 роки від попереднього! З воєнного Києва – до мирної Естонії, яка завбачливо готується до… миру, хоча наш спільний ворог чигає на кордоні.
Таллінн одразу вразив і розчулив українськими прапорами. З вікна готелю на величній будівлі навпроти бачила поряд стяги: наш та естонський. За національний прапор радянський режим переслідував естонців, заборонялося поєднання синього, білого і чорного кольорів.
Хто лише не перейшов естонською землею в різні часи: данці, шведи, німці, росіяни – та вона з повним правом належить народові, який працьовито опікується нею. Недарма в естонській мові назви багатьох островів (а їх там 2222), інших місцевостей містить частинку mаа, що й означає земля. А мати-земля – це Мааеmа. Естонці скромні, не люблять фасадно-показушного. Історично закладена в натурі протестантська етика (оrе еt lаbоrе – молись і працюй!) працює, перепрошую за тавтологію, на добрий результат. Це видно навіть у міському просторі: скрізь охайно, скляні павільйони зупинок громадського транспорту ідеально доглянуті – тут ще й вихована побутова культура мешканців, заснована і на штрафах, і на сумлінні. До слова, мої приятелі, у котрих мешкала також кілька днів, у крихітній кухні мають три контейнери для побутових відходів, які сумлінно переносять у великі дворові. І коли вже згадала про їхнє помешкання, то це – хрущовка, спадок совка, яких чимало в районі Мустамяе. Та п’ятиповерхівки оштукатурені, оновлені комунікації і балкони кожного будинку відрізняються кольором, а не стилем «хто в ліс, хто по дрова», що спотворює вигляд наших міст. Зелений комфортний район (не могла надихатися чистим повітрям) – на противагу Коплі, який справив цілком інше враження. Втім, нині докладаються всі зусилля, щоб покращити репутацію Коплі, колись промислового району, ще недавно кубла наркоманів і п’яниць.
З одного боку, короткочасне перебування в будь-якій країні не дає підстав робити певні висновки. Та узагальнена картина, емоції – ніби візитівка у пам’яті.
А вражень – більше, ніж можу виповісти. Як укласти в рядки тишу без повітряних тривог, які, втім, уже є фантомними? Як уписати сюди вітрюган, надто у Вишгороді Таллінна, Тоомпеа, що нагадує: місто стоїть на березі Фінської затоки і є морським портом? Постійний захват від атмосферної забудови Старого міста, переважно готичної, де збереглися не поодинокі будівлі, а цілі квартали: шерехата намацувальність стін, ковані деталі, гостроверхі дахи, криті червоною черепицею. Вперше побувала в готичній ратуші – високих залах із хрещатими склепіннями, старовинними гобеленами на стінах. Усе це не само собою дійшло до нас: навіть у радянські часи реставратори країн Балтії були прикладом для колег в інших республіках. Щоправда, ресурси були надто різними, і «благословіння» московських наглядачів теж. До слова, саме на вулиці Пікк (Довгій) у старовинному будинку розташоване посольство Росії. Від протестувальників воно оточене огорожею і на ній – різноманітні плакати і фото зруйнованих українських міст, облич наших біженців, наші прапори та окремих бойових підрозділів ЗСУ. А за кілька метрів на Ратушній площі очі колола навіть вивіска російського ресторану Тrоjkа, криклива, як і зазивало біля входу і при ньому баришня в кокошнику. Втім, знаємо: Росія вміє позиціонувати себе як країна високої культури. В Кадріорзі, палаці, побудованому Петром І для своєї дружини Катерини І, облаштовано музей з постійною експозицією російського живопису ХУІІІ ст. Звісно, ця колекція почала складатися, коли Естонія потрапила у лапи російської імперії. Хто тільки не працював на неї: італійці, німці, поляки за походженням. Тож справедливо було б зазначити (бодай у дужках) українське коріння знаних художників: Аполлона  Мокрицького, Володимира Боровиковського, Дмитра Левицького тощо, творчість яких значно розвинула російське малярство. Так, як це зроблено на інфощитах в одному з тартуських скверів, де підкреслено країну походження багатьох учених, що свого часу працювали в Тартуському університеті. Принаймні, впало у вічі прізвище Григорія Левицького, відомого астронома, який працював в естонському виші, а також у Харківському університеті. На інфощиті показано і мапу, де виокремлено Україну як країну, звідки походить вчений, а в короткій біографії вказано: українець. Словом, «деколонізовувати» варто ще багато – те, що століттями приписувалося одній-єдиній культурі, яка все краще привласнювала собі.
У Таллінні неможливо обійти всі музеї. Про Кадріорг уже згадала, хіба додам: цей палац обіймає доглянутий англійський парк, а поряд – резиденція президента Естонії. Перед скромною будівлею запам’яталися три білі вулики на траві. Напис попереджав: не варто боятися цих мирних бджіл виду Осмія. Президентський мед – як звучить! Умить пригадала одного з наших президентів, який мав пасіку, любив бджіл, а дехто з презирством називав його пасічником.
На вулиці Лай у Старому Таллінні (знаєте ці слова естонською бодай через назву відомого лікеру Vаnа Таllіnn) – два музеї, куди пішла побачити, як працює інтерактивна експозиція: Музей природи і Музей здоров’я. Це розкішне навчальне поле – надто для школярів, де діюча наочність вартує курсу лекцій. Цей спосіб подачі матеріалу вмикає активність, допитливість, і саме цим спонукає до засвоєння матеріалу. Від зародка до самої смерті – все про людину, функціонування її органів, типові хвороби й запобігання їх тощо. У Музеї природи – акцент-прив’язка до особливостей ландшафту, тваринного і рослинного світу Естонії. Тут повно дивовиж і відкриттів, що закладають в юні душі громадян Естонії любов до рідної землі, Мааеmа. А вже те, що я побачила просто неба в ботанічному саду Тартуського університету, перевершило всі очікування. Це клаптик справжнього раю на землі, з якого не хотілося вийти! Саме звичайних, не екзотичних, рослин стало на те, щоб перейнятися «простою» красою, за якою, звісно, складна праця.
Щодо мистецьких галерей – несподівано багата експозиція естонської графіки і живопису трапилася в приморському селищі Війністу (Vііnіstu). Цей приватний музей заслуговує на особливу увагу: зібрані мистецькі твори ХХ ст. і початку ХХІ-го. Естонська графіка привертала мою увагу ще в радянські часи. А книжкова культура Естонії була тоді чи не найвищою, зразковою.
Живим музеєм, осередком творчості і взаємопідтримки  побачила також і Український культурний центр у Старому місті, вписаний у оборонні мури. Про цю локацію, як і засновника, Анатолія  Лютюка, знала давненько з преси: центр постав 2002 року. Та побачити на власні очі – зовсім інше: невеличкий простір фантастично багатофункціональний. Це справжній Талліннський Ноїв ковчег! Тут і папірня, де вручну виготовляють папір за старовинними технологіями, і школа каліграфії де навчаються охочі: пан Анатолій – професійний художник, у руках якого ниточки різноманітних проєктів. До них долучаються художники й дієвці з різних країн. Це зокрема книжки-фоліанти з рукотворного паперу, присвячені тваринам, біженцям, небесному і земному.
Тут є навіть городець на даху: ящички з рослинами із зерен, які не зазнали модифікацій. А ще – каплиця у середньовічній вежі. Пан Анатолій молиться там за нашу перемогу, природу, звірів, птахів: він називає себе монахом у миру. Там, у каплиці, – рукотворний «ковчег» із фігурками тварин і людей, витворених переважно дітьми, вимушеними переселенцями з України. З ними пан Анатолій працює не тільки як художник, а як цілитель-психотерапевт: через малювання, що активізує підсвідомість. Тут діє і волонтерський осередок, звідки йде допомога українцям у час війни.
Насамкінець те, що мало бути на початку.
Цього разу потрапила до Естонії завдяки запрошенню організаторів міжнародного літературного фестивалю RЕАDНЕАD. І насамперед дякуючи поетесі Катрін Вялі, яка переклала мої поезії. Тож минулого року в Естонії вийшла збірка. Катрін знаю ще з часів до відновлення незалежності її рідної Ееstі і моєї України, познайомилися на літфестивалі в Полтаві. Скільки води збігло – і ось через 42 роки зустрілися знову! Разом читали вірші перед публікою, ходили вуличками Таллінна і Тарту – не могли наговоритися. Катрін почала вивчати українську мову, і мовна практика їй до душі. Також не могла натішитися розмовою із поеткою, перекладачкою і професоркою філології Анною Вершік. Вона ж почала вивчати українську, щойно почався наш черговий Майдан – Революція гідності. Слухала Суспільне радіо, переглядала новинні сайти з України. І нині вільно володіє нашою мовою. Принаймні, легко провадила зі мною публічне інтерв’ю в Будинку естонських письменників. Тож особливо за ці зусилля оволодіти нашою складною мовою дякую естонським приятелькам, як і всім, хто подарував мені ключ від тихої радості під мирним небом, розкіш зустрічей і спілкування, дива і видива нових місць!

7 липня розпочинається дводенний саміт НАТО, який цього року проходитиме у столиці Туреччини Анкарі. Ще увечері 3 липня у ЗМІ зʼявився доступ до тексту підсумкової декларації, попередньо затвердженої послами усіх країн-членів Альянсу. Як пише Rеutеrs, лідери країн НАТО (зокрема і Дональд Трамп) збираються підтвердити «непохитну прихильність» до колективної оборони відповідно до статті 5 Північноатлантичного договору. «Ми… зібралися в Анкарі, щоб ще раз підтвердити нашу непохитну відданість принципам колективної оборони відповідно до статті 5 Вашингтонського договору та трансатлантичним зв’язкам. Напад на одного — це напад на всіх», — зазначатиметься у декларації.Після двох значних криз, які Альянс пережив цього року, зокрема однієї повʼязаної із вимогою Трампа приєднати Гренландію до США та іншої — повʼязаної із незадоволенням Вашингтона через небажання деяких членів Альянсу підтримувати американсько-ізраїльську війну проти Ірану, підпис американського лідера під таким текстом став би значним сигналом для спільноти. Щоправда у той же день, коли в медіа просочився текст декларації, президент Трамп у мережі Тruth Sосіаl написав, що для США «смішно» підтримувати нинішній рівень підтримки НАТО, «коли ці відносини не є взаємними». Ще раніше американський президент також скаржився, що США «витрачають на НАТО набагато більше коштів, ніж будь-яка інша країна, щоб захищати їх, не отримуючи при цьому жодної вигоди» та називав НАТО «паперовим тигром».Тож привид цього «розходження» між Вашингтоном та іншими членами Альянсу, навіть якщо Трампа вдасться «задобрити» на час саміту, витатиме у повітрі. Водночас участь американського президента у цьогорічному саміті вважається не в останню чергу досягненням саме країни-господарки та її президента Реджепа Тайїпа Ердогана. «В Туреччині неохоче говорять про сценарій НАТО без Сполучених Штатів, щоб не створювати ефекту самоздійснюваного пророцтва. В Анкарі добре розуміють, що американська ядерна парасолька, стратегічні спроможності, системи протиповітряної оборони Раtrіоt, розвідувальні та інформаційні можливості (ІSR), а також низка інших критично важливих спроможностей або надзвичайно складно, або взагалі неможливо замінити в короткостроковій перспективі», — пояснює Тижню старша дослідниця аналітичного центру Аtlаntіс Соunсіl  Євгенія Габер.Тому, за її словами, турецький підхід полягає не в тому, щоб готуватися до НАТО без США, а в тому, щоб зберегти Сполучені Штати як ключового гаранта і підсилювача європейської безпеки, навіть якщо Вашингтон поступово зменшуватиме рівень свого прямого залучення до європейських справ. «Саме тому одним із головних успіхів майбутнього саміту в Анкарі вважають підтвердження наміру президента Трампа взяти в ньому участь. Неофіційно, але доволі відкрито, у Туреччині говорять, що це значною мірою стало результатом особистого діалогу між Дональдом Трампом і Реджепом Тайїпом Ердоганом — прикладу так званої strоngmаn dірlоmасy. Збереження участі США в НАТО залишається для Анкари важливим», — зазначає експертка. Під час зустрічі із Генсеком НАТО Марком Рютте у Білому Домі 24 червня американський президент і особисто зазначив, що не їхав би на цьогорічний саміт НАТО, якби він був не в Туреччині. Дональд Трамп наголосив, що «Ердоган сильний чоловік» і він його дуже поважає.Серед інших важливих намірів, які закріплені у тексті декларації, що потрапив до ЗМІ, буде намір виділити $80 млрд на військову допомогу Україні на 2026 рік та «принаймні еквівалентний обсяг» підтримки у 2027 році. Росія залишається «довгостроковою загрозою» для «євроатлантичної безпеки та стабільності», а країни-члени підтверджують, задекларований на минулорічному саміті в Гаазі, намір підвищити витрати на оборону. Так, 3 липня канцлер Німеччини Фрідріх Мерц заявив, що його країна подвоїть оборонні витрати вже упродовж наступних чотирьох років.З тексту також виглядає, що у декларації буде закріплено більш активну роль Європи щодо власної безпеки — це те, чого вимагають у США, і такий концепт реформування Альянсу на початку року з подачі заступника міністра оборони США  Елбріджа Колбі отримав назву «НАТО 3.0».

Виклики НАТО напередодні саміту в Анкарі

Мабуть одним із ключових викликів є непередбачуваність американського президента та загальний тон і його, і його адміністрації спрямований за різке зниження присутності США в Європі. Так, ще під час зустрічі міністрів оборони країн НАТО у Брюсселі 18 червня міністр оборони США Піт Геґсет оголосив про перегляд розгортання американських військ та військової позиції в Європі упродовж наступних півроку. Попри те, що це була очікувана для європейців дія, швидкість, з якою відбуваються ці зміни, та різка тональність міністра, як пишуть європейські медіа, роздратували його європейських колег.Збільшення оборонних бюджетів також залишається значним викликом для членів Альянсу. На минулому саміті у Гаазі вони домовилися збільшити видатки до 5 % від ВВП. Очікується, що на саміті в Анкарі буде проведена оцінка поступу кожної із держав у цьому напрямку. Більш справедливе фінансове навантаження серед членів НАТО у тому, що стосується видатків на оборону, — це також вимога Вашингтона, про що часто нагадує американський президент.Експерти зазначають, що генсек НАТО Марк Рютте знову спробує зберегти Альянс єдиним, вкотре намагаючись задобрити Трампа (і в нього це поки добре виходить) та роблячи наголос на перевагах членства в Альясі для США. Про це зокрема говорить німецька експертка із аналітичного центру «Німецький фонд Маршалла» Клаудія Майор в коментарі німецькому виданню DW. На її думку, лідери прагнутимуть донести громадськості меседж про єдність Альянсу та намагатимуться «задовольнити Трампа та обґрунтувати необхідність НАТО». Ідея зробити одним із ключових елементів цьогорічного саміту Форум оборонних індустрій також, на думку експертки, служить цим цілям. За словами Майор, мета Рютте полягає в тому, «щоб продемонструвати, що для американської промисловості існує ринок збуту, а також навести економічні аргументи на користь НАТО, які, сподіваємося, здадуться Трампу привабливими».Вочевидь господар саміту — президент Туреччини Ердоган також намагатиметься переконувати американського лідера у тому, що НАТО має бути єдиним і за участі Вашингтона. «Для Туреччини членство в НАТО є одним із засадничих принципів як національної безпеки, так і власної стратегічної ідентичності», — зазначає Євгенія Габер. Окрім того, ця країна є одним із найсильніших членів Альянсу: має другі за чисельністю збройні сили в Альянсі, була одним із найбільших контрибуторів до операцій НАТО і має потужний ВПК. Тож набір цих факторів мав би також впливати на американського президента, який поважає силу.Президент Туреччини Реджеп Тайїп Ердоган та президент США Дональд Трамп під час зустрічі у Білому Домі 25 вересня 2025 року. Джерело: httрs://www.tссb.gоv.tr/Водночас є й ті, хто наголошує, що на відміну від саміту у Гаазі, цьогоріч у членів Альянсу вже зникли ілюзії щодо того, що вони все ще можуть «задобрити» американського президента. «Цього разу має стати зрозуміло не лише те, що Трамп буде відчувати образу на своїх північноатлантичних союзників доти, доки він залишатиметься президентом, а й те, що НАТО переживає структурні зміни, зумовлені розбіжностями у трансатлантичних уявленнях про інтереси та загрози», — зазначає експерт Саrnеgіе Еndоwmеnt Fоr Dеmосrасy Стівен Вертгейм.Незгода щодо предмету загроз — це мабуть чи не найбільше цьогорічне «яблуко розбрату» в очах Білого Дому. Для європейських членів Альянсу пріоритетною є боротьба із російською загрозою та підтримка України. Водночас США, по-перше, прагнуть більше фокусування на Індотихоокенському регіоні (адже ключовою довгостроковою загрозою для США є Китай) і це був один із аргументів Колбі під час презентації концепту НАТО 3.0. По-друге, ключовим для Вашингтона зараз є протистояння із Іраном, в якому декілька членів Альянсу відмовилися підтримувати США.Тут знову ж таки господарка саміту Туреччина може відіграти позитивну роль. «Немає сумнівів, що Туреччина використає саміт для просування підходу «360 градусів», наголошуючи, що південний фланг є не менш важливим за східний. Для Анкари загрози з півдня — це Іран, Ізраїль, Палестина, Газа, ситуація на Близькому Сході загалом, а також Східне Середземномор’я, Греція та Кіпр. Усі ці питання залишаються для Туреччини надзвичайно важливими», — говорить в коментарі Тижню Євгенія Габер. Це утім не виключає зменшення уваги до України.  «Це не означає, що питання України зникає з порядку денного або відходить на периферію для НАТО як Альянсу. Порядок денний саміту формує не лише Туреччина як країна-господар, а й Брюссель та всі союзники», — каже експертка. Вона очікує, що Україні буде приділено значну увагу. «Для самої Туреччини Україна залишається важливим, але не центральним пріоритетом», — зазначає вона.Загалом південний фланг НАТО та ширша увага до нього з боку європейських членів НАТО — це один із пріоритетів Туреччини на цьому саміті. Окрім цього господарка саміту має два інших пріоритети — це, за словами Габер, наголос на власній зростаючій ролі як у межах НАТО, так і в європейській безпеці загалом, а також забезпечення активнішої участі Туреччини, її компаній і потужного турецького оборонно-промислового комплексу в європейській безпеці. Водночас, для виконання останнього пункту є певні виклики. Оскільки Туреччина не член ЄС, то вона значною мірою виключена із РЕSСО чи SАFЕ — двох ключових інструментів оборонної політики ЄС. Насамперед, це через позицію Греції, Кіпру та частково Франції. «Це викликає серйозне роздратування в Анкарі», — зазначає Євгенія Габер. «Загалом у Туреччині переконані, що без її участі забезпечити європейську безпеку неможливо, особливо в умовах, коли Сполучені Штати дедалі більше очікують від європейських союзників більшої відповідальності за власну безпеку, а загрози для НАТО одночасно зростають на всіх стратегічних напрямках. Саме тому Анкара готова брати активнішу участь у зміцненні європейської безпеки, але за кількох принципових умов: із повноцінним доступом до європейського фінансування, із можливістю інтеграції турецької оборонної промисловості та, найголовніше, із правом брати участь у виробленні політичних рішень, а не лише в їхній подальшій імплементації», — каже дослідниця Аtlаntіс Соunсіl.Загалом експерти не висувають очікувань, що цей саміт може принести якісь особливі нововведення чи різкі зміни в політиці Альянсу. Ймовірно саміт в Анкарі буде присвячено реалізації рішень, прийнятих на саміті в Гаазі. Можливо, Туреччині вдасться підштовхнути європейських членів до більшої уваги щодо південного флангу. Водночас, якщо вдасться згладити протиріччя в межах Альянсу — це вже буде чималим успіхом.

«Коли поспівають чорниці, люди перестають хворіти», казала моя бабуся по батькові. Вона жила в лісовому Поліссі, краю чорниць. Проста, неписьменна, вона помітила те, що непомітно було всій медицині, та лікувала тим, про що в народі кажуть: мертвому припарки. Чорниці тоді збирали масово і вживали тривалий період. В результаті з’являвся масовий оздоровчий ефект. Працездатність, активність, опірність того і нинішнього покоління – незрівнянні. Зрозуміло, не із-за одних чорниць, а інакшого способу життя, харчування, Енергії. Чорниця – одна з найцілющіших ягід. Їх їли з цукром і медом, варили вареники. Офіційна медицина не бачила її цілющості. Тепер кожен знає: чорниці корисні для підтримання зору, як і горіхи, вони живлять мозок. Покращення роботи мозку покращує зір. Зараз чорниці може дозволити собі постійно хіба що олігарх. Простий народ, який їх так само збирає, самолікується весь сезон.
По всьому світі люди фіксують дивні симптоми нездужання. В коментарях жаліються на дивні недомагання: слабкість, сонливість, нічого не хочеться, швидка втомлюваність, не можна виспатись, вдень хочеться спати, вночі не спиться, неможливо сконцентрувати увагу, апатія, постійна втома, низька активність, сил ні для чого нема. Із скаргами на болі в шиї, спині летять за тридев’ять земель в Китай, що пройти процедуру розщемлення хребта, зняття затиснень там. Та більшості і це недоступне. Галузь, яка покликана охороняти здоров’я, цих симптомів, звісно, недобачає. Як жити людині, як вижити країні з такою нездужістю, ніхто не знає. Як можна жити й працювати людям із станом, близьким до присмерті? нікого не хвилює. Це мука, а не життя, яку розуміє той, хто подібне пройшов. Я не закликаю до самолікування, але в покинутих напризволяще іншого виходу немає. Ще сорок п’ять років тому я перейшов на траволікування – учитель, кращий на тоді травник, загинув – я вчився оздоровленню сам, по тисячах книг, а потім з допомогою Бога. З часом всі відомі методи зійшлись в одне: голод в правильні дні і малоїдження. Правильне, раціональне харчування. В мене стислий раціон: горіхи, мед, банан, тушена квасоля, зрідка сир, все інше не влазить. Фрукти, ягоди по сезону. Квасоля – для уникнення фолієвонедостатньої анемії. Решту компонентів організм знаходить у нетваринних продуктах. Не знаючи про це, я проходив з анемією п’ятнадцять років, з таким гемоглобіном, з яким не живуть. За твердженням фахівців. Я жив і працював, часто по 18 годин, розумово і фізично. В це важко повірити, я голодав, в середньому 300 днів на рік. З розрахунку один день сухого голоду = трьом на воді. Це правильний розрахунок, що й було підтверджено Богом. Більше мене в північній півкулі не голодав ніхто: понад 10 років. В Індії хтось голодав, але я не знаю хто.1Така дієта дозволяє підтримувати щільність тіла, не розбухати, легко рухатись, думати і жити. Імпульс мозку на пряму залежить від провідності тіла. Звідси, відповідно, активність думки і її сила. Це дозволяє мозку виконувати надзавдання і підтримувати тіло. Людина – це найперше мозок і його Енергія. Людина – це суперенергетична структура, і останнє вимагає підтримувати її енергетичну складову. Якщо ні, та сама подбає про вибракування тіла. Людина винайшла тисячі речей, які покращують комфорт,  але погіршують здоров’я і саме життя. Її енергетична істота вмирає. Вона псується від вживання мучного, крохмального, особливо картоплі, грубих, тугоплавких жирів, всього, що несе грубофізичну енергію: яєць, свинини, продуктів з їх домішками. Все це пригнічує в людині тонку Енергію. Все це понижує її і найперш – гриби. Хто хоче смерті від ковідів, інших епідемій, нехай побільше їсть грибів. Вірус вражає все низьковібраційне, низькоенергетичне. І вірусові недосяжне все вищоенергетичне. На практиці це означає: хто хоче жити, нехай поменше їсть грибів і всього низько енергетичного, всього грубо енергетичного: картоплі, яєць, м’яса, сала, риби, продуктів з них. Навіть домішки їх, особливо яєць, будуть викривляти тонку Енергію і давати сильні головні болі, напади гніву, агресії, роздратування, невдоволення всіма і всим. Причини підняття агресії в цілих народах – в їх харчуванні. В неправильній трансформації Енергії через надмір грубої енергії. У вегетаріанських народах агресії і роздратувань, невдоволень буде менше. А де немає миру всередині, Бог допускає реальну війну як продовження того, що в єстві. Суть правильного, раціонального харчування – в правильній енергопровідності, тоді як неправильного – в тому, щоб поніжити, насолодити смакові рецептори. Тіло дуже швидко звикає до всього приємного йому: хто слухає тіло, той слухає Смерть. Майбутнє за раціональним харчуванням, а не тією дієтологією і харчогеноцидом, що пропонується тепер. Якщо не пошкоджений хребет, легко можна жити 90, дотримуючись цих правил.
Агресія народів, їхня войовничість і миролюбність безпосередньо залежні від їхньої кухні: більш м’ясоїдні будуть більш войовничі й жорстокі, більш молокоїдні – миролюбні й добрі. Все питання в енергії, яку дає той чи інший продукт. В майбутньому їх оцінюватимуть тільки так і, зрозумівши це, люди майже повністю відмовляться від м’ясоїдства.2 Гнів, агресія небезпечні не тільки вчинками в цьому житті, гнів, агресія небезпечні тим, що перейшовши на рівень підсвідомості, де людина не може з ними справитись, вони породжують епілепсію. Причина епілепсії – сильна агресія в позаминулому і гнів у минулому житті. Якщо людина не може з ними справитись, вона лікується через хворобу. Такі суспільні хвороби як війна є очищенням від подібного. Війна є наслідком попередніх життів, накопиченого в них досвіду, а не просто – чиєїсь волі чи політекономічних причин. Без достатньої кількості агресивних натур цей процес неможливий. Те, що тліє в інформаційній людині багатьох, незалежно від їх самоусвідомлення, обов’язково має прорватись. І проявити себе в чомусь подібному. Якщо не в фізичній, так у духовні війні, у перемаганні недуг і слабкостей,  власного і соціального зла така натура, такий народ неодмінно проявить себе. Все залежить від того, куди направлять його, на скільки його дух, його інформаційне єство підпорядковане Законам Бога. Якщо дух не підпорядкований Законам Бога, а в тілі, в її підсвідомості, є надмір агресії, війна – питання часу. Не стільки важливо з ким війна, за що війна, важливо, що війна є неправильною трансформацією Енергії. Знаючи, що кінець часів є кінцем Енергії і її стрибкоподібного підйому, що й викличе агресію, Ісус Христос дві тисячі років тому попереджав про ті явища, які постали нині: хвороби, мори, війни, катаклізми, стихійні лиха.3Все це – одне нерозривне явище в різних проявах, одне, в різних аспектах, дійство. Його назва релігійною мовою – Пришестя, духовною – Перехід. Його суть: неправильна трансформація. Нерозуміння суті розбиває його на сегменти і відволікає від бачення всієї картини. Від злоби в стосунках до злого в природі – одне поривання. Від пониження Енергії до потопу хвороб, від кровепотопу війн до лавопотопу катаклізмів – одне спричинення. Одне планетарне дійство. Тільки розуміння їх глибинної причини дозволяє бачити всю картину. Не оболонку сегментів, а причину причин. І поки планета не навернеться до миру в душах, поки не відмовиться від всього, що шкодить трансформації,  ні уряди, ні президенти, їй Сам Бог не допоможе. Неможливо помогти тим, хто духовно й фізично шкодить собі повсякдень. Живе проти норм Бога, Законів і приписів Бога і хоче собі добра. Впихає тони шкідливостей, вливає тони труйл і хоче здоров’я. Тільки в хворій голові, розбитому залежностями тілі може вміститися така послідовність. Ніхто не шукає правильних, хоч і складних на початку, шляхів. Легкий шлях – завідомо провалля. Навіть продавці на касах помічають збільшення попиту на енергетики. Те, що ними перепалюється мозок, як і алкоголем та наркотиками, те, що в результаті постає клінічний кретин, нездалий думати, прораховувати наслідки і нести відповідальність, те, що масова кретинія заполонює планету, нікого не хвилює. Але саме вона, вкупі з деменцією і виродженням, є загрозою всім. Глитнули, перепхнулись. На коротку мить всім було добре. Але штучно добре не буває вічно. Нікого не хвилює наслідок: ментальне зінваліднення. А найменше це хвилює відповідні людогубні індустрії. Я жив в часи, коли в кожному містечку були книжкові магазини. Я дні проводив в «Букіністах» Києва, в Лаврській історичній бібліотеці, я не мав майбутнього, але був обкладений книгами. В Києві початку 80х було кілька кав’ярень, одна з них на Хрещатику, навпроти головного виходу з метро, там збирались прозаїки, поети, митці. Пили з маленьких білих філіжанок, які ставили на гранітне підвіконня, запалювали сигарету і спалювали Енергію в безкінечних літературних суперечках. Тепер я рідко вибираюсь в міста, кілька років тому був у Бердичеві. «Столиці єврейства», як колись казали пасажири в електричці, проїжджаючи його. Мене зустрів той самий шпилястий, оглушливо лункий, вокзал, з тими самими дверми, витертою підлогою, тільки без запаху буфету і картин ленінізму під стелею, той самий проспект, заглохлий «Прогрес», вулиця до Універмагу, тільки без великої книгарні, без автоматів газировки і телефонних будок навпроти нього, там далі, перед спуском, був ще один книжковий, він також давно змінився, зате на кожному кроці розливали каву. Дешевий опіум для мас. Десятки, якщо не сотні точок, це в середньому містечку. На вулицях чулося «шалом, шалом», лунали дзвінки, це повернулися на Зов нові ісходники. І діти, і старі, й молоді, «дайте каву». «Через десять-двадцять років це будуть інваліди серця», дивився я на них, мало не з слізьми, і не міг сказати: ніхто б не повірив. Сізіфів труд – казати те, що люди не хочуть чути. Я пробував не раз, ніхто не відмовлявся, за винятком тих, кого скрутив інфаркт. Кава за двадцять років отруює серцеві м’язи так, що неможливо інакше. Спалення мозку додається, як і творча й розумова неспроможність. Це спочатку добре, потім колапс. Бальзак про це не знав, це і звело в могилу. Тепер барельєф на храмі нагадує про його любов і вінчання тут. З любові до нових Бальзаків, нових геніїв і простих сердег кажу про це. Кава й блуд – дві першопричини хвороб серця. Блуд – тому, що порушує роботу серцевої чакри. В рік задоволення блуду й кави злизує з планети 20 мільйонів, не потрапте в їх число. Ще сотні хапаються за серце і щодень замірють тиск. Вони в черзі за тими двадцятьма. Є кращі способи, як провести життя. Є тисячі способів, як закінчити його передчасно і дуже мало – як продовжити за сто. Навернення до тих речей, що прийнято називати традиційними, посутньо Богозаконів, у їх смислі і буквальності,4 а також правильне харчування зменшить ненависть, гнів, агресію, роздратування і поверне миролюбність. Зменшить наслідки перегріву ядра планети, яка в такий спосіб реагує на зовні агресію. Впомірнить стихійні лиха і катаклізми, те ненормальне в природі, що є наслідком ненормального в людині. Ненормальне в Людині людства викликає ненормальне в природі, це аксіома майбутнього і неприйнятне нині. Особливо тим, хто є носіями ненорми. Їм все по барабану, вон`и Великі,  все знають, з усього знущаються, з усього сміються, з усього кепкують, все очорняють, всьому підмальовують роги,  вон`и тут головні, вони тут правлять, де явно, де таємно, підмінивши собою владу Бога. Вони, всезнаї, не знають того, що жде в найближчому – їх і їхню паству. Як Той, Хто править Всесвітами, виправить планету і цю недолугість. В той спосіб, що й перелічений для періоду Кінця, більш відомого як Перехід, через мори, війни, катаклізми, небачені, немислимі, але майже невідворотні, стихійні лиха. Їх наростання викликане наростанням Енергії і розігрівом нею ядра, а не техногенними причинами. Відповідно, боротьба з потеплінням є накинутою невігласам боротьбою з ними самими. Поки вони боротимуться, планета їх всіх, і тих, хто назовні, і тих, хто під землею, перетворить поступово в газопоподібний стан. Бог, чиє Пришестя відбувається в реальності, не збирається стояти над кожним з умовлянням. Цей час минув. Хто хотів, змінив себе, решта має знати, за що.
Їжа періоду Пришестя не обов’язково горіхи, мед; це може бути й інша легкоенергетична їжа; до грубої належить кукурудза, соя, молюски, все, що з плоті; грубоенергетична  відчувається по різкому огрубленню духу після вживання. Все, що діє так, шкодить провідності і перетворенню, а не тільки здоров’ю. Все, що не шкодить провідності, легкоенергетична їжа, сприяє провідності, перетворенню і, відповідно, здоров’ю. З жирів краще якісна маслинова олія. Суть довголіття, щастя й просто хорошого настрою – в цьому, а не в багатстві й сприянні обставин. Те, що твориться нині з людиною, непідвладне психологам, непосильне релігіям і соціальним системах. Це найбільший еволюційний процес, спрямований на надгенерацію мозку. Паралельно з ним запущений процес обездумлення і дегенерації мозку. Вам не потрібно думати, за вас подумає ШІ, подумають пристрої, живи без проблем, живи бездумно, живи безтурботно,  живи легковажно, зі всього знущаючись, з одною думкою, як би прожити так, щоб ніколи не думати, ось релігія дегенерації. Коли людство дозріває до підміни мислення механічним інтелектом, це вимикає мозок і припиняє надходження Енергії, здобутої в процесі мислення. Суть еволюції полягала в напруженому мисленні, в роботі мозку, в притягненні ним Енергії. Покращення умов майже вимкнуло необхідність думати. Легкий добробут – шлях у деградацію і повне вичерпання. Кожна цивілізація починається з напружених мислезусиль і гине, коли в них відпадає потреба. Така ж постійна причина занепаду правлячих систем і класів, їм більше не треба думати, їх мозок і Енергія помирає. Гедонізм – панівна релігія глупців – є смертю за свої гроші. Кожна помираюча структура гине з того, як краще задовольняти і насолоджувати себе, не мати проблем і нічого не думати. Кожна перспективна система живе надходженням Енергії і правильним її використанням. В те, що не поступає Енергія, не поступає Життя. Все решта є питанням часу. Однаковий процес з помпою прогресу захопив планету. Ніхто не збирається з ним сперечатись. Істина стосовно нього така: Енергія Життя припиняє надходити на Землю. Всі решта деструктивні й руйнівні явища – від епідемій, хвороб, до катаклізмів, стихійних лих і війн – є наслідком знеструмлення  мозку.
Обкладений книгами, не маючи майбутнього, я не знав цього, але мій мозок постійно  тягнувся до книг. Книг різної тематики я читав зібраннями томів. Від римських поетів до ранніх богословів, від космогонії до філософії і засад літератури. Вдома я перечитав всю сільську бібліотеку, особливо те, що стосувалось космосу, від наукової фантастики до космогонії. Пригодницьку літературу, потім захопився художньою. Мій мозок потребував їжі. Це тільки недавно Бог відкрив ознаку геніальних людей: вони з дитинства будуть читати чотири-п’ять книг.5 При чому, їх ніхто до цього не примушує, у них працює надрозум. Лобний мозок. У вроджених і набутих кретинів там нічого не працює. Мої однолітки, що мали тоді майбутнє, гризли матеріалізм у найкращих Вузах і військових Училищах, мали кращу фізпідготовку, мали всі перспективи, вміли влаштовуватись, підлаштовувались під всі устрої, робили кар’єру, займали посади, будували палаци, мали все, одні дослужувались до полковників КГБ-СБУ, другі – ФСБ, давно в могилах. А я, по їхніх слідах, пишу це все.
Суть явища, відомого як Перехід – воно ж Пришестя Христа, прихід  Мошіаха, Будди милосердя, Магді – в переході на іншу Енергію. Для зміни ДНК в цьому процесі потрібен мінімум фізичної енергії. Для більшості Перехід тільки починається і триватиме десятиліття, його ознаки: втрата перспектив, втрата відчуття реальності, втрата всього, що було цінністю, втрата минулих зв’язків і стосунків,  і, часто, втрата джерел існування; втрата місць проживання. Втрата сну і втома на протязі дня, активність у вечірню і нічну пору. Життя перетворюється в одну непевність. Людина ставиться в ситуацію майже безвиході. Вона ніби потрапляє в темний підземний перехід, іде і йде ним, і ніяк не доходить до світла вприкінці. Гостре відчуття нескінченності її страждань, страждань народів, страждань планети, оповиває простір. Все це спрямоване на те, щоб людина напружено думала, шукала вихід. В стані сильного замислення мозок перемикається на неземну частоту і тим притягує Енергію, і тим ж розвивається нове ДНК. В результаті людина отримує нове тіло, яке в езотериці хибно описане кристалічним, квантовим тілом, іншою казуїстикою. Все це ні про що не говорить. Істина про суть Переходу неосяжна з погляду природніх знань, з логіки людини. Логіка Бога, не логіка людини. Бог, який все це замислив, запустив і тисячоліття тому попередив, що народження нового буде в тяжкі часи, після багатьох седмиць,6 нікого не ставив до відома про суть процесу. Він показував його так, як він бачиться Йому, а не нам. Нове небо, новий світ, все те, що нещадно експлуатується  з криком «ось воно, ось ми!», нове в єстві людини, небесне породження в ній. Ніякі діти індиго, ніякі релігійні й суспільні рухи, касти не вписуються в нього самі по собі, віросповіддю, ідеологією чи самим народженням. З новим ДНК не народжуються. В умовах нової Енергії, що зародково присутня на планеті, єство потребує тривалої переробки. В Біблії, Книзі книг, воно також описане переплавленням, перетворенням в чисте золото.7 Золото на небі означає Любов. Чисту, правильно трансформовану, Енергію. Єство потребує очищення для її переробки. Звільнення від нашарувань попередніх життів, ввімкнення більш енергоємних зон мозку, створення нового тіла. Завдяки ньому людина зможе вижити в нових умовах. Та більш важливим є те, що зміна Енергії переносить у вимір нематеріальних цінностей, нематеріального щастя. Описане як царство Боже поселяється в людині. Вона більше не раб залежностей – від статево-черевних до ігрових та інформаційних – вона більше не споживач, не паразит, не гедоніст-пошукач насолод, які нічого більш не означають для неї, бо не приносять їй радості, не зациклена на примітивно земному дуальна істота, що знає тільки свій-чужий, друг-ворог, наш, не наш,  і спалює Енергію на страх і ненависть, на дрібне й непосутнє, вона більше не раб шаблонів, накинутих штампів, вигадок і химер, не довічний в’язень тюрми свідомості, куди поселив сатана, володарі світу і брехні його, а космічна істота. Дуальне мислення, дуальне світосприйняття – банальний наслідок двохспірального ДНК. Ваше дуальне мислення наперед визначено двоспіральним ДНК. Двоспіральне ДНК у всіх, хто не пройшов відродження, у 99.99. На практиці, як сказав би Воланд, це означає, що ви будете мислити дуально, дуально, в чорно-білих категоріях. Приналежне до моєї дуальності – добре, приналежне до іншої дуальності – погано, убити його. Ви будете мислити дуально, дуально, чорно-білими смугами і пускати Енергію на знищення. Таким способом світова війна невідворотня із залишенням небагатьох.8 Осяжне мислення і космічне світовідчуття – результат триспірального ДНК. Наука, яка не вірить в таке, так само, як і в Бога не вірить, вважаючи себе розумнішою, не відає елементарних основ творіння. Точніше, не вловлює, не відчуває Бога через ту ж двоспіральність і суто науковий відділ мозку.9 Сперечатися з нею – це сперечатися з дикуном стосовно кількості часток у Всесвіті. Її інструмент – довбня емпіричності – такого не дозволяє. Показово, що перші теоретики ДНК передбачали триспіральність. Вони були на правильному шляху. Практичний досвід показав уже змінену ДНК, наслідок збою еволюції. Спіраль ДНК, відповідальна за Енергію, втрачена внаслідок ментального розриву з Богом, більш відомого як вигнання з Едему. Ця втрата обумовлена тим ж, що й загибель цивілізації, перемиканням мозку на суто земний відділ і розумовою деградацією. Такий мозок не вловлює Сигналу і це змінює людину, первинного приймача, і біос, вторинного приймача. Відповідно планета переходить на нижчу вібраційність. Мозок, що довго не вловлює Сигнал, переводить істоту на суто фізичний рівень, а її територію – на найнижчий ступінь. Мозок, що довго вловлює Сигнал, перетворює людину на космоістоту. Відповідно біос і планета, завдяки їй, перейдуть на вищу вібраційність. П’ятий вимір. Нове небо і нова земля – нова небесна складова в новій людині і всьому на планеті, нова істота. Вона знає, як є у Бога, а не в уявленні людей. Вона має щастя, яке не відоме нікому з людей. Енергія Вічного, що поселилася в ній, робить її відземленою. І це відземлення, завдяки Енергії Любові, є її вознесінням. Персоніфіковане Пришестя, на що націлене уповання багатьох, не хочу їх розчаровувати, неправильне, буквальне розуміння Біблії і чиста незбутність. Так само як і прихід інших месій. Буквальне розуміння Слова породило надмірний персоналізм. Біблія, Священні писання в цілому написані трискладовою мовою – мовою Бога – в якій є небесний, духовний і земний, буквальний смисл. Вона відповідає правильній триспіральній ДНК. Як тіло не говорить про генетику, як матерія не говорить про квантовість, так буквальність не говорить по смисл. Він часто протилежний духовному. Вірити буквальному на практиці означало допускатись фатальних історичних помилок. Смисл Переходу не в персоналії, а в новій якості людини і самої матерії.
   В підземний перехід, як в могилу заживо, зараз спустяться мільярди. Нам пощастило бути першопрохідцями, і вже зробити певні кроки, розчаруванням і відчаєм, втратами і невтішністю, і відразою до всього. На часі більш глибоке переусвідомлення, більш глибоке навернення до традиційних і Божих цінностей. Не просто віри, яка ніщо у Бога, а  життя згідно смислу Його Законів,10 яке все у Бога. Одна віра, яка є Каїн, вбила милосердя,  яке є Авель, вбила Любов як Енергію. І Бог спустився відтворити її. Бога не цікавить те, що ти йому побудував. Бога радує те, як ти живеш по Заповідях. І чим довше живеш, тим більше радує.11 Радість Бога з приводу життя по Заповідях не десь там, на небесах, вона в живущому так. Ця тиха радість і є Богом в людині. Те, що не змінює себе, приречене на зміни під тиском зовні. Те, що не змінює себе згідно Слова, посутньо Богозаконів, бо Смисл Біблії в них, буде змінене з-під палки. В чиїх руках палка, Бога не цікавить, Його цікавить результат: змінена Людина. Ця зміна неможлива без зміни способу життя і харчування. Людина на низькій Енергії – внаслідок м’ясоїдства і всеїдства– прирікає себе на вибракування. Але й одного вегетаріанства недостатньо для підвищення Енергії. Не буде ціни тим, хто навчиться голодувати.12 Кращий засіб від спеки – сухий голод до вечора. Запасів легко вистачає на день, організм навіть не помічає голоду. Буде плавитись асфальт, не розплавиться людина Енергії. У виході на неї, на Гору спасіння, Гору Синусоїди, Гору, на яку стануть ноги Господні згідно пророцтвам, запорука врятунку. «І стануть ноги Його на горі Єлеонській», 13 Єлеон – Енергія. Ніяким іншим способом Бог не зійде на занепале людство. Ноги – природно доступний йому рівень. Цьому ж сприяє вивчення Біблії, заняття тонкими мистецтвами. Коли ти вивчаєш Біблію, займаєшся тонкими мистецтвами, твій світильник мозку горить, він притягує тонку Енергію. Ось значення його в Храмі Єрусалиму. Цей негласний Заповіт навіки людству.
Ніякого оздоровлення людності неможливо досягти, якщо не змінити її енергетику, спосіб життя і харчування. Відновлена за Божим методом людина не матиме проблем ні з серцем, ні з мозком, ні з психікою, ні з органами нутра. Непосильне всій великій фармі і трильйонним бюджетам медицин, посильне прямому і непрямому наведенню Енергії. Людина має віднайти те втрачене, що було її Життям в початку створення. Описане К’ущами, оскільки захищало її і древні жили в куренях, свято К’ущів14 заповідано в пам’ять про них і як обов’язок повернення в стан захисту Енергією. В більш пізній традиції воно називалось благословенням. Зрозуміло, що жодним ритуалом з мертвих рук воно недосяжне. Жодним зовнішнім святкуванням недосяжне. Якщо боротьба не спрямується в середину, в дух кожного, у відповідність Законам і правилам Нового народів і систем, приклад України, іржачний сміх, що переріс у сльози, стане щоденністю багатьох і слізним періодом планети. Дуже спрощено його називали скорботою, це буде океан сліз. Він змиє те, що планета віджила.
Планета проходить планетарний перехід, але більшість його, на жаль, не проходить.15

1 Нова Біблія
2 Зрідка вживатимуть яловичину з метою запобігань анемії.
3 «Художник і Бог», ст.35-40.
4 Матвія 24.6-8, Лука 21.9-11
5 Нова Біблія, т.180
6 Даниїл 9.25
7 Захарія 13.9, Даниїл 12.10, Малахія 3.2,3, Іов 23.10, Откровення 3.18
8 20-30 млн переважно на території Індокитаю. Нова Біблія.
10 Середня частина, рац-технічний мозок. Докладніше вприкінці праці «Художник і Бог».
11 Нова Біблія, т 181.
12 Нова Біблія, т. 181.
13 Захарія 14.4
14 Левіт 23.33-43
15 Нова Біблія, т.181

Союзники в розпачі прагнуть покласти край десятирічному хаосу
Апокрифічний заголовок у ЗМІ «Туман над Ла-Маншем, відрізані від материку» — це столітня метафора, що відображає егоцентричне ставлення Великої Британії до своїх континентальних сусідів. Але цей жарт — уже не смішний. Невизначеність із військовими зобов’язаннями США перед Європою, а також майже повна впевненість у незмінній загрозі з боку Росії ставлять Сполучене Королівство у центр уваги всіх дискусій про оборону й безпеку.
Однак британські політичні лідери грають у зовсім іншій драмі. Вони ведуть діалог самі з собою — легковажно й незрозуміло. Половина останнього десятиліття минула під знаком Вrехіt. Потім уряд Бориса Джонсона розвалився. Тепер добіг кінця і час Кіра Стармера на Даунінг-стріт, 10. Дивно, але обидва виграли вибори з величезною перевагою: Джонсон (зізнаюся: мій друг) — 2019 року, а Стармер — у червні 2024 року. Ексцентричні ліві «Зелені» набувають популярності, так само як партія Найджела Фараджа Rеfоrm UК (сумнівні ідеї, сумнівне фінансування і брак талантів), та й ультраправа Rеstоrе. Країна, яка була взірцем політичної стабільності й сильних інституцій, власноруч зруйнувала свою репутацію.
Тож не лише втомлені британські виборці сподіваються, що Енді Бернем — колишній мер Манчестера й призначений прем’єр-міністр, забезпечить кілька років спокійного й цілеспрямованого урядування до наступних виборів, які мають відбутися до 2029 року.
Сам Бернем не надто цікавиться зовнішньою політикою, хоча в Манчестері виявив похвальний інтерес до запозичення досвіду інших країн у сферах житлового будівництва, транспорту й регіонального розвитку. Він натякає, що проводитиме менше часу за кордоном (його попередник своїми подорожами по всьому світу завоював собі прізвисько Кір У Вічних Роз’їздах). Побажаймо Бернему успіхів!
Радник з питань національної безпеки Джонатан Павелл, ймовірно, збереже свою посаду (що не дуже втішає таких, як я, хто прагне набагато більш войовничої лінії щодо Китаю й сміливішої — щодо Росії). Одне з головних питань: кого Бернем призначить міністром закордонних справ після того, як швидше за все замінить невдалу посадовицю Іветт Купер. Один із варіантів — Стармера. Інший — повернути Девіда Мілібенда, який обіймав посаду міністра закордонних справ у 2007–2010 роках, а потім очолював Міжнародний комітет з порятунку в Нью-Йорку.
Найскладніші рішення стосуються оборони, що перетворилася на національну ганьбу. Обіцяне Північноатлантичному альянсу створення бойової дивізії видається нереалістичним. Велика Британія пасе задніх у рейтингу НАТО з переозброєння, випереджаючи лише неозброєну Ісландію. Шанований міністр оборони Джон Гілі подав у відставку минулого місяця на знак протесту проти постійних вагань щодо військових витрат. Бернем повинен повернути його на посаду. Але це лише початок. Недостатньо просто знайти більше грошей. Потрібна набагато більша віддача. Збройні сили Великої Британії потребують як колосальних коштів, так і колосально важких рішень про реформи.
Щоб забезпечити необхідне політичне завзяття й силу волі, Велика Британія повинна усвідомити масштаби надзвичайної ситуації в галузі національної безпеки. Таємничість, зловживання евфемізмами, некомпетентність і брак допитливості призводить до того, що мало хто поза урядом (ба навіть в уряді) усвідомлює масштаби саботування, бандитизму, пропаганди, брудних грошей й інших прихованих форм агресії.
До прикладу, минулорічна кібератака на автовиробника Jаguаr Lаnd Rоvеr, збитки від якої склали 2,5 млрд. дол. «Якби цієї шкоди було завдано внаслідок традиційної фізичної атаки, її масштаби відповідали б нападу, за якого сотні злочинців у масках вдираються в автосалони по всій країні, розбивають скло, трощать комп’ютери і виїжджають на автомобілях просто з майданчиків», — зазначив міністр з питань безпеки. Доволі різка заява. Та річ у тім, що минулого тижня Nеw Yоrk Тіmеs (замість британської влади) повідомила, що винуватцями були російські хакери.
Незважаючи на всі економічні й військові слабкості, Велика Британія все ще має значення. Союзники розуміють, що в майбутньому її роль може послабитися. Але якщо новий уряд Бернема бодай почне говорити правду, це вже буде чудовим початком. Й істотною зміною.

1 липня Ірландія офіційно розпочала своє восьме в історії головування у Раді Європейського Союзу, прийнявши естафету від Кіпру. Воно припадає на період суттєвих геополітичних трансформацій і мине під офіційним гаслом «Ní nеаrt gо сur lе сhéіlе», що означає «Сила в єдності».Основними стратегічними темами ірландського головування стануть конкурентоспроможність (поглиблення Єдиного ринку, розвиток інновацій, підтримка цифрової економіки, спрощення регуляторного середовища), європейські цінності та безпека, попри традиційну військову нейтральність країни.«Головним пріоритетом стануть подальші переговори щодо Багаторічної фінансової рамки (МFF), тобто бюджету ЄС. Для України ключовим питанням у цьому контексті буде подальша доступність фінансування ЄС для розвитку оборонної промисловості в Європі. Інші механізми фінансування підтримки України перебувають поза стандартною бюджетною рамкою ЄС, однак сигнал про збереження важливості оборони у межах МFF стане позитивним показником. Ірландія була одним із ранніх прихильників вступу України до ЄС, і під час свого головування, ймовірно, продовжить сприяти просуванню цього процесу, хоча її роль буде обмеженою», — зазначає у коментарі Тижню ірландський політолог та доцент кафедри міжнародних відносин у Школі права та державного управління Університету Дубліна (DСU) Кеннет Макдона.Ірландські посадовці прямо заявили про свою відданість підтримці європейського шляху України. Так, виступаючи на відкритті у Дублінському замку, прем’єр-міністр Ірландії Мікеал Мартін у присутності президента Володимира Зеленського заявив, що, говорячи про шлях до членства в ЄС, його країна сповнена рішучості допомогти Україні просунутися цим шляхом «настільки далеко, наскільки це буде можливо».За словами ірландського політолога та професора політології Школі права та державного управління Університету Дубліна (DСU) Донака О Бяхана, головування Ірландії у Раді ЄС у 2026 році відкриває стратегічну можливість для країни з новою силою та завдяки інноваційним ініціативам відстоювати інтереси України.«Це перше головування в ЄС за більш ніж півтора десятиліття, коли Угорщину не очолює Віктор Орбан, що має полегшити Ірландії просування заявки України на членство в ЄС. Розширення ЄС є надзвичайно чутливим і політично складним питанням, однак наразі воно є радше стратегічним і дипломатичним викликом, ніж економічним чи бюджетним. Основна проблема полягає у тому, що багато держав-членів принципово підтримують розширення, але мають різні погляди щодо його термінів, фінансування та інституційних наслідків», — каже він Тижню.Водночас суттєвим викликом для Ірландії стане відповідність і складовій цінностей.«Нещодавні викриття того, що значна частина глинозему, виробленого на заводі в Ірландії, який належить компанії Rusаl, експортується до Росії, викликають занепокоєння. Лише цього тижня Швеція дійшла висновку, що Rusаl досі контролюється особою, яка перебуває під санкціями, — Олегом Дерипаскою, — і застосує санкції до активів Rusаl у Швеції. Це посилить тиск на Ірландію з вимогою або домогтися закриття заводу, або зміни його власника. Обидва варіанти будуть дороговартісними, а ірландський уряд може зіткнутися з внутрішньополітичним тиском щодо захисту робочих місць у сільському районі графства Лімерик, де розташований завод. Увага, прикута до Ірландії через її головування, означатиме, що подальша бездіяльність стане неможливою», — підкреслює Кеннет Макдона.

Виклики ірландського головування у Раді ЄС: економіка, безпека та взаємини зі США

Ірландія побудувала свій успіх на стабільному багатосторонньому порядку, який сприяє торгівлі та інвестиціям. Особливо важливими для цього успіху були відносини з Лондоном, Вашингтоном і Брюсселем. «Після Вrехіt, а також обрання і переобрання Дональда Трампа цей геополітичний контекст докорінно змінився. Ірландії необхідно переоцінити свою економічну модель, зокрема надмірну залежність від американських інвестицій, зважаючи на протекціоністський курс Вашингтона», — вважає Кеннет Макдона.Фактично одним із найскладніших питань, яке Ірландії, ймовірно, доведеться координувати, стане бюджет ЄС, оскільки це потребує досягнення згоди між 27 урядами щодо пріоритетів видатків, національних внесків, сільськогосподарських субсидій, фондів згуртованості, а також нових потреб, пов’язаних з обороною та конкурентоспроможністю.«Це, безумовно, буде складний процес політичних торгів. Досягнення домовленості щодо реформ довгострокового бюджету та запровадження гарантій для чутливих секторів (насамперед сільського господарства та фондів згуртованості) може допомогти ірландським та європейським посадовцям зменшити будь-яке потенційне занепокоєння щодо економічних наслідків вступу України до ЄС», — каже Тижню Донака О Бяхан.Крім економічних викликів, зараз особливо помітними стали прогалини Ірландії у сфері безпеки та оборони.«У нас немає систем протиповітряної оборони, сталих морських спроможностей, розвиненої розвідувальної інфраструктури і навіть окремого міністра оборони. Крім того, наші витрати на оборону є найнижчими в ЄС — ми витрачаємо лише незначну частку відсотка на оборону. Хоча уряд визнав ці проблеми й почав збільшувати оборонні видатки, чинний бюджетний план усе ще недостатньо фінансує оборонні закупівлі», — наголошує Кеннет Макдона.За його словами, головування в ЄС лише підсилило увагу до цих проблем: морська безпека буде посилена завдяки присутності Франції в Ірландському морі, а також було підписано меморандум про взаєморозуміння зі Сполученим Королівством.«Проблема для Ірландії полягає у тому, що зміна геополітичного середовища не змінила громадської думки, яка виступає проти збільшення військових витрат і скептично ставиться до аргументів про необхідність співпраці з міжнародними партнерами. На жаль, навряд чи це зміниться без якоїсь драматичної події, можливо, під час головування, яка безпосередньо зачепить Ірландію», — додає ірландський політолог.Складною сферою для країни стане і конкурентоспроможність, оскільки Ірландії доведеться балансувати між своїм вузьким економічним інтересом у залученні прямих іноземних інвестицій зі США та цілями ЄС щодо ефективного регулювання технологічної індустрії. Кеннет Макдона переконаний, що Ірландії доведеться докласти значних зусиль, щоб спростувати уявлення про те, що Дублін надто прихильно ставиться до американських інтересів.«Європейський Союз дедалі частіше змушений діяти в умовах напруженості у відносинах із Росією, США та Китаєм. Трамп, Путін і Сі намагаються послабити ЄС. Якщо відносини між Вашингтоном і Брюсселем погіршаться через торговельні суперечки, витрати на оборону або регулювання технологічної сфери, Ірландії може випасти роль головуючої країни під час складних дискусій між державами-членами. Водночас Ірландія, найімовірніше, виступатиме радше посередником і фасилітатором, ніж головним ухвалювачем рішень», — каже Тижню Донака О Бяхан.Саме взаємодія зі Сполученими Штатами викликає чи не найбільше запитань. Попри те, що Ірландію з країною пов’язують міцні дипломатичні, культурні та особисті зв’язки, головною складністю залишається непередбачуваність подальших дій нинішньої американської адміністрації.«Існує ймовірність, що президент Трамп вирішить відвідати Ірландію під час її головування, оскільки на йому гольф-полі у Дунбегі, графство Клер, відбудеться великий професійний турнір з гольфу. Якщо це станеться, Ірландії буде непросто впоратися з дипломатичними наслідками, якщо президент Трамп використає свій візит для продовження критики Європейського Союзу та зневажливих висловлювань на його адресу», — додає Кеннет Макдона.

Професорка конституційного та міжнародного права Матильда Філіп очолює Ліонську кафедру прав людини та довкілля. Її наукові дослідження присвячені, зокрема, відповідальності державних керівників, міжнародним злочинам, а також взаємозв’язку між правом і колективною пам’яттю. Вона — авторка книжки «Чи можна судити Путіна?», що вийшла друком у 2023 році. Тиждень поговорив із нею про руйнування та розграбування української культурної спадщини Росією, а також про можливі шляхи відшкодування завданої шкоди.

— Росія щойно завдала чергового удару по історичній пам’ятці в Києві. Такі атаки, очевидно, спрямовані на знищення української історії та ідентичності. Чи можна це стверджувати з погляду міжнародного права? Які норми регулюють подібні ситуації?
— Міжнародно-правова база існує, і то доволі ґрунтовна. Основним документом є Гаазька конвенція 1954 року про захист культурних цінностей у разі збройного конфлікту. Важливо, що її учасниками є і Росія, і Україна. На момент ухвалення Конвенції стороною був Радянський Союз, а Російська Федерація як держава-правонаступниця успадкувала всі відповідні міжнародно-правові зобов’язання. Отже, вона зобов’язана забезпечувати захист культурної спадщини під час війни.
Перший протокол до Конвенції також обов’язковий для обох держав. Натомість другий протокол, ухвалений у 1999 році, значно посилив механізми захисту культурної спадщини. Україна його ратифікувала, тоді як Росія — ні. Це означає, що режим посиленого захисту діє щодо України, однак не може бути безпосередньо застосований до Росії. Безумовно, це створює серйозну проблему. Водночас Росія залишається пов’язаною положеннями самої Конвенції 1954 року і не може посилатися на незнання чи ігнорування передбачених нею міжнародних зобов’язань.
Не менш важливою є й Конвенція ЮНЕСКО 1970 року, спрямована на запобігання незаконному ввезенню, вивезенню та передачі права власності на культурні цінності. І в цьому випадку Росія також є правонаступницею СРСР і, відповідно, пов’язана положеннями цього міжнародного договору. Це означає, що вона зобов’язана не лише забезпечувати охорону культурних цінностей, а й запобігати їхньому незаконному переміщенню.
Нарешті, існує механізм Міжнародного кримінального суду. Щоправда, Росія не є учасницею Римського статуту: свого часу вона його підписала, але згодом відкликала підпис. Натомість Україна ще у 2014 році визнала юрисдикцію Суду, а згодом стала державою-учасницею Римського статуту. Саме завдяки цій декларації всі злочини, вчинені на території України починаючи з листопада 2013 року, включно зі знищенням і розграбуванням культурної спадщини, можуть підпадати під юрисдикцію Міжнародного кримінального суду.
— Отже, правова база існує. Але чи справді вона дієва?
— Упродовж останніх років, а особливо починаючи з 2021 року, прокурор Міжнародного кримінального суду неодноразово наголошував, що під час розслідування злочинів враховує як положення Гаазької конвенції 1954 року, так і міжнародні норми щодо охорони всесвітньої культурної спадщини. Це дає змогу переслідувати осіб, відповідальних за знищення культурних цінностей.
Важливий прецедент уже існує — справа Аль-Махді. У 2016 році Міжнародний кримінальний суд засудив Ахмада Аль Факі Аль-Махді за знищення мавзолеїв та історичних пам’яток релігійного й культурного значення в Тімбукту. Це був перший випадок, коли міжнародний суд визнав, що умисне знищення культурної спадщини саме по собі може стати підставою для кримінальної відповідальності на міжнародному рівні.
Варто також нагадати, що у 2017 році Рада Безпеки ООН за ініціативою Франції та Італії ухвалила резолюцію, яка засуджує знищення культурної спадщини та незаконний обіг культурних цінностей у зонах збройних конфліктів.
— Про який саме злочин ідеться з погляду міжнародного права, коли руйнують історичну пам’ятку або розграбовують музей?
— Найочевидніша кваліфікація — воєнний злочин. Міжнародне право розрізняє чотири основні категорії міжнародних злочинів: воєнні злочини, злочини проти людяності, геноцид, а також злочин агресії.
Воєнним злочином є, зокрема, вбивство, зґвалтування, мародерство або навмисне знищення майна, якщо такі дії вчинені в контексті збройного конфлікту та безпосередньо пов’язані з ним. Женевські конвенції, як і міжнародні акти щодо захисту культурної спадщини, однозначно визнають умисне знищення культурних цінностей воєнним злочином.
Існує й інша можлива кваліфікація — злочин проти людяності. Для цього необхідно довести, що відповідні дії є частиною широкомасштабного або систематичного нападу на цивільне населення. Після 2022 року практично не виникає сумнівів у тому, що Росія здійснює саме такий широкомасштабний і систематичний напад. Водночас остаточну правову оцінку в кожному конкретному випадку має давати суд. Потрібно встановити, що руйнування чи розграбування культурної спадщини були складовою цієї загальної політики. Якщо це буде доведено, такі дії можуть бути кваліфіковані також як злочини проти людяності.
— Чи можна в такому разі говорити навіть про геноцид?
— Із цією кваліфікацією слід бути дуже обережними, насамперед тому, що сам термін часто розуміють неправильно. У суспільній свідомості геноцид нерідко сприймається як «злочин над усіма злочинами». Саме так його розумів і Рафаель Лемкін — автор цього поняття. Проте юридичне визначення значно вужче і точніше.
Передусім варто наголосити: бути жертвою воєнного злочину чи злочину проти людяності не менш тяжко, ніж бути жертвою геноциду. Найважливіше, щоб скоєне було визнане міжнародним злочином, адже всі ці категорії належать до найтяжчих злочинів міжнародного права. Лише тоді винні можуть бути притягнуті до відповідальності, а потерпілі — отримати належне відшкодування.
Що ж стосується руйнування та розграбування культурної спадщини, то міжнародні судові інстанції не розглядають такі дії як самостійні акти геноциду. Водночас вони можуть слугувати важливими доказами геноцидного умислу. Інакше кажучи, систематичне знищення культурної спадщини може допомогти довести намір фізично або біологічно знищити певну групу населення.
Це принципово важливе розмежування. На сьогодні міжнародне право не визнає окремого складу злочину під назвою «культурний геноцид». Проте посягання на культурну спадщину можуть стати вагомими доказами існування геноцидного умислу.
— Чи існують історичні прецеденти, з якими можна порівняти нинішню ситуацію?
— Найочевиднішою історичною паралеллю є систематичне розграбування культурних цінностей, організоване нацистською Німеччиною. Йдеться насамперед про історичну й політичну аналогію, а не про суто юридичне порівняння.
Тим більше, що Владімир Путін намагається виправдати війну проти України нібито боротьбою з нацизмом. Водночас методи, які ми спостерігаємо сьогодні — систематичне розграбування, знищення творів мистецтва, привласнення культурної спадщини, — разюче нагадують практики, до яких свого часу вдавалася нацистська Німеччина.
Спільними є два ключові елементи. По-перше, йдеться про організований і системний характер пограбувань. По-друге — про прагнення стерти саму ідентичність народу. Нацисти намагалися знищити культури, водночас проголошуючи їхню спадщину частиною Третього рейху. Сьогодні Росія так само регулярно стверджує, що існує нібито «єдиний російсько-український народ», а отже, українські культурні цінності нібито природно належать Росії.
Ще під час Нюрнберзького процесу розграбування культурних цінностей було визнано підставою для кримінальної відповідальності. Проте подальше повернення викрадених творів мистецтва здійснювалося переважно самими державами.
— Водночас Росія стверджує, що вивозить музейні колекції з окупованих територій нібито для їх захисту. Чи має такий аргумент будь-яку юридичну силу?
— Росія справді подає частину переміщень музейних колекцій як заходи із захисту культурної спадщини. На перший погляд така аргументація може здаватися юридично прийнятною, адже міжнародне право справді покладає на держави обов’язок забезпечувати охорону культурних цінностей під час війни.
Однак цей аргумент не витримує правового аналізу.
Стаття 5 Гаазької конвенції 1954 року прямо зобов’язує державу-окупанта тісно співпрацювати з компетентними національними органами влади з метою збереження культурної спадщини. Іншими словами, будь-які справжні заходи захисту мають здійснюватися лише у взаємодії з українською владою.
Одностороннє вивезення культурних цінностей до Росії без згоди України жодним чином не може розглядатися як захід із захисту.
Більше того, наявна інформація свідчить про систематичне знищення інвентарних книг, каталогів та музейних реєстрів, покликане стерти будь-які докази українського походження цих колекцій. З юридичного погляду майже не залишається сумнівів, що йдеться про добре організовану систему розграбування.
— Що можна буде зробити після завершення війни? Чи існують ефективні механізми повернення культурних цінностей?
— Саме тут і проявляється головна слабкість сучасного міжнародного права.
Міжнародне право однозначно забороняє як розграбування, так і знищення культурної спадщини. Проте механізми її повернення та репатріації залишаються недостатньо ефективними й часто виявляються малодієвими.
Досвід повернення творів мистецтва, викрадених нацистами, це переконливо продемонстрував. Не існує ані великої міжнародної організації, яка відповідала б за реституцію, ані універсальної процедури, що дозволяла б швидко повернути незаконно переміщені культурні цінності.
На мою думку, саме тому це питання вже сьогодні необхідно включати до підготовки майбутніх мирних домовленостей.
Суспільство, яке пережило настільки травматичну війну, повинно мати можливість побудувати тривалий і справедливий мир. Несправедливість завжди породжує образу.
Якщо люди ніколи не повернуть експонати своїх музеїв, колекції своїх культурних установ чи навіть власне приватне майно, це неминуче ускладнить процес примирення. Саме тому питання реституції культурної спадщини має стати складовою майбутніх мирних угод.
— Чому це настільки важливо?
— Тому що репарації — це не лише фінансові компенсації.
У міжнародному праві принцип відшкодування насамперед означає відновлення становища, яке існувало до порушення, якщо це можливо. А це передбачає повернення культурних цінностей і фінансування їхньої реставрації.
Міжнародний суд ООН міг би постановити здійснення таких форм відшкодування. Однак виконання подібних рішень значною мірою залежатиме від готовності відповідних держав співпрацювати.
При ЮНЕСКО також існує Міжурядовий комітет зі сприяння поверненню культурних цінностей країнам їх походження, однак його функції залишаються переважно консультативними та посередницькими. Він не має жодних примусових повноважень.
Французький досвід повернення творів мистецтва, викрадених нацистами, так само як і сучасні дискусії щодо реституції культурних цінностей, пов’язаних із колоніальним минулим, демонструють, що такі процеси зазвичай тривають роками, є надзвичайно складними й розглядаються індивідуально в кожному конкретному випадку.
Це вкотре підтверджує фундаментальну річ: міжнародне право визначає загальні принципи, але реальне повернення культурної спадщини залежить насамперед від політичної волі держав.
— Ви згадали колоніальне минуле. Однак Росія почала привласнювати українську культурну спадщину не у 2022 році — цей процес триває ще з ХІХ століття. Як бути з цими культурними цінностями?
— Безумовно, це питання також доведеться вирішувати.
Необхідно буде створити механізми, здатні забезпечити справжню міжнародну співпрацю для повернення українських культурних цінностей. Головна проблема, звичайно, полягає в позиції самої Росії. Якщо вона відмовиться співпрацювати, міжнародній спільноті доведеться знайти способи змусити її виконувати свої зобов’язання.
Саме тому так важливо вже зараз передбачити це питання в майбутній мирній угоді.
Механізми реституції не можуть залишатися предметом ситуативних рішень чи окремих переговорів щодо кожного конкретного випадку. Їх необхідно закласти й організувати ще на етапі формування мирного врегулювання.
Якою саме буде така система, сьогодні сказати складно. Чи працюватиме вона під егідою Організації Об’єднаних Націй? Європейського Союзу? Ради Європи? Чи це буде окрема багатостороння міжнародна угода? Зараз відповісти на це неможливо.
Одне, втім, незаперечне: хай який механізм буде обрано, питання культурної спадщини має стати його невід’ємною складовою.
Безперечно, говоритимуть про фінансові репарації, про зруйновану інфраструктуру, про жертв війни та їхнє відшкодування. Усе це надзвичайно важливо. Але не можна допустити, щоб на цьому тлі питання культурної спадщини відійшло на другий план.
Адже, хай якими масштабними є людські та матеріальні втрати, для українців культурна спадщина безпосередньо пов’язана з їхньою ідентичністю, історичною пам’яттю та безперервністю існування держави. Саме тому вона має стати повноцінною складовою майбутнього мирного процесу.
— Чи знаходить ця ідея сьогодні підтримку серед політичних лідерів? Наскільки вона реалістична?
— Гадаю, значно реалістичніша, ніж може здатися на перший погляд.
Подібний процес ми вже спостерігали щодо інших міжнародних ініціатив. Достатньо згадати ідею створення спеціального трибуналу щодо злочину агресії. Ще два роки тому багато хто стверджував, що це неможливо або що така ініціатива не має жодного практичного сенсу. Згодом ця ідея поступово почала з’являтися в медіа, її підхопили політики та юристи, і сьогодні вона вже сприймається як цілком реалістична перспектива.
Із питанням культурної спадщини процес може бути дуже схожим.
На моє переконання, це питання має виняткове значення. Його потрібно й надалі просувати в публічному просторі та водночас працювати над створенням механізмів, які зроблять реституцію значно ефективнішою й швидшою, ніж це було після попередніх міжнародних конфліктів.
Читайте також: Росію закликають виключити з Міжнародної ради музеїв за привласнення української культурної спадщини
Особисто я переконана, що настав час активніше вводити цю тему в суспільну дискусію.
Ми вже знаємо, що нинішні міжнародні механізми недостатні. Як і те, що повернення культурних цінностей значною мірою залежить від політичної волі держав. Саме тому вже сьогодні необхідно закладати ті правові інструменти, які завтра зроблять реституцію реально можливою.
Адже мир будується не лише на фінансових репараціях чи відбудованих містах і дорогах.
Він будується також на пам’яті, культурі та справедливості.
Саме тому, навіть якщо в певний момент інші питання здаватимуться нагальнішими, ми не маємо права відмовитися від боротьби за культурну спадщину.

Тиждень уже писав про феномен буксмаксингу, який пов’язаний із максимальним використанням можливостей читання для особистого розвитку, розширення кругозору та створення образу людини, яка цікавиться знаннями й культурою. Проте таке явище цілком може бути не щирим, а демонстративним. Так Тhе Guаrdіаn пише, що є велика імовірність, що цей нішевий тренд перебуває в межах набагато більшого тренду, який рухається в протилежному напрямку. Ідеться про так зване перформативне читання, простіше кажучи, — показуху, коли люди в соціальних мережах позують з розумною книгою, щоб виглядати розумніше. Найвідоміший приклад з ще досоцмережних часів — коли в 1955 році Мерилін Монро сфотографувалася з розгорнутим романом «Улісс» Джеймса Джойса, і тоді це зображення викликало здивування, статті та багаторічні дебати.
Й одним із таких перформативних аспектів читання може бути й участь у книжкових клубах, особливо коли їх очолюють відомі люди.
Нещодавно Тhе Есоnоmіst писав про книжкові клуби знаменитостей, зокрема, Дуа Ліпи, Різ Візерспун, Гвінет Пелтроу і моделі Каї Гербер: «Книжкові клуби змінюються. Хобі, яке колись було нудним, побутовим і трохи старомодним, отримало новий блиск. Тепер кожен, хто є кимось — і, враховуючи природу сучасної знаменитості, багато людей, які є майже ніким, — мають книжковий клуб, чи то подкаст, веб-сайт, ютуб-канал чи розсилку». Цікаво, що раніше гламурні та прибуткові зірки просували гламурні та прибуткові речі, але тепер стало модним бути розумним. Або, додають скептики, оточувати себе розумними людьми й книжками та видаватися розумнішим на їхньому тлі. Сучасні критики часто ставлять під сумнів мотивацію знаменитостей, їхню кваліфікацію та відданість літературній справі. Втім, це аж ніяк не нове явище, адже йому майже сто років.
Хай там як, книжкові клуби здаються соціально, фінансово та інтелектуально похвальними спільнотами. І що, коли хтось будує на цьому свій бренд? Читати щось усе ж краще, аніж нічого не читати. Хоча в цьому теж криється одна з проблем книжкових клубів, адже більшість із них вибирає для читання саме масову літературу, яка за визначенням є жанровою і шаблонною. Саме тому в 2023 році всі з таким захопленням читали новину про те, що один каліфорнійський книжковий клуб цілих 28 років читав і дочитав експериментальний твір Джеймса Джойса «Фіннеґанів вікопомин», певно, найскладніший роман у світовій літературі.
Тhе Есоnоmіst також пише про те, що критикувати книжкові клуби із зірками, безперечно, є за що, бо часто це ще колосальна реклама книги, яка дає змогу одразу зробити з книжки бестселер, як це було в клубі Опри Вінфрі. Втім, коли рівень читання швидко знижується всюди у світі, то, зрештою, знаменитість, яка замість модної сумочки обрала для фото книгу і не є аж таким поганим прикладом для наслідування, попри той факт, що ця зірка може і не читати видання, з яким позує. Як засвідчує Тhе Guаrdіаn, у цьому є позитивний момент: «Якщо щось змушує людей читати — навіть якщо вони вдають, що їм подобається читати, — то це може бути тільки добре».
Книжкові клуби — знову актуальні у різних країнах, виконуючи різноманітні функції на додачу до читання: так проєкт Читомо два роки тому писав про відомі українські книжкові клуби та про те, які саме там обирають книги. А торік усі медіа облетіла історія про те, як на тимчасово окупованих українських територіях підлітки, ризикуючи бути викритими і навіть ув’язненими, таємно зустрічаються, щоб обговорювати тексти, які путінські війська намагаються знищити. Тhе Guаrdіаn називає його одним із найнебезпечніших книжкових клубів у світі, і ще в ньому ніколи не зустрічається більше трьох людей — будь-які додаткові учасники становлять додатковий ризик бути виявленими: «Частково те, що підтримує книжковий клуб Марійки [організаторка, ім’я якої для публікації змінено], полягає в бажанні, щоб люди за межами окупованих територій усвідомили, що є ті, які борються за своє право на існування як українці. Не всі книги, які читав клуб, мають відверто політичний характер. Іноді їм подобається читати книги, які розповідають про звичайне життя молодих жінок в Україні — про побачення та шопінг. Ці історії набувають більшого значення на окупованих територіях — це спосіб залишатися в курсі повсякденного життя в решті країни. Романи завжди допомагали відчути себе частиною спільноти, нації».
Фото: Книжковий клуб Книгарня Є (Освіти)
Тож книжкові клуби — це не завжди про літературу, або ж точніше — не тільки про неї. Це і про статус, і про залученість до зіркового кола, і про тренд, і про буксмаксинг, а часом і про перформативну поведінку. І хай критики скаржаться на те, що це змінює саму природу взаємодії читача з книгою, адже книжкові клуби роблять читання менш самотнім, перетворюючи індивідуальний досвід на колективний. І хай сноби кажуть, що книжкові клуби — це здебільшого про масову літературу, що не має значної естетичної цінності. Все ж основа цього явища — бажання поділитися переживаннями та думками від читання улюбленого чи важливого тексту з іншими, а також можливість краще з ним розібратися або ж помітити те, що пройшло повз індивідуальну увагу. І якщо це і супроводжується хизуванням того, що ти читаєш і з ким, — це все ж і про нашу культурну освіту і про престиж книги як символу певного інтелектуального багажу і складову нашого віртуального образу в добу, коли читання знову стало модним.

Часом у літературний процес повоєнної української еміграції вривалися зухвалі наскоки на традиційність. Такі випади закінчувались або теоретизуваннями довкола проблеми заперечення, або атаками на стриманість, авторитети, мову, стилістику та канони. Так, узявши, для прикладу, статтю Віктора Бера (Петрова-Домонтовича) «Засади поетики» зі збірки МУРу від 1946 року, можна побачити, як свою думку про всі ці демарші дослідник веде від поетичної «декларації неґації», спрямованої на «етнографічне кустарництво», до переосмислення тенденцій першої чверті ХХ століття — «доби загальної деструкції», коли «все підлягало знищенню». Зрештою, Бер уважає, що пасивна зневага до світу перейшла в активне заперечення і дійшла до самозаперечення, породивши максими: «Мистецтво як ніщо. Знищення як межа». І як наслідок, перед усіма визначальними принципами (краса, розум і таке інше) прописувалося «велике НЕ».
У кожному разі, доводилося визнавати, що нігілістичне банкрутство світу та його чинники, що позначали сенс, єдність і цілісність, уже не могли залишатися непоміченими. А тимчасом, не претендуючи на всебічний аналіз окресленої проблеми, наведену ситуацію непевності у своєму мистецькому підході досить яскраво змальовує письменник і перекладач Ігор Костецький. Мабуть, після футуристів більше нікому з українських експериментаторів і скандалістів не вдавалося здійснити щось схоже.
Ігор Мерзляков народився в Києві (1913). Його батько, викладач вокалу, походив із Башкирії; мати належала до українського шляхетського роду. Вдома хлопчика звали Юрком: за цією обставиною можна вивчати його пізніші мотиви двійництва. Навчався в трудовій школі та водному технікумі, мешкаючи з батьковою новою сім’єю. Заробляв фізичною працею на верхів’ї Дніпра. Мав контакти з одеським криміналітетом і проблеми з законом (1929). Обертався у богемних колах і почав писати російськомовні статті. Студіював у театральних закладах: спершу в Лєнінґраді, потім у Москві на режисурі, проте не закінчив (1933/37). Працював у царині культури на Уралі (1937/39). Але почувши по пєрмському радіо про Підкарпатську Русь, усвідомив себе українцем і заходився наново будувати свою ідентичність. У 1940 році повернувся в Україну. У Вінниці співпрацював з ОУН (б) у підпіллі. В окупаційній газеті публікував україномовні тексти (1941/42), взявши материне прізвище — Костецький. Опинився на роботах у шахтах Вестфалії; дописував у часопис остарбайтерів Саксонії (1942/45). Був співзасновником МУРу та творцем модерністської прози і драми. Жив у Німеччині в ізоляції через відмову від абиякої партійної приналежності. Заснував із дружиною — поеткою Елізабет Котмаєр — видавництво «На горі» (1950/60-ті): переклав і видав Еліота, Шекспіра, Павнда, Ґеорґе, Верлена, літературну версію Біблії. Потрапляв у скандали за провокаційні публікації. Тому друкував п’єси і публіцистику вже німецькою. Вів подвійну гру при спробі завербувати його совєтами; відвідав Москву (1970-ті). Помер поблизу Штутґарта в 1983 році.
До цієї колоритної біографії не могло не пасувати ніцшеанство. Пам’ятаючи, що думка Ніцше заснована на парадоксальності, збіжні характеристики мислення вільно знайти й у Костецького. Скажімо, він тлумачить народження національного мистецтва та літератури з абсолютного Ніщо; не приймає нічого віджилого; вимагає винайдення, нехай і засобами скандалу чи мегаломанії, такої мови, щоб у ній оприявнювалися модерністські мотиви, зразка Малярме чи Джойса. Як і Ніцше, котрому були до снаги дисонанс у творчості та несталість у формуванні самості, Костецький удається до невизначеної ритміки тексту, руйнування форми, відсутності сюжету чи демонстрації кризи ідентичності. Ба більше, їм обом залежало на власній винятковості й радикальному самотворенні (до речі, той і той уважали, нібито здатні кардинально змінити німецьке письменство), на зазіханні на святе та зверхньому ставленні до маси, на нехтуванні соціальними замовленнями та переоцінці цінностей.
Ніцшеанство Костецького проглядає не лише на рівні літературних ідей. Першочергової уваги заслуговує його публічна полеміка. Так, у «Відкритому листі до доктора філософії та визнаного майстра поезії Олеся Бабія» (1946) Костецький ясно викладає свій аргумент, артикулюючи на тому, щó він у ніцшеанстві схвалює, а чого йому прийняти — зась. А власне, письменнику не до вподоби тоталітарні тлумачення Ніцше, хоч ідея самостановлення залишається актуальною. Звертаючись до героїчного минулого Бабія, він зауважує:
Особливо ж запам’ятався мені один Ваш вірш, який кінчається словом надлюдина. Я не вкладаю в ніцшеанський термін прусацького змісту, якого надала йому поточна політика. Мені здається, що німецький філософ тільки наблизився до вислову — вдало чи невдало — до вислову того прагнення, яке не ним започатковане і не на ньому заникне, а є прагненням всеістотним: прагненням людини побороти себе в ідеалі, твореному щоразу наново. Тим-то слово надлюдина не лякає мене, як лякає воно тепер багатьох вульґаризаторів ідеї демократизму. Бо надлюдина — це не здеґенерований юберменш у брунатному однострої, а та людина, яка є творцем себе насамперед, творцем у божеському чині подолання природи на благо і щастя всіх собі подібних. Надлюдина завтрашнього дня народжується в величезних змаганнях, у війнах і революціях нашого сторіччя — передусім в революції людського духу. І хіба ж не може справді захоплювати українського письменника наших днів образ людини-героя, що творить новий шляхетний світ за образом своїм і подобою? Так, Ваш вірш про надлюдину, Ваші вислови про Джойса як революціонера психіки й революціонера форми в красному письменстві, Ваші думки про потребу зактивізувати зміст і форму української літератури, — все це я сприйняв з радістю, з повною солідарністю в ході міркувань.
Втім аргументи Костецького зводилися до того, що нинішня поезія Бабія з її народницькими мотивами заслуговує ніцшеанського вироку — це пасивна мораль. І що з того, що в ХІХ столітті склався консервативний образ українського селянина? Струси ХХ століття докорінно змінили цю ситуацію, бо з’явилися спраглі свободи люди. Не годиться тепер їх описувати в антуражі панщини чи колгоспу, вказуючи на те, що це, мовляв, і є «вічні цінності»:
Невже Ви, поет надлюдини, не відчуваєте потреби знайти в житті або витворити в уяві героя, що перекинув би шкереберть усі ці «вічні цінності» і «космічні закони», героя, що всією істотою змагався б за створення суспільства, де ніхто нікому не повинен був би кланятися як вищому і де стара людина не тремтіла б за свою самотню обдурену старість?
Тож аби не зациклюватися на патріархально-побутових уявленнях, треба відкинути суспільно-національну систему, що репрезентована трубадурами мистецтва, штибу Тичини чи Довженка, й утвердити по суті ніцшеанські, «руйнацькі і будівничі» сили становлення й індивідуалізму, що привносять «атмосферу ризику, відваги, небезпеки, неспокою», а відтак і дають особистості змогу визволитися. Тоді й угледиш, як «українець теж владно входить у майбутню сім’ю вільних народів світу». Саме такого трансгресивного дієвця і потребує Костецький.
Як у нього це оформлено, бачимо на прикладі збірки «Оповідання про переможців» (1946). Так, у притчі «Бог та мудреці» розповідається про раптову з’яву Бога у людській подобі. Дізнавшись про це, мудреці вирішують його препарувати. Озброївшись аналізом і методами, вони постановили з’ясувати, чим є Бог:
Постягали мудреці з Бога геть чисто всі сорочки, і коли стягнули останню, була під нею порожнява.
А хіба ж це не алюзія на § 125 «Веселої науки», де фігурує теза про «смерть Бога», а Ніцше каже, що вбивцями є всі ми? Тобто сучасні наука, філософія, література, мистецтво тощо здійснили над Богом акт нігілістичної розправи. Прецінь уявлення про Верховного Творця виявилися лише низкою масок, які можна зривати доти, допоки за ними не проявиться чисте Ніщо. Тому всі мудреці виявилися безпорадними, бо лише бавляться своїми вимислами про Всевишнього.
Наступна мініатюра — «З переказу» — так само надається до витлумачення в ніцшеанському ключі. Фабула її така: доглядач узрів серед рабів заслаблого молодика, та спитав у нього, за який злочин його засуджено на поневіряння, і почув у відповідь, що це добровільно:
— Я син вигнаного володаря, — сказав молодий чоловік. — Я тут для того, щоб на собі самому зазнати всього того, чого змушу зазнати ворогів моїх, коли проб’є мій час і я дістану владу.
У цій притчі вся квінтесенція волі до могутності: допоки сам не навчишся виконувати власні накази — не матимеш жодного права віддавати їх іншим. Адже впокорення самого себе і є початком самоперевершення. Про це можна прочитати у фрагменті «Про перемогу над собою» другої частини «Так казав Заратустра»:
Та хоч де я знаходив живе, всюди я чув про покору. Все живе покірливе. По-друге: наказують тому, хто не вміє коритися собі. Така натура живого. По-третє: я чув, що наказувати важче, ніж коритись. І не тільки тому, що зверхник бере на себе тягар покірливих, який може його легко розчавити, — сміливість і ризик побачив я у наказах: адже той, хто наказує, завжди важить своїм життям.
На цьому стоїть аристократизм Ніцше. Навіть потрапляючи на нижчі щаблі ієрархії, той, хто вміє владарювати, не перестає бути аристократом. Окрім учення про волю до могутності, притча торкається питання про прийняття долі (аmоr fаtі). Молодий володар абсолютно вільно опиняється серед рабів, аби пізнати їхні страждання. Не через жаль до них, а заради можливості піднятися з самого низу та говорити з позиції сили, але не помсти.
У збірці є також оповідання «Зоря», назва якого може відсилати до Ніцшевої «Ранкової зорі». Німецький філософ написав цей твір у часи своїх роздумів про вільнодумця, прагнучи звільнитися від умовностей ідеологічного та політичного тиску. А Костецький описує своє життя в таборі для DР, а конкретно — зустріч із поліцейським і подальше потрапляння до відділку за перебування далеко від місця проживання. Своєрідним порятунком для протагоніста стає споглядання зорі — Венери. В ньому от-от спалахне ресентимент, адже він злоститься через затримання, на додачу — його дратує масова газета, що лежить на столі, своїм казенним друком. Утім у творі показано два типи світла: в одному випадку, поліціант уночі світить ліхтариком в очі затриманому, в іншому — той-таки затриманий зачудовується променінням зорі. Вона не сліпить, а дає змогу зосередитися, поміркувати про свій стан духу та звільнитися від умовностей, які накидає світ.
Тема подолання ресентименту (безсилої злостивості) продовжена в оповіданні «Валерій і білі плями». Голодний герой іще за дня повертається додому, проте йому не дають спокою плями, які, вмиваючись, він облишив уранці на підлозі. Вночі йому не спиться: він проклинає ті плями, хоче думати про щось інше, не наважуючись усунути ненависні сліди (алегорія ресентименту). Це триває доволі довго, доки не проявляться його воля до могутності, символізуючи самоперевершення: він ретельно, не поспішаючи, витирає старий лінолеум і задоволений знову лягає в ліжко:
Сну вже не було, але лежачи Валерій під пальтом, відчував вдоволення, спокійне і несамовите, вдоволення подвійне. Поволі-волі несамовитість із почуття зникла, залишилася сама заспокоєна рівновага.
В оповіданні «Я і машина» знайдемо ще декілька нових алюзій на Ніцшеві концепти. Ідеться, певно, про період, коли Костецький вимушено працює на шахті. Автор оповідає про взаємодію людини та молотка. Принагідно згадаймо дві ніцшеанські метафори: «філософування молотом» у «Сутінках ідолів» яко засіб руйнування вихолощених цінностей, і «підземного крота», що риє тунелі у непрохідних шарах культури, з передмови до «Ранкової зорі». Костецький описує роботу в штольні, яка нагадує випробування себе. Спершу робітникові необхідно «приручити» молот, аби втримати інструмент у руках і не розізлитися, коли той укотре випаде з рук. Отже, філософування молотом передбачає використання цього, як виявляється, витонченого камертону, за допомогою якого можна діагностувати цінності. В обох випадках потрібна не груба сила (воля до загребущої влади), а воля до могутності (вміння керувати своєю силою). Герой обертає цю ситуацію собі на користь, оскільки досягає гармонії з машиною:
Вона лежала передо мною долі машина. Вона була втомлена, але не я. Молоток лежав знесилений і слухняний, дозволяв робити з собою все, що заманеться. А я був над ним нероздільним володарем, необмеженим паном.
Непростим опусом для переказу виявилось оповідання «Тобі належить цілий світ» (1946) з несподіваними сюжетом і манерою викладу. В основу цієї історії покладено момент перетворення людини в часи війни. Проте ключ до інтерпретації міститься у фразі про володіння світом:
Тобі належить цілий світ, німче, ти ж ганебно зрікся влади.
Але що мається на увазі? З одного боку, йдеться про нацистську експлуатацію ніцшеанської тези про волю до влади, що легітимує присвоєння собі чужого. З іншого боку, порушується питання про питомо ніцшеанське розуміння владарювання, що досягається на шляху самоперевершення, цебто приборкання своїх забаганок.
У творі все зводиться до двох ударів по голові німецького солдата Фрица Мюлера з Ваймара. Діставши перший — він утрачає пам’ять і, ніби святий дурник («маленький ідіотик»), опиняється в УПА, навіть уміє трохи балакати по-українськи. В одній із атак свої його приймають за дезертира й відправляють у концтабір, де після вибуху бомби він іще раз отримує по голові. До нього не тільки повертається пам’ять, у ньому віднині співіснують обидва досвіди. Відбулася переоцінка цінностей. Але по поверненні додому Фрицу непросто далі вести звичне життя, бо досвід Іншого не дає йому спокою. Тому він і мандрує світом як неприкаяний Заратустра. Це свідчить про те, що нацистська віра в надлюдину виявилася марою в арійському міфі, тому й у тексті фігурує вимога «брати менше» на себе. Таким є запобіжник од ідеологічного масового безумства:
Сказано бо: гей, бери менш, Übеrmеnsсh.
Наступний ніцшеанський епізод припадає на п’єсу «Близнята ще зустрінуться» (1947), де автор увиразнює проблему ідентичності. В пролозі висловлюється міркування про кризу театру, в якому все давно випробувано, а тому настає час, аби повернутися до його первісного стану, що корелює з Ніцшевою концепцією, сформульованою в «Народженні трагедії з духу музики». До речі, в іншій п’єсі — «Спокуси несвятого Антона» (1946) — Костецький непрямо натякає на це словами Валентина:
Є думка, що наш театр виникає з музичної стихії. Ви не могли не помітити, що нинішня вистава грається під знаком нетривкості слів. Наша вистава — революційний протест проти природної гармонії. У вухо, нахилене до натурального звукоряду, влітає дисонанс. Музика деструкції б’є його в зуби.
Але повернімося до «Близнят»: події твору відбуваються під час війни на маскараді. Закохана у підпільника Святослава Тереса виказує свою відданість справі спротиву. Та чоловік їй зауважує, що вбивати — це не вихід. І дівчина дивується такій переміні його переконань, а тому просить, аби він зняв маску. Переконавшись у тому, що це справді Святослав, вона готова пристати до цієї думки. Щоправда, з’ясовується, що існують два Святослави — Тогобочний і Тутейший. Власне, другий і є борцем.
Цікаво, що обидва герої відповідають ідеї Ніцшевого розподілу на два світи — потойбічного та поцейбічного. Якщо віддавати перевагу потойбічному — людська воля заслабне, бо зосереджуватиметься не на реальному, а вигаданому світі. Крім того, композиція твору Костецького натякає на Ніцшеву сентенцію з афоризму 278 у «Потойбіч добра і зла», де наратор звертається до Мандрівника, який довго занурювався у намул культури і набачився чимало неприємного, та запитує, що йому ще дати для відпочинку, але той відповідає:
Ще одну маску! Іншу маску!
Так і Тереса каже Святославу Тогобочному:
І в тебе знов інакша маска.
Варто зауважити, що у Ніцше маска відіграє функцію захисту, позаяк оберігає від зовнішнього соціально-психологічного тиску. Показувати своє справжнє лице небезпечно для себе й інших, аби запобігти взаємного травмування. Тобто маска дає змогу захистити свою свободу та залишатися собою, що можливо на дистанції та на самоті. Звісно, дехто надягає маску, переслідуючи підступну мету. Втім у Ніцше це не той випадок, адже йдеться про оберіг. А загалом, у § 57 «Людського, надто людського» філософ каже, що в моралі людина сприймає себе не як індивідуума, а як dіvіduumʼа, тобто роздвоюється.
Тимчасом і персонажі-близнюки Костецького постійно міняються місцями, діють у парі, тому до кінця незрозуміло, хто з них є репрезентантом справжності. Виходить, що людина творить себе, приміряючи різні маски-ролі, виступає в подобі Іншого. Тож і людську самість слід розглядати яко сукупність масок. У цьому полягає диверсифікація стратегій, які застосовуються до проєктування особистості, щоби вона не застигала, а постійно переглядала засади власного існування. На цьому заснована і переоцінка цінностей:
Невже ти думаєш, що думка стоїть на місці, не рухається? Невже ти думаєш, що ідея не потребує щоденного перегляду? Гріш ціна недоторканій ідеї. Людина, що сліпо їй служить, не вносить до неї щоразу щось від свого мозку — така людина безвартісна.
Насамкінець, подивімося на передмову Костецького «Стефан Ґеорґе: Особистість, доба, спадщина» (1971), написану для двотомного видання перекладів поета, де порівнюються обидва німецькі ентузіасти культури. Костецький указує на нацистьке намагання кооптувати творчість Ґеорґе (подібне сталось і з Ніцше) шляхом маркування його видань свастикою, що спричинилось і до критики поета в совєтському літературознавстві, зокрема українським академіком Олександром Білецьким. Одначе Ґеорґе відхиляв усі пропозиції колабораціонізму, не поділяв ані расової політики, ні мілітаризму, працював із єврейськими інтелектуалами.
У всій цій історії ніцшеанство виступає особливим контекстом, адже для Костецького Ніцше належить до тієї плеяди творців, як-от Майстер Екгарт, Рихард Ваґнер або Вальтер фон дер Фоґельвайде, кого нацисти намагалися використати для досягнення власних ідеологічних цілей. Тож і філософія Ніцше зазнала фальсифікації. Проте часи змінюються: навіть у совєтській критиці Костецький убачає відхід від вульгаризації ідей філософа:
А й навіть спадщині Ніцше, ще кілька років тому цілковито неприйнятного, дається історично-всебічна оцінка. У випущеній 1968 у Москві пʼятитомовій історії німецької літератури автор статті про Ніцше, І. Верцман, розглядаючи питання стосунку до нього таких сучасних гуманістів, як Дж. Б. Шоу або Томас Ман, відзначає, що їх приваблював гнівно збуджений тон ніцшевських писань, різкість і Електронна бібліотека української літератури незрідка справедливість суджень про банальність, вульґарність офіційних авторитетів буржуазії та юнкерства, а також: факт, що Ніцше майстерно володів словом.
Покликаючись на розвідки Едґара Саліна, Костецький описав і поетове ставлення до мислителя:
Насамперед — Ніцше, відношення до Ніцше і засвоєння його у власний образ. Ґеорґе, який спротивлявся тому, щоб стати «косміком», не став і ніцшеанцем. У критичному пункті становлення оминути Ніцше було так само годі, як на початку шляху оминути Вайлда. Однак: Ніцше не належить у тому розумінні, як Платон, як Данте й Ґьоте і навіть Шекспір, до духових пращурів Ґеорґе.
Проте Ґеорґе, подібно до Ніцше, проголошує появу вищої людини, тільки не біологічного, а такого типу, чиє становлення завдячує духовному перетворенню та нагадує самоперевершення. Власне кажучи, Ґеорґе створив систему цінностей, яка, якщо і не збігалася цілковито з Ніцшевою, то принаймні нагадувала пункт звіряння з ним:
В оцінці конфлікту Ніцше з Ваґнером, — що його як людину театру Ґеорґе зневажав, — він був таки по стороні другого: Ваґнер, у театрі жахливо забріханий Ваґнер, у своїй молодості розпочав був чесний бій проти ХІХ сторіччя, Ніцше був лиш його поплічником. І Ваґнер був Ніцшевим майстром! Ніякого «народження трагедії», ніякого Ніцше без пробудження Ваґнером! Ні, ні — Ніцше зрадив Ваґнера! Якщо він справді його переріс, то він повинен був мовчки піти від нього. А отже — цей галас, оце гадане викривання! Ніцше сам дуже добре знав, що випадок Ваґнера це випадок Ніцше! І про вихідний пункт «Заратуштри» колишній «атеїст» теж знав висловитись по-своєму: Вольфскель оповідав, як він одного разу запитав Ґеорґе, що він повинен казати усяким молодим людям, коли вони отак собі просто базікають, за Ніцше, мовляв, «Бог помер». Ґеорґе відрік: «Карле, скажіть їм: він таки є. І якщо вам колись вестиметься геть задрипано [drесkіg], то це помітять і найневірніші Хоми». Здається, що в сумі сум Ґеорґе бракувало в Ніцше того, у віщо з часом дедалі виливався, конкретизуючись, його гуманізм.
Мірою заглиблення у твори Костецького можна визначити його рівень володіння ідейною спадщиною німецького мислителя та долею ідей, які зазнавали суттєвої трансформації. Художня рецепція ніцшеанства у Костецького набуває вигляду подолання повоєнної трагедії. Доконаним фактом для українського письменника ставала думка, що ніцшеанство — це не набір принципів, які можна покласти в основу якогось догматичного проєкту. Розрізняючи плакатне ніцшеанство та ніцшеанство внутрішньої сили, Костецький окреслює мистецтво перемоги, в якому герої прагнуть заволодіти не зовнішніми атрибутами світу, а здобути себе: виразом чого і стає витончений аристократичний стиль.
Отже, Ніцше нагадує Костецькому символ трансформації культури та здатності особистості підважувати свої переконання, аби стати Іншим і сильнішим, але відкидаючи сентиментальність і крайню войовничість. А полем розгортання ідеї самоперевершення є намагання впоратися з кризою ідентичності й опановувати внутрішній простір людини. У цьому переконують зарівно і життя, і літературні експерименти Костецького.

Я повторюю це вже чотири роки поспіль.
Я писав про це в пресі, говорив у своїх фільмах, наполягав на цьому з трибуни Організації Об’єднаних Націй,  в американському Конгресі, у французькому парламенті. Скрізь.
У цій війні переможе Україна.
Для цього, безумовно, знадобиться час.
Знадобиться пройти через страждання, нові зруйновані міста, розбиті долі, людські втрати. Зрештою, Україна не може не перемогти тих, хто воліє стерти її з географічної мапи та з історії.
Тоді на мене дивилися як на божевільного або мрійника.
Військові у телестудіях, кабінетні стратеги, експерти, які плутали військову перевагу з перемогою, навіть не розглядали це як гіпотезу.
Я ж із першого дня ніколи в цьому не сумнівався.
Поза тим, я робив висновки з того, що бачив на фронті на власні очі. З приголомшливої сміливості бійців. Із запеклого, майже безрозсудного опору в містах, які вже були мертвими, — Часовому Ярі чи Торецьку. Працювала істина, сформульована ще за часів Френка Капри: коли ті, хто захищається від армії найманців або злиденних дурнів, відправлених на забій, знають відповідь на запитання «Чому ми боремося?», вони стають нездоланними.
Спочатку мене переконувала їхня винахідливість. Їхнє військове мистецтво. Їхня дивовижна здатність до інновацій.
Чи не бачив я за ці чотири роки, як цей народ поетів та айтішників збирав свої перші дрони за допомогою 3D-принтера в хатинці, загубленій у лісах Кліщіївки? А потім, у харківських майстернях, розбирав російські чи китайські дрони, щоб знати їхні секрети? А сьогодні — створює цей арсенал демократії, здатний щороку виробляти мільйони найдосконаліших «сталевих птахів» із позначкою «mаdе іn Ukrаіnе»?
Іноді, під час довгих ночей у Бахмуті, Куп’янську чи Сумах, я знову відкривав якусь класичну книгу, яку в останній момент запхав до своєї дорожньої сумки: старе видання Геродота, де Леонідас і Темістокл протистояли величезній перській армії; «Першу книгу Макавеїв», в якій Маттафія, Юда Макавей та Йонатан Апфус зрештою перемогли величезне царство Селевкідів; або ж англійське видання «Зимової війни», де Антті Туурі розповідає про маленьку Фінляндію, що чинила опір арміям Сталіна.
Я фільмував українських солдатів. Я трохи розділяв з ними щоденне життя. Бачив, як вони тримаються, незважаючи на виснаження, незважаючи на відсутність союзників, незважаючи на загиблих. І я день за днем повторював собі, що їхня перемога закладена в глибинній логіці цієї війни.
Ось і настав цей день.
Звісно, це ще не кінець.
Адже ніхто не знає, скільки місяців не вгаватимуть бої, скільки міст, де захищатимуться вулиця за вулицею, буде знищено, скільки сімей опиняться на вулиці, скільки молодих життів буде принесено в жертву, — скільки триватиме кровопролиття, перш ніж останній російський солдат покине українську землю.
Але ми вступили в новий етап, коли те, що раніше здавалося фантастикою, стало реальністю і навіть стратегічною ймовірністю.
На південному фронті, у Петропавлівці, ще у квітні 2022 року командир, якого я називав «Скарфейс», клявся, що настане день, коли він відвоює Гуляйполе — рідне місто Махна, розташоване за 20 кілометрів звідти, — це стало реальністю.
Все ще на півдні, трохи далі на захід, на базі в Очакові, де командир бойового загону Надя щовечора переривала бойові дії, щоб через FасеТіmе перевірити, як її син, котрий залишився в одному з північних міст, виконує домашні завдання, на протилежному березі Дніпра, на півострові Кінборн, елітний підрозділ встановив український прапор.
На Запорізькому фронті українські війська просуваються, метр за метром, у напрямку Мелітополя.
У Криму зазнають ударів аеродроми, спалюються паливні склади, обстрілюються логістичні ланцюги, а те, що Кремль вважав своїм «авіаносцем» у Чорному морі, перетворилося на фортецю в облозі.
Нарешті, на сході дронники Оксани Рубаняк — поетеси й військовослужбовиці — запекло захищають Покровськ. Полк «Хартія», де я побратався з поетом і музикантом Сергієм Жаданом, не відступив ні на крок у селах Харківської області. Генерал Богомолов, який дістав важке поранення під Куп’янськом під час зйомок фільму «Україна в серці», повернувся на поле бою. А в Костянтинівці, Лимані та Часовому Яру — містах-мучениках, які ми разом із Марком Русселем знімали з усіх боків, — Кремль неодноразово оголошував про «прориви», яких насправді так і не сталося.
І нарешті, невелика українська армія, яка стала найпотужнішою армією Європи, тепер здатна зі своїх таємних баз завдавати ударів у глибину території Росії по паливних сховищах, збройних заводах, командних пунктах, а також найважливіших залізничних і логістичних вузлах.
Царські війська, виснажені у 1917 році трьома роками поразок і дефіциту, капітулювали й за менших обставин.
Радянський режим, підірваний безперспективною війною в Афганістані, теж не протримався там надто довго.
То може Владімір Путін також дійде подібного рішення?

Фото від ГО “Форум видавців” (авторка Анастасія Сумцова)
У Львівському палаці мистецтв завершився «Дитячий форум. Фестиваль промоції читання», який цьогоріч повернувся після шестирічної перерви. Упродовж двох днів, 27 та 28 червня, простір Палацу перетворився на велику гру-подорож «Навколо світу за два дні». Організатори підготували програму на 380 подій, які розгорнулися на 8-ми тематичних просторах на 3-х поверхах Палацу мистецтв.
Літературне ядро та книжкова географія
Ядром фестивалю стали понад 60 літературних подій. Організаторам вдалося об’єднати навколо Дитячого форуму книжкову географію України: унікальні видання та літературні новинки забезпечили 13 видавництв, зокрема «Видавництво Старого Лева» та книгарня «Вlасkbох» (м. Львів), «Чорні вівці» (м. Чернівці), «Час Майстрів», «Академія для дітей», «Гном Бом», «Видавництво Моя книжкова полиця» та Книгарня Андрія Кокотюхи (м. Київ), «Видавництво БОГДАН» (м. Тернопіль), «Видавництво РАНОК», «АССА» та «Видавництво ЖОРЖ» (м. Харків), а також «Маґура» (м. Івано-Франківськ).

Фото від ГО “Форум видавців” (авторка Анастасія Сумцова)
“Одна з цілей ворога: зробити так, щоб ми не проводили дитячих свят, не просували читання українських книжок, не зустрічалися, не жили на повну. Думаю, батьки, які залишаються в Україні попри все, варті того, щоб отримувати додаткові можливості. Саме тому ми вирішили відновити Дитячий форум, як унікальний фестиваль, що спрямований на промоцію саме дитячого читання. – підкреслює значення події Ольга Мовчан, директорка ГО “Форум видавців”
До програми долучилися відомі автори, серед яких Андрій Кокотюха, Олександр Дерманський, Мар’яна Савка, Дара Корній, Галина Вдовиченко, Іван Андрусяк, Гаська Шиян, Остап Сливинський, Галина Крук, Остап Українець, Андрій Бачинський, Оксана Думанська, Таня Стус, Григорій Фалькович, Євгенія Завалій, Василь Тибель, Марія Титаренко, Саша Войцехівська, Ярина Каторож, Олена Павлова, Таша Торба, Марія Артеменко, Маргарита Пугаченко, Юліта Ран, Тарас Немо, Гвен Пейдж, Даніка Соліс, Віталіна Макарик, Надія Бондарчук, Олена Скуловатова, Настя Музиченко, Аліна Рощина, Анастасія Вовк, Анастасія Дмуховська, Андрій Милявський, Анастасія Мозгова-Степаняк, Марія Вачко, Анастасія Ковалишин, Вікторія Бернадо, Ірина Заремба, Ірина Олійник, Любов Загоровська, Марія Німців, Оксана Бабенко, Тетяна Яремчук, Юлія Садоха та Таня Копитова, також до програми долучалися художниця Катерина Немира та ілюстраторка Тетяна Копитова.
«Це добре, що є така подія, сфокусована саме на дитячій літературі та на дитячій аудиторії… Бо, наприклад, коли все-таки приходять дорослі собі по книжки, то часто дитяча книжка залишається десь там трошки в затінку, на маргінесі. А тут якраз ми бачимо тих батьків, які свідомо привели дітей, тих дітей, які знають, чого вони хочуть», – відзначає поетка, перекладачка, літературознавиця, учасниця фестивалю Галина Крук.
Пустощі, розваги і рухливі ігри
Малеча розважалася у просторах сімейно-розважального комплексу Fly Кіds та Smіlе Раrk, проходила «Експедицію маленької гусениці» з Ольгою Хрипко, долучалася до творчих ігор Вrіghtеr Сlub, танцювала зі студією танців Rоndо & Аltіоr, брала участь у спарингових боях від клубу «Аскет», слухала читанку-виставу про духа Омма та займалася йогою для маленьких динозавриків від Лариси Томнюк.
Мода на читання серед підлітків
Особливий акцент організатори зробили на підлітковій аудиторії, яка має свої вимоги до книжок. Цей кластер наповнювали безперервні щогодинні ігротеки від «Дайс Кон База» на «Планеті Екватор», зокрема D&D Арена, Зона НРІ, Варгейм Кілтім, Хобі монстр, Бонтой, «Тhе Gоblіn Skunkwоrks», Лелекан.
Конкурс косплею, який провели спільно з  «Дайс Кон Базою» тривав усі два дні фестивалю: діти перевтілювалися в улюблених героїв й тішили яскравим виглядом відвідувачів. уваги відвідувачів. 27 хлопців та дівчат отримали цінні призи від учасників форуму.
Важливою подією також став міжнародний проєкт від РЕN Ukrаіnе, на якому підлітки з Херсона та французького Авіньйона разом пишуть книжку про досвід війни. Про цей досвід розповів письменник Іван Андрусяк, а онлайн долучилися самі херсонські учасники. Попри постійні обстріли міста та онлайн-навчання, херсонські бібліотеки стали для дітей простором, де вони збираються для відеодіалогів із французькими однолітками та спільної творчості.
Письменниця Віталіна Макарик зауважила, що залучення підлітків – це велика спільна перемога: «Якщо ми зацікавимо там п’ять, десять, п’ятнадцять, двадцять підлітків літературою і запалимо в них бажання читати, це вже буде недарма… Якщо говорити про підлітків, то велику роль грає їхнє середовище і мода на читання. Тобто якщо в активному тікток-сегменті помітно, що говорити про книжки – це модно і трендово, і якісь прикольні молоді дівчата й хлопці читають і про це говорять, то іншим теж хочеться». Для менших дітей, за словами авторки, вирішальним є приклад родини та свобода вибору, коли батьки дозволяють дитині купувати те, що їй подобається візуально або за темою.

Фото від ГО “Форум видавців” (авторка Анастасія Сумцова)
Технології, наука, театр та творчість
Програма форуму вдало поєднала класичне читання з сучасними трендами. Діти відвідували воркшопи з 3D-моделювання та робототехніки від академії «СТАРТ_ІТ», інтерактивні інженерні мініпроєкти SеnsоКіt від «Rоbосоdе», лего-конструювання від ЕDUКІDО, майстер-класи від SТЕМ-школи «ІNVЕNТОR», а також програми інноваційної освіти від «LЕОLАND» та «UNІ КІDS SТЕАМ». Додатково Музей інтерактивної науки «Еврика» дивував гостей науковими шоу «4 стихії», кріо-шоу з рідким азотом, видовищними Тесла-шоу, експериментами з окулярами-інвертоскопами та тест-драйвами VR-шоломів, а музей «D.S. Таємна аптека» розгорнув справжню таємну лабораторію.
Гості відвідували майстер-класи з вокалу, гри на скрипці та фортепіано від музичного простору «YОLО», які завершилися фінальним концертом «Гавань пісень» з Мар’яною Савкою. Спільно з акторами Першого академічного театру для дітей та юнацтва Соломією Федак, Володимиром Бойко, Тетяною Захаровою, Ігорем Данчуком, Наталією Алєксєєнко, Олександром Чешеровим, Театром ляльок та акторкою Ганною Габчак діти брали участь у театральних майстер-класах та акторських воркшопах. Вечірню атмосферу доповнив вечір музики і казок від Саші Буля, Василя Карп’юка та Лілії Ганушевської, куратором якого був Остап Українець.
Художнє наповнення забезпечили майстер-класи з артбуку, каліграфії, фотографіки, колажу, естампних технік та створення персонажів від кафедри графіки та мистецтва книги і кафедри поліграфічних технологій та пакувань Інститут поліграфії та медійних технологій Львівської політехнік, флористика від школи «Sерtеmbеr», гравіювання на склі від майстерні «Сверлик», картини з вовняної акварелі від арт-терапевтичної студії «Древо життя» Ольги Хорко, а також різноманітні майстер-класи від Творчої кухні, Євгенії Полосатової, Dаіly Аrt, БО БФ «Карітас Львів – УГКЦ», ДЦ «Разом сильніші» БФ «Карітас СДЄ УГКЦ».
Воркшопи з вокальної та сценічної майстерності та ментальна арифметика від КМЦ «Супутник» та ГО «Нові Орбіти», які провели Тетяна Шимкович, Вікторія Мар’яніна та Ольга Болюх. Постійним та безперервним інтерактивним оператором творчого наповнення обох днів виступила також Агенція іноземних мов Наталії Дячук «РУНА» у просторі «РозУмНичкА АrtРоrt».
Просвітництво, екологія та безпека
Організаційну та просвітницьку підтримку надали 15-ть унікальних бібліотечних організацій, серед яких Львівська обласна бібліотека для юнацтва ім. Романа Іваничука з програмою «Повернення в дитинство», Львівська обласна бібліотека для дітей (Леотека), Львівська муніципальна бібліотека, зокрема її філії: Медіатека Мультиплекс, центральна дитяча бібліотека (в т. ч. відділ обслуговування 5–9 класів), №7, 15, 26 (Дитяча бібліотека на Окружній), 29, 31 (Бібліотека Сад), 35, 40, 42 (Комфорт-бібліотека), 43, 44. А музей «Дім Франка» провів активності «Все на світі про Франка», “Дім, де звірі говорили” та улюблений Лисячий Клуб ЧиТанців.
Екологічний блок подій складався з 7-ми унікальних форматів: Христина Терновецька презентувала еко-гру «Вартові води», Анастасія Казіяну та Вікторія Петрик показували як природа очищає воду, а віртуальну подорож Африкою підготувала Анна Нижник. Представники Львівського міського дитячого еколого-натуралістичного центру проводили ігри “У світі тварин”, навчали дітей додавати екостилю своїм книжкам та створювали ляльки-мотанки.
ТОВ «Видавничий центр «Академія», зокрема Анфіса Сметаніна, Олена Терещенко, Марія Солтис-Смирнова, Інна Курило, Наталія Ковтун та Олена Скуловатова, розповідали про локації України і світу в підліткових книгах. Важливою частиною стали 4-и теми з фінансової грамотності від БО «Фундація Кредобанку», які вчили молодь керувати фінансами.
Завдяки сприянню Відділення Національного олімпійського комітету України у Львівській області та Федерації санного спорту України відвідувачі Дитячого форуму взяли участь в енергійній руханці від стипендіатки НОК України, майстрині спорту з художньої гімнастики Анастасії Пугач, а також поспілкуватись наживо з учасником чотирьох зимових Олімпійських ігор, майстром спорту України міжнародного класу, капітаном національної збірної команди України з санного спорту та  багаторазовим чемпіоном України Андрієм Мандзієм, який розповів, як література допомагає розвивати дисципліну, знаходити нові ідеї та зберігати психологічну стійкість навіть у найскладніші моменти великого спорту.
Майстер-класи з домедичної допомоги забезпечило Товариства Червоного Хреста України, інклюзивні уроки проводила БО «Дія Ми», а Фонд родини Богдана Гаврилишина презентував гостям мандрівну виставку до Декларації відповідальності людини від митців Рісtоrіс та провів подію «Мандри людей та ідей: інтерактивна подорож до 100-річчя Богдана Гаврилишина».
Ця подія стала можливою лише тому, що навколо неї об’єдналася велика спільнота людей: команда, учасники, добровільні помічники та партнери Дитячого форуму.
Смачний настрій та затишок для родин забезпечувала зона фудкорту, зокрема мережа кав’ярень «Альтернативна кава», «Тікітай», «Бургерна», тайське морозиво «Каvаlе», попкорн та солодка вата «Хрумчик» і морозиво «Ласунка».
«Книжкова революція» в кабінетах чиновників
Символічним стартом Дитячого форуму став квест «Книжкова революція», який пройшов 26 червня прямісінько в будівлі Львівської ОВА. Майже 50 активних читачів бібліотек Львова об’єдналися в «дипломатичні місії». Діти та підллітки пройшли марафон службовими кабінетами, склали мапу Соборної України 1919 року та разом із заступником голови ЛОВА підписали Другий Книжковий Універсал про розвиток українського книговидання та популяризацію читання.
Анна Батищева, координаторка Дитячого форуму, ділиться серетним компонентом вдалої підготовки події: “Наша секретна формула — у синтезі. Ми не просто розважаємо чи показуємо книжки, ми створюємо спільний простір разом із тими, хто натхненний роботою з дітьми. Тут книга — це точка входу у світ, де кожен знаходить «своє»: від глибокої розмови з автором до власного творчого натхнення, від першого досвіду, до планів на нове хобі. Бо світ, де є книги, — це простір безмежних можливостей для кожного.”
 
А що далі?
Попри святкову атмосферу, організатори наголошують: популяризація читання – це постійна спільна робота. Ольга Мовчан підкреслила, що сьогодні українська книга потребує не лише уваги, а й безпосередньої фінансової підтримки від кожного, та закликала гостей активно купувати книги українських авторів.
Широке висвітлення та всебічну медіапідтримку фестивалю забезпечили провідні українські ЗМІ та медіаресурси. Організатори висловлюють щиру вдячність генеральним інформаційним партнерам Дитячого форуму – телеканалу «Еспресо» та мовникам «Суспільне Культура» і «Суспільне Львів». Також потужну інформаційну підтримку надали партнери події: «NV», «Український тиждень», «ГАЛ-ІНФО», ТРК «Перший Західний», радіо «Львівська хвиля», радіо «Ми з України», «Zахіd.nеt», «Король Данило», «Високий Замок» та простір української дитячої книги «ВаrаВооkа».
Наступною великою подією ГО «Форум видавців» стане 33-й Львівський міжнародний ВооkFоrum, який відбудеться 10–13 вересня 2026 року.
Титульний партнер – Львівська обласна військова адміністрація, спеціальний партнер – Львівська міська рада. Проєкт було реалізовано за підтримки державної установи «Український інститут книги» за кошти державного бюджету України.
 
 

Розмова про давню історію України, джерела фінансування археології, романтику і випробування в експедиції, проблему чорних археологів. Від палеоліту та Трипілля до слов’ян і Русі, від радянських експедицій до найсучасніших знахідок.
Розповідає Леонід Залізняк – доктор історичних наук, професор кафедри археології Національного університету «Києво-Могилянська академія», завідувач відділу археології кам’яної доби Інституту археології НАН України.

Модерує Ольга Петренко-Цеунова.
Розмова відбулася з нагоди виходу книжки Леоніда Залізняка «Давня історія України».

Ще рік тому Джорджа Мелоні вважалася чи не найближчою європейською союзницею президента США. Італійська прем’єрка підтримувала тісний діалог із Вашингтоном, а західні медіа навіть називали її «приборкувачкою» Трампа. Однак нещодавній публічний конфлікт між ними засвідчив, що, схоже, дистанціювання Мелоні триває.
Скандал спалахнув після саміту G7. Трамп публічно заявив, що Мелоні нібито неодноразово просила його сфотографуватися разом, а він погодився лише «із жалю». Згодом американський президент повторив ці слова у соцмережах, додавши, що італійська лідерка нібито хоче «знову стати його другом» через падіння власної популярності.
Реакція Мелоні була різкою. Вона назвала слова Трампа вигадкою, заявила, що «Італія ніколи не благала і не благатиме», а йому самому порадила більше перейматися власними рейтингами, а не її популярністю. Конфлікт швидко вийшов за межі особистої образи і перетворився на дипломатичну суперечку між двома країнами. Міністр закордонних справ Італії навіть скасував запланований візит до США на знак протесту.
У коментарі Тижню італійська політологиня, докторка політичних наук (РhD) та доцентка Університету Болоньї Софія Вентура заявила, що, на її думку, інтерпретувати відповідь Мелоні можна насамперед як захист національної гідності та власного лідерства — це чітко видно з тону та мови, які вона використала.
«На цьому етапі було би перебільшенням розглядати це як повністю сформований доктринальний поворот у бік європейської стратегічної автономії. Мелоні й надалі зацікавлена у збереженні інституційних відносин із Вашингтоном; власне, після своєї жорсткої відповіді вона спробувала повернути ці відносини до нормального русла. Водночас цей епізод демонструє межі її попередньої стратегії. Позиціонування себе як мосту між Європою і Трампом працює лише доти, доки Трамп визнає ці відносини. Коли ж він персоналізує їх і публічно принижує її, Мелоні змушена зайняти національну позицію», — каже вона Тижню.
Софія Вентура також звернула увагу на епізод, коли кілька днів тому Мелоні заявила, що Європа має перестати бути лише економічним або регуляторним актором і повинна взяти на себе більшу стратегічну відповідальність, особливо у сфері оборони та безпеки. «Отже, її позиція полягає в такому: європейська оборона у межах НАТО, але сильніша й більш впливова Європа», — додає вона.
Цікаво, що на підтримку Мелоні виступила Марін Ле Пен. Французька політикиня, яку багато років вважали однією з найвідданіших союзниць Трампа в Європі, заявила, що кожен глава держави зобов’язаний насамперед захищати інтереси власної країни. За її словами, висловлювання американського лідера були образливими, а реакція Мелоні — цілком виправданою.
«Що стосується Ле Пен, то її підтримка Мелоні у цьому випадку чітко узгоджується з її сувереністською логікою. Вона не ґрунтується на проєвропейських настроях чи на захисті Європи як такої. Іншими словами, це не свідчить про будь-яке зближення з ідеєю європейської стратегічної автономії в спільнотному (комюнітарному) сенсі. Радше йдеться про захист принципу “національні інтереси понад усе”: навіть Трампа слід критикувати, якщо він ображає європейського прем’єр-міністра або вимагає особистого підпорядкування», — зазначає Софія Вентура Тижню.
Та попри це, наразі важко передбачити, чи призведе цей епізод до більшої дистанції між європейськими правими партіями та Трампом.
«Безсумнівно лише те, що якщо зараз з’явилося більше дистанції та недовіри, то це не тому, що ці партії перейшли на позиції ліберального чи федералістського європейського проєкту. Це радше форма тактичної, національно-сувереністської автономії. Трамп залишається культурним орієнтиром для багатьох правих, але стає політично невигідним, коли виглядає непередбачуваним, принижує союзників або шкодить національним інтересам європейських держав», — каже італійська політологиня.
Однак ситуація з Мелоні вирізняється серед інших. Останнім часом вона, на відміну від більшості лідерів європейської радикальної правиці, демонструвала менш негативне ставлення до ідеї Європи як самостійного політичного суб’єкта, хоч, водночас, принаймні зараз, вона й далі виступає проти скасування права вето.
«Тим не менш, Мелоні є однією з небагатьох лідерів цього політичного табору, які від самого початку підтримували необхідність допомоги Україні, зокрема військової, — попри певні вагання всередині її уряду та обмежений масштаб конкретної допомоги Італії. Саме з цієї причини вона також може стати об’єктом тиску з боку ширшого середовища радикальних правих», — підкреслює у коментарі Тижню Софія Вентура.
Одним із викликів для Мелоні стануть наступні парламентські вибори 2027 року. «Ми побачимо, чи запросить вона до коаліції нового ксенофобського, проросійського та антиєвропейського лідера Роберто Ванначчі — генерала, який багато років служив у Москві, приєднався до “Ліги”, а потім залишив її, щоб створити власну партію, і який нині користується великою популярністю в Італії. Цей вибір також допоможе зрозуміти, яку роль Мелоні прагне відігравати в Європі», — додає вона.

Дата: 15–16 серпня 2026 року.Місце: с. Моринці, Звенигородський район, Черкаська область (батьківщина Тараса Шевченка).Організатори: ГО Фестиваль Тараса Шевченка «Ше.Фест».У серпні 2026 року на Черкащині знову зазвучить сучасний український рок, фолк та просвітницьке слово. 15 та 16 серпня на малій батьківщині Кобзаря відбудеться щорічний благодійний мистецький фестиваль Ше.Fеst.Заснований у 2014 році, на самому початку російсько-української війни, фестиваль став унікальним культурним феноменом. Попри всі виклики повномасштабного вторгнення, Ше.Fеst продовжує надихати українців та підтримувати фронт.Головні акценти ШЕ.FЕSТ 2026

Людиноцентризм. Цьогоріч фестиваль фокусується на глибинному виборі кожної особистості. Шевченкове «І будуть люде на землі» — це не про абстрактне майбутнє, а про маніфест людяності та стійкості, коли весь світ здається проти нас.10 локацій просто неба. Просвітницька галявина, фольклорна та театральна сцени, дитячий простір і традиційне наметове містечко, де гості зможуть прожити два дні в унікальній атмосфері Шевченкового краю.Кулінарна благодійність. Головна фішка фудкорту — улюблена страва Тараса Шевченка, автентичний борщ із карасями, який пригощатимуть виключно за донат на ЗСУ.

Історія одного збору:У 2014 році Ше.Fеst створювався як точкова волонтерська ініціатива, щоб назбирати на тепловізор для бійця-земляка. Сьогодні масштаби трансформувалися: фестиваль системно закриває потреби військових у дронах. Лише під час минулого фестивалю гості задонатили понад 200 тисяч гривень.Безпека та правила фестивалю:Ше.Fеst залишається територією вільною від алкоголю. Організатори пріоритетно дбають про безпеку гостей. Під час повітряних тривог подія призупиняється, а відвідувачі оперативно направляються в облаштовані укриття (Будинок культури, школа, дитячий садок та ін.), адреси яких будуть чітко означені на території.Вхід на всі локації фестивалю — вільний.Інформація для журналістів: детальна програма фестивалю, розклад локацій та таймінг виступів будуть опубліковані найближчим часом.Акредитація для медіа вже відкривається. Запити на інтерв’ю з організаторами та артистами, а також пресматеріали можна отримати за електронною поштою: shеfеst@ukr.nеtСлідкуйте за новинами фестивалю на наших сторінках у соціальних мережах: Fасеbооk, Іnstаgrаm, ТіkТоk.

Міністерство культури України повідомляє, що станом на 30 червня через російську агресію в Україні зруйновано та пошкоджено 1949 пам’яток культурної спадщини та 2576 об’єктів культурної інфраструктури.Серед пошкоджених об’єктів культурної спадщини 183 мають статус національного значення, 1570 — місцевого, 196 — щойно виявлені. Повністю зруйновано 46 пам’яток культурної спадщини.Загалом пошкодження зафіксовано в 18 областях. Найбільших руйнувань зазнали пам’ятки у Харківській області — 356, Херсонській — 305, Одеській — 208, Донецькій — 225, Київській області та м. Києві — 295.У червні унаслідок чергової російської атаки на Київ зазнав пошкоджень об’єкт всесвітньої спадщини ЮНЕСКО та один із найвизначніших духовних і культурних пам’яток України — Успенський собор Національного заповідника «Києво-Печерська лавра». На території Лаври також постраждали Скарбниця Національного музею історії України, Музей книги і друкарства України, Національна історична бібліотека України, Національна академія керівних кадрів культури і мистецтв та фондосховище Національного музею народної архітектури і побуту України. Крім того, в столиці росіяни атакували Національну кіностудію імені Олександра Довженка, постраждало державне підприємство «Укркінохроніка», Національний культурно-мистецький та музейний комплекс «Мистецький арсенал», Національний палац мистецтв «Україна» та Київський національний університет театру, кіно і телебачення імені Івана Карпенка-Карого.Через влучання безпілотника постраждав Харківський художній музей, а в Дніпрі зазнав пошкоджень Дніпропетровський будинок органної та камерної музики.Водночас внаслідок обстрілів та бойових дій постраждали 2576 об’єктів культурної інфраструктури, з яких 540 — повністю знищено.Найбільших втрат культурна інфраструктура зазнала у Донецькій, Харківській, Херсонській, Сумській, Київській і Запорізькій областях.Загалом постраждали:

клубні заклади – 1275;бібліотеки – 890;заклади мистецької освіти – 191;музеї та галереї – 141;театри, кінотеатри та філармонії – 53;парки, зоопарки – 12;заповідники – 9;цирки – 4;кіностудія у м. Києві.

Руйнування зафіксовані у 347 територіальних громадах по всій Україні. Найбільше — в громадах Донецької (46 ТГ), Сумської (39 ТГ), Харківської (35 ТГ), Чернігівської (34 ТГ), Запорізької (31 ТГ), Миколаївської (23 ТГ), Дніпропетровської (25 ТГ), Київської (23 ТГ), Луганської (12 ТГ) областей.Майже вся територія Луганської та значні частини територій Запорізької, Донецької та Херсонської областей перебувають у тимчасовій окупації. Це унеможливлює точний обрахунок кількості закладів культури, що постраждали внаслідок бойових дій та окупації.

Чи справді Перша світова війна почалася лише у 1914 році, і чи завершилася у 1918-му? У новому випуску подкасту «Ідеї, які об’єднують книги» говоримо про дві книги, які допомагають зрозуміти, чому мир після великої війни виявився лише короткою паузою перед наступними потрясіннями.

Флоріан Іллієс «1913. Літо століття» – історія останнього мирного року Європи через життя митців, письменників, філософів і майбутніх диктаторів.Роберт Герварт «Тhе Vаnquіshеd: Why thе Fіrst Wоrld Wаr Fаіlеd tо Еnd, 1917–1923» –дослідження того, чому завершення Першої світової не принесло миру, а стало початком нової епохи революцій, громадянських війн і політичного радикалізму.

У цьому випуску говоримо про:

Чому 1913 рік став вершиною європейської культури перед катастрофою?Як революції, громадянські війни та крах імперій сформували Європу ХХ століття?Чому Паризька мирна конференція створила не лише нові держави, а й нові конфлікти?Як історія 1917–1923 років допомагає зрозуміти сучасну Європу та нинішню війну?

На полігоні чути стрілкотню. Нещодавно мобілізовані бійці 159-ї ОМБр відпрацьовують навички стрільби по гонгах. Інструктор перекрикує звуки пострілів і дає вказівки. Лається через кожне слово на адресу уявного противника, однак звучить це на диво доброзичливо і переконливо: «І дивіться, шановні, вам треба просто попасти! Ви попали в ногу, б*ядь, чи ви попали в руку, чи ви попали йому в бронежилет…»Тиждень завітав на полігон на Харківщині, де новопризвані військові відпрацьовують навички. Дізналися, хто приходить до війська на 13-му році війни та як їх готують до фронтових реалій.Перший квест — дістатися полігону. Дощі перетворили дорогу на багнюку, що виявляється непрохідною для авто. Машина застрягає, після години спроб вибратися з колії на допомогу приходить інша автівка. По такій самій багнюці доводиться відпрацьовувати навички й рекрутам: у таких умовах, зокрема, їм доведеться воювати.159-та бригада доволі молода, створена у квітні 2024 року. Рекрути вже пройшли базовий курс підготовки і тепер мають донавчання, заточене під завдання, з якими матиме справу бригада. Також це слугує своєрідним бойовим злагодженням. Усі інструктори — люди з бойовим досвідом, а часто і з пораненнями.

Клятва Гіппократа та битва за знищений дім

Старший лейтенант Денис Попков, виконувач обов’язків начальника групи інструкторів, довго відмовляється і соромиться давати коментар: мовляв, не навчений красиво говорити. Та зрештою пояснює свою місію — контролювати навченість особового складу, який проходить адаптацію на полігоні:«Також я контролюю інструкторів, щоб вони правильно викладали згідно розкладу навчання, контролюю заходи безпеки на полігоні, щоб не було випадків травмування. Контролюю особовий склад, який перебуває на навчаннях. Допомагаю інструкторам проводити заняття з вогневої, з тактичної підготовки. Найголовніше моє завдання — я розробляю або допомагаю інструкторам розробляти навчальний план».Денис воював ще до повномасштабного вторгнення, а також має чималий досвід роботи в навчальних центрах, тож із методиками викладання ознайомлений не з чуток. Розповідає — курс, який проходять тут рекрути, триває два тижні, а після нього почнеться безпосередня участь у бойових діях:«І якщо можлива така ситуація, що десь навчальний центр допустив якусь прогалину, боєць щось не зрозумів, ми ці питання вирішуєм, донавчаємо і більше адаптуємо вже».Юнак із хрестом на касці виявляється медиком на псевдо «Плюсик». Йому 27 років, мобілізувався добровільно, змінивши фах цивільного медика на бойового. Розповідає — БЗВП проходив у Польщі, а загалом у війську два місяці:«Зараз в нас стрільби тривають, потім буде метання гранат. Вчора в нас була медицина і ще марш-бросок, орієнтувалися по картам».Він пояснює — у війську бракує медиків. «Плюсик» має освіту фельдшера та навчався на стоматолога. А зараз приєднався до медичної роти бригади, де вже тепер, іще до виходу на бойові, має роботу — лікує хворих. У бригаді є два напрямки роботи для медиків: евакуація та допомога у «жовтій зоні», на стабілізаційному пункті. «Плюсик» готувався до служби два роки, налаштовуючи себе на майбутні труднощі й особливості роботи:«Тому що потрібно захищати і допомагати хлопцям, щоб вони виживали в таких умовах, які в нас є. Нас навчали, що наші руки — це інструмент, ми відповідаємо за кожну людину. Ми повинні надати їй необхідну допомогу, щоб вона лишилась жива. І клятву Гіппократа ніхто не відміняв. У бойових умовах важко надати необхідну допомогу. Звісно, коли ти “на гражданці”, в тебе є все що потрібно. А тут може бути таке: ворог накрив артою або кулеметним обстрілом, і все необхідне залишилося там, де воно було. І потрібно допомогти тим, що під рукою».Інший рекрут, Андрій, іще не має позивного, однак має чітку мотивацію бути тут. Він з Олексієво-Дружківки — селища на Донеччині, що між Костянтинівкою та Дружківкою. Виїхав на Миколаївщину після того, як по їхній оселі «прилетіло». Юнак навіть не може пригадати назву населеного пункту, до якого переїхав: пробув там недовго, одразу ж пішов до військкомату. Поспілкувався з представниками бригади і поїхав на навчання. Згадує: за кращих часів працював у Маріуполі. А зараз між опануванням нових навичок читає новини про рідне селище. Каже — по ньому летять КАБи, якими нещодавно розбомбили завод, назвавши його «складом БПЛА». На малій батьківщині залишились рідні. Андрій зітхає:«Я уже рік не можу з тіткою зв’язатися. Я її просив-просив, говорю: “Давай до нас! Є де жити, є все, давай!..”»Розмову перериває коротка злива. Усі компактно стають під невеличний навіс. Щойно негода вщухає, повертаються до роботи.«Чотири не стрілявших, будь ласка, на вогневий рубіж!» — командує інструктор.«А покурить можна?» — запитують «учні».На іншій локації — метання навчальних гранат із укриття. Інструктор вказує на помилку учнів: ті кричать «граната», перш ніж кинути снаряд. Але така команда зазвичай попереджає своїх, що до них летить або котиться ворожа граната. Тож рекрути, аби попередити про кидання, почали кричати «апельсинка!» або «лимон». Після обіду тут тренуватимуться вже зі справжніми гранатами.Власне обід відбувається просто неба. Військові з різних підрозділів стікаються до довгого столу, де жвава «Маріванна» насипає всім першу і другу страви.«Ну гаразд, знімайте, але тільки щоб я вийшла гарна!» — каже вона, забачивши камери. Поряд — польова кухня, де парують величезні казани і робота не вщухає. Обід, перекури, обмін жартами — підготовку до бою поставлено на паузу. На запах обіду приходять і місцева киця з кошеням.

«Бути у лавах тих, хто святкуватиме перемогу»

Офіцер відділення комунікацій 159 ОМБр Євгеній з позивним «Атлас» розповідає — сьогодні працюють три навчальні групи:«У них загальні заняття, тактична підготовка. Це тактичні входи, холощення зброї, маніпуляції зі зброєю. Переміщення в складі малих тактичних груп. Ведення оборонних дій на позиціях. Тактична догоспітальна допомога. Інженерна підготовка, ознайомлення з мінами, правила їх встановлення, розпізнавання на місцевості. Ми ще раз їм робимо проведення зброї до бою. Виконання вправ початкових стрільб — по гонгам або по підйомникам, мішеням, метання імітаційних гранат на дальність і точність. Також із укриття і з незручних положень, наприклад лежачи».Він запевняє — ненавчені люди в бій не йдуть. Якщо протягом підготовки рекрут не опанував усіх навичок, його залишають на подальше донавчання. Саме на цьому полігоні розкриваються слабкі і сильні сторони людини, й іноді це сприяє рішенню щодо її майбутньої позиції у війську:«Наприклад, людина більш спритна до стрілецької зброї або до батальйону безпілотних систем. Тут наразі це все можна змінити одним наказом, перевести людину з одного підрозділу до іншого, де його навики будуть найбільш придатними. Потрібно використовувати всі знання, які є у цих людей, використовувати їхні домашні скіли, щоб вони були максимально ефективні».Сам «Атлас» воював в 2015 році, повернувся до війська на початку повномасштабного. Після поранення перевівся на більш спокійну посаду комунікаційника. Звільнятися з війська, навіть якщо випаде така нагода, до кінця війни наміру не має. Адже справи, за які берешся потрібно завершувати, а так зване «перемир’я» часів АТО аж ніяк не було завершеною справою:«Прийшло розуміння, що якщо ми не доведемо зараз діла до збереження суверенітету та незалежності України, нас самих не буде. Це наша боротьба за існування на цій планеті, за життя. Це боротьба за існування нашої держави і нас у цілому, тому що нас уже ворог не пощадить. Мотивують сім’ї, друзі, також на жаль, полеглі побратими. Пам’ять про них. І, мабуть, іще егоїстична тонкість: хочеться довести діло до кінця і бути в лавах тих, хто буде святкувати перемогу».«Атлас» переконаний: українське військо щодня опиняється у кращому положенні, ніж було, адже за математичними прогнозами вистояти не мали жодних шансів. А досвід українських військових сприймають всерйоз у світі, адже наших інструкторів почали запрошувати ділитися ним інші держави. Звісно, це не скасовує того, що проблем та роботи над помилками в армії не бракує.Апелюючи до Європи та партнерів, «Атлас» нагадує — історія циклічна, і під час Другої світової хребет фашизму переломити змогла лише коаліція сил:«Якщо буде в Європі дійсно єдність, єдине рішення, Європа прийме дві не дуже приємні речі. Перше: разом ми незламні, а Україна — це частина Європи. І друге: Україна наразі є щитом Європи. Якщо Україна програє цю війну і буде знищена, то наступними будуть європейські діти. І люди європейські будуть приймати участь у війні. Бо Путін — це як ракова пухлина, він не зупиниться. Складно надавати допомогу, жертвувати якимись благами чи доходом. Проте повірте українцям: життя вартує значно більше. І коли ти розумієш, що можеш допомогти зберегти це життя, тоді ці гроші, всі якісь утиски будуть здаватись не таким значними».На прощання «Атлас» показує фото на телефоні. У кадрі він із братом, який також воює, у штурмовій бригаді «Лють». Брати набили собі на руки однакове символічне татуювання: куля, край якої розсипається і перетворюється на птахів. Військовий пояснює — кожен бачить у цьому зображенні щось своє:«Тобто для когось це перехід від кулі, від зброї до миру, а для когось — трансформація того, що ця куля відправляє душу. Розумієте? Кожен бачить своє. І ось про цю трансформацію потрібно пам’ятати. Вибір за вами. Просто розуміння трансформації зброї, як і нащо ми це робимо».

Штучний інтелект поступово виходить із фази технологічної ейфорії й входить у період демістифікації – поступового розвіювання одночасно завищених очікувань та апокаліптичних страхів. Навряд ми на даному етапі можемо говорити про зрілість цієї технології, проте очевидно, що захоплення «першого кохання» та нереалістичні очікування від ШІ залишаються у минулому.У середині червня сталися дві події, які показали зміну ставлення до технології штучного інтелекту.

Першою стала публікація програмного есе «Роlісy оn thе АІ Ехроnеntіаl» («Політика щодо експоненціального зростання ШІ») очільника Аnthrоріс Даріо Амодеї, у якому він визнав: час, коли індустрія ШІ могла обмежуватися обіцянками прозорості, минув. І саме зараз наступає час реальних очікувань та реальних занепокоєнь стосовно ШІ.Друга подія – це Лейденська декларація про штучний інтелект і математику, яку 2 червня схвалив Міжнародний математичний союз і яку вже підписали тисячі науковців з усього світу.

Проте обидва документи – і есе топменеджера, і заява вчених – мають багато спільного. Вони говорять про те, що ера, коли про ШІ можна було говорити мовою захоплення чи паніки, закінчується. Починається значно нудніша, інституційна розмова – про сертифікацію, відповідальність, авторство і перевірку. Обидві події є проявом демістифікації штучного інтелекту, тобто початком серйозної дорослої розмови про межі й відповідальність цього винаходу, що збурює світ в останні 3 роки.

Як та чому розробники ШІ закликають до обмежень

Ще декілька років тому компанія Аnthrоріс асоціювалася із так званим «м’яким регулюванням» ШІ – підходом, у якому держава не втручається безпосередньо у випуск ШІ-моделей, але при цьому зобов’язує ШІ-компанії бути прозорими щодо того, як вони тестують власні розробки.Аnthrоріс підтримувала низку американських законодавчих ініціатив, покликаних посилити регулювання сфери штучного інтелекту. Зокрема, каліфорнійський SВ 53 вимагав від розробників потужних моделей більшої прозорості щодо безпекових політик, тестування та критичних інцидентів; нью-йоркський RАІSЕ Асt — документування оцінки ризиків, проведення стандартизованих sаfеty-тестів і повідомлення про серйозні збої; а ілінойський SВ 315 — посилення внутрішньої оцінки ризиків, звітності та процедур інформування про інциденти. Усі ці закони вимагали від ШІ-компаній повідомляти про проблеми, проте не вимагали державного втручання в розробку або випуск моделей.У своєму есе під назвою «Роlісy оn thе АІ Ехроnеntіаl» керівник компанії Даріо Амодеї пропонує відмовитися від цієї практики. Від переконаний, що просто вимоги прозорості уже не достатньо: компанії не завжди коректно оцінюють власні ризики, а суспільна тривога є природною реакцією на технологію штучного інтелекту.Приводом до заяви Амодеї стала нова розробка Аnthrоріс під назвою Сlаudе Мythоs Рrеvіеw – модель, яка, за словами самого Амодеї, по-новому розкрила кіберризики для критичної інфраструктури й фінансового сектору. Тому він переконаний, що сьогодні потрібен державний аналог авіаційного регулятора, який матиме право не пускати на ринок моделі, що не пройшли незалежного тестування за чотирма категоріями ризику:

кіберзагрози,біологічна зброя,втрата контролю над автономними системами,автоматизовані дослідження, здатні прискорювати решту загроз.

При цьому повноваження такого органу мають бути вузькими і захищеними від політичного тиску – Амодеї прямо посилається на дилему Коллінгріджа: зазвичай регулятори або реагують надто рано, коли загроза ще неясна, або надто пізно, коли технологія вже стала занадто поширеною.Економічна частина есе Амодеї не менш показова: керівник компанії пропонує страхування зарплат для тих, хто переходить на гірше оплачувану роботу через ШІ, податкові пільги роботодавцям за відмову від масових скорочень, гранти на перекваліфікацію і – у перспективі – безумовний базовий доход, профінансований податками на ШІ-компанії. Амодеї також згадує заборону повністю автономної зброї проти власних громадян, судовий контроль над військовими системами, закриття лазівки з брокерами даних.При цьому Амодеї окремо застерігає: автономна зброя залишається легітимним інструментом захисту від зовнішньої агресії – і прямо називає приклад російського вторгнення в Україну.

Від есе до саміту G7: як ШІ входить у велику політику

Есе Даріо Амодеї було опубліковане буквально за кілька днів до саміту G7 у французькому Евіан-ле-Бені, який відбувся 15–17 червня. За декілька днів до цього адміністрація США запровадила експортні обмеження на передові моделі штучного інтелекту. Ці обмеження змусили Аnthrоріс призупинити доступ до своїх найновіших моделей (Fаblе 5 і Мythоs 5) для іноземних користувачів через вимоги національної безпеки.Тож есе, яке можна сприймати як заклик до регулювання, в цьому контексті виглядає подекуди іронічно: очільник компанії, чий флагманський продукт щойно заблокувала власна держава, публічно попросив ту ж державу очолити глобальну координацію розвитку ШІ – і застерігав лідерів демократичних країн від спокуси щодо послаблення підходів до регулювання ШІ.Підхід до глобальної координації ШІ, про який говорив Амодеї, за декілька років до цього отримував підтримку з боку ключових фігур індустрії – зокрема, Сема Альтмана (ОреnАІ) та Деміса Хассабіса (Gооglе DеерМіnd), які на міжнародних самітах із безпеки ШІ послідовно закликали до запровадження спільних технічних стандартів, узгоджених підходів до оцінки ризиків і координації в чутливих сферах, таких як кібербезпека та біоризики. Під час дискусії про контроль над штучним інтелектом на G7 у Евіані президент Франції Емманюель Макрон наголошував на необхідності більш тісної кооперації між демократіями у сфері регулювання ШІ та застерігав, що ризик неузгоджених дій союзників може підірвати спільну безпеку та технологічну конкурентоздатність.Майже одночасно із цими дискусіями розвідувальні служби альянсу «П’ять очей» – США, Великої Британії, Австралії, Канади та Нової Зеландії – оприлюднили спільну заяву, в якій попередили, що до появи моделей ШІ, здатних здійснювати руйнівні кібератаки, залишаються не роки, а місяці – і закликали лідерів держав та бізнесу діяти негайно.Усе це разом – есе Амодеї, саміт G7, експортні обмеження, заява «П’яти очей» – складається в один виразний сюжет: ШІ остаточно перестав бути темою технологічних конференцій і перемістився в центр глобального безпекового порядку денного.Ще напередодні саміту керівники ОреnАІ, Аnthrоріс, Gооglе DеерМіnd і Місrоsоft АІ підписали спільного листа до Конгресу США з вимогою законодавчо зобов’язати компанії, що продають синтетичну ДНК, перевіряти замовників, адже ШІ-моделі вже здатні підказати, як обійти наявні системи скринінгу. Демістифікація ШІ в цьому контексті означає не зменшення тривоги щодо інновацій, а здатність відрізнити адекватні застереження від маніпуляцій і розуміти, чиї інтереси стоять за тим чи іншим способом говорити про ризики.

Математики проти фейкових доказів

Поки політики й розробники ШІ обговорювали регулювання, в іншому, значно тихішому середовищі точилася не менш принципова дискусія. Лейденська декларація про штучний інтелект і математику народилася з конференції «Месhаnіzаtіоn аnd Маthеmаtісаl Rеsеаrсh», яку Лоренц-центр Лейденського університету провів у вересні 2025 року. Вісім місяців робоча група з шістнадцяти математиків, філософів і науковців доопрацьовувала текст із врахуванням відгуків спільноти, а 2 червня 2026-го документ отримав підтримку Міжнародного математичного союзу, який публічно визнав Лейденську декларацію як ініціативу, що відображає консенсус частини математичної спільноти щодо ризиків і змін, які приносить штучний інтелект у практику математичних досліджень.Автори декларації наголошують, що сучасні ШІ-інструменти здатні генерувати правдоподібні, але хибні математичні докази, які важко відрізнити від справжніх. Це підриває саму основу математики як дисципліни, що тримається на відтворюваності та можливості перевірки доказів та обчислень.По-друге, моделі, навчені на масивах опублікованих математичних робіт, систематично не вказують авторів ідей, які вони синтезують для власних відповідей. Окрім того, спотворюються дослідницькі стимули – задачі  починають обирати не за їхньою глибиною чи значущістю, а за тим, наскільки вони «зручні» для автоматизації. Відповідно, дослідники, що не мають доступу до найкращих обчислювальних інструментів, опиняються у найгіршому становищі.Найбільша проблема полягає в тому, що результати дедалі частіше презентують через пресрелізи та дописи в блогах ще до проходження незалежної наукової перевірки. Це створює завищені очікування щодо можливостей автоматизованих інструментів і водночас знецінює людську працю, на якій вони ґрунтуються.Ця проблема сформульована в спеціальному розділі декларації «Не вірте хайпу» («Dоn’t bеlіеvе thе hyре»). Тут сказано, що в технологічної індустрії є прямий комерційний інтерес перебільшувати можливості власних моделей, тому політичні рішення щодо штучного інтелекту, згідно з декларацією, мають ухвалюватися після консультацій з незалежними експертами, а не на основі пресрелізів компаній чи популярних інтерпретацій у медіа.

«ШІ-психоз» і втома суспільства

Демістифікація відбувається не лише на рівні урядів і наукових спільнот – її фіксує й щоденна статистика. За даними опитування YоuGоv, лише 5 % американців довіряють ШІ «дуже сильно», тоді як 77 % висловлюють занепокоєння щодо загроз з боку цієї технології; 68 % не готові дозволити системі діяти без окремого підтвердження кожної дії.Лютневе опитування NВС Nеws зафіксувало позитивне ставлення до ШІ лише в 26 % респондентів. Квітневі дані Gаlluр по молодіжній аудиторії фіксують характерний парадокс: використання ШІ серед покоління Z залишається стабільним – половина молодих американців використовує його щотижня або частіше – але ентузіазм щодо ШІ знижується навіть серед щоденних користувачів технології. Частка тих, хто відчуває захоплення від ШІ за рік впала з 36 % до 22 %, тоді як роздратування виросло з 22 % до 31 %. То ж демістифікація штучного інтелекту відображається не лише в заявах політиків чи вчених, але й відчуттях пересічних людей.Показово, що ця втома проникає й усередину самої індустрії. Генеральний директор Вох Аарон Леві публічно звинуватив колег по цеху у «ШІ-психозі»: керівники компаній, за його словами, надто далекі від рутинної роботи, тому бачать лише вдалі результати застосування ШІ й не помічають десятків додаткових кроків, необхідних для доведення відповіді ШІ до робочого стану.

Реалізм як нова норма

Заява Амодеї, дискусії на зібранні G7, застереження математиків та навіть відчуття пересічних користувачів свідчить про те, що на даний момент щоденна реальність роботи із ШІ далека від маркетингових обіцянок.2026 рік, найімовірніше, запам’ятають не як рік, коли штучний інтелект став розумнішим, а як рік, коли демістифікація набула інституційної форми: суспільство – індустрія, наука, уряди й звичайні користувачі – синхронно почало ставити нудні, але необхідні запитання: хто тестує модель перед релізом, хто відповідає за помилки ШІ-інструментів, кому належить авторство, хто отримує доступ і на яких умовах. Це було очікувано після бурхливого захоплення штучним інтелектом протягом попередніх двох років.Для України ця розмова не суто теоретична: країна одночасно живе у світі, де автономні системи – це реальність фронту, де ШІ допомагає в евакуації поранених і одночасно розпізнає ворога на полі бою, а університети вже формулюють власні правила щодо ШІ в наукових текстах.Якщо подивитися на ситуацію через призму знаменитої кривої інновацій Gаrtnеr, то 2026 рік дедалі більше нагадує етап «позбавлення від ілюзій» (Тrоugh оf Dіsіllusіоnmеnt), який наступає після декількох років ажіотажу, нереальних обіцянок та майже магічної віри в універсальність генеративних ШІ моделей. Зараз настав момент зіткнення з обмеженнями технології, її реальними ризиками та політичними наслідками. Саме цей етап є ознакою дорослішання технології та свідчить про поступовий перехід від маркетингових обіцянок до більш прагматичного розуміння того, де ШІ справді здатний принести користь, а де потребує контролю, перевірки та людського судження. Можливо, найбільшою новиною 2026 року є навіть не те, що штучний інтелект стає потужнішим, а те, що суспільство нарешті починає ставитися до нього менш як до магії і більше як до складної, впливової, але цілком земної технології.

Автономні підводні апарати (АUV — аutоnоmоus undеrwаtеr vеhісlе) або дрони, без перебільшення, належать до найбільш прихованих та водночас перспективних видів морських озброєнь. Їх активно розвивають як провідні морські держави, так і низка країн з меншим потенціалом. Володіння підводними дронами відкриває нові можливості й обіцяє переваги у підводній війні четвертого виміру — в морських і океанських глибинах.Новою тенденцією у війні на морі стала поява ударних підводних автономних апаратів або дронів-камікадзе ОWА-АUV (Оnе-Wаy Аttасk Аutоnоmоus Undеrwаtеr Vеhісlе). Ці апарати поєднують велику дальність і автономність з бойовою частиною. На відміну від торпед, підводні дрони набагато повільніші, оскільки призначені для ударів по відносно статичних або стаціонарних цілях, як-от кораблі в портах і на рейдах, об’єкти морської інфраструктури тощо.Нова тенденція зумовлена ​​стрімким розвитком безпілотних підводних технологій, коли реальність перевершує найсміливіші мрії військових теоретиків ще недавнього минулого. Новітні технології, досягнення в царині матеріалознавства, електроніки, енергетики і штучного інтелекту, створення компактних енергетичних установок з малошумними рушіями тощо уможливлюють появу підводних дронів різного призначення.На відміну від повітряних або надводних аналогів, успіх використання підводних дронів ґрунтується не на кількості, а на непомітності та прихованості дії з використанням фактору несподіванки. Це зовсім інша філософія бойового використання, адже вони здатні довгий час приховано діяти у віддалених морях, здійснювати розвідку, картографувати морське дно, приховано ставити міни на стратегічних шляхах розгортання флоту потенційного противника ще до початку збройного конфлікту.Світовим лідером у цій сфері сьогодні є Китай, який продовжує свою традиційну повзучу експансію на морі з територіальними претензіями до майже всіх сусідніх країн. Натомість, на думку британського експерта Г. Саттона (Н. І. Suttоn), цілком очевидне певне відставання решти провідних морських держав, як і Заходу в цілому на чолі із США.

Підводні дрони Піднебесної

Китай працює над створенням підводних автономних апаратів різного призначення. Там активно експериментують над створенням нових безпілотних підводних платформ, здатних діяти також над водою і в повітрі, що наразі не мають аналогів у світі. Основну ставку Китай робить на створення платформ надвеликого океанського класу ХLUUV (еХtrа Lаrgе Unmаnnеd Undеrwаtеr Vеhісlе). ВМС НВАК уже мають на озброєнні щонайменше п’ять типів таких дронів. Останні можна розглядати як приховану загрозу для США і союзників, а також низки країн Південно-Східної Азії та Тихого океану.Деякі зразки китайських великих підводних дронів зіставні за своїми розмірами з конвенціональними підводними човнами і можуть нести широку номенклатуру озброєння — як міни, так і важкі торпеди. Крім того, за оцінками західних розвідок, вони призначені для прихованого транспортування військових вантажів, розвідки, протимінної боротьби тощо.Демонстрація китайських автономних підводних дронів надвеликого океанського класу (ХLUUV) на параді (Пекін, вересень 2025 року).У цьому контексті увагу світової спільноти привернув парад з нагоди річниці завершення Другої світової війни, що відбувся в Пекіні у вересні 2025 року. Під час нього Китай продемонстрував одразу вісім надвеликих безпілотних підводних апаратів (ХLUUV), два з яких показали вперше. Серед них — п’ять автономних мінних загороджувачів АJХ002 і три дрони НSU100. Жоден інший військово-морський флот світу наразі не має на озброєнні такої кількості безпілотників класу ХLUUV.Ідеться про 20-метрові прототипи автономних мінних загороджувачів модульної конструкції АJХ002 діаметром 1,5 і 3 метри. Вони прибули на парад просто з порівняльних випробувань, які тривають із січня 2026 року. Найкращий за їхніми результатами зразок виготовлятимуть серійно. Головною зброєю таких апаратів будуть нові глибоководні міни АQS003А.Зазначене свідчить про реалізацію Пекіном амбітної програми модернізації ВМС НВАК і нарощування потенціалу підводної війни з прицілом передусім на блокаду Тайваню. В подальшому надвеликі підводні дрони замінять у китайському флоті традиційні підводні човни та дозволять блокувати ще й західне узбережжя Сполучених Штатів або навіть Панамський канал. Своєю чергою, наявність достатньої кількості одноразових апаратів класу ХLUUV, значно дешевших за підводні човни, може докорінно змінити спосіб ведення Китаєм бойових дій на морі.Своєю чергою, такі країни, як США (проєкт Оrса) і Австралія (Ghоst Shаrk), активно розвивають власні програми створення великих автономних підводних дронів, зокрема з метою контролю за підходами до потенційно важливих акваторій біля власних берегів. Тобто йдеться про розвідку, виявлення і нейтралізацію потенційних ворожих підводних цілей, боротьбу з мінами тощо.Основним технологічним прототипом тут виступає американський надвеликий підводний дрон модульної конструкції Оrса. США планують побудувати чотири таких апарати. Наразі в Каліфорнії завершуються всебічні випробування 25-метрового головного зразка дрона Оrса, що має на меті утримати США на рівні світових технологічних досягнень і не відстати від Китаю. Апарат оснащено дизель-електричною силовою установкою, що забезпечує дальність плавання до 6500 миль. Ключова особливість конструкції — 10-метровий зйомний відсік, що дозволятиме брати на борт обладнання й озброєння залежно від місії.Загальний вигляд американського підводного дрона Оrса від компанії ВоеіngІнша американська розробка — підводний дрон великої тонажності Snаkеhеаd LDUUV (lаrgе dіsрlасеmеnt undеrwаtеr vеhісlе), що створюється на замовлення ВМС США. Він буде пристосований для транспортування підводними човнами.Дрони великого класу LDUUV, щоправда, у значно меншій кількості й асортименті, сьогодні розробляють або вже мають на озброєнні також інші країни:

Франція,Японія,Індія,Велика Британія,Північна і Південна Корея,Іран,Україна,Норвегія.

Основні типи існуючих у світі автономних підводних апаратівУ Великій Британії працюють над створенням нового, 12-метрового та 25-тонного автономного підводного дрона СЕТUS (також відомий як ХV Ехсаlіbur) від компанії МSubs. Це експериментальний апарат, найбільший у Європі, розроблений для Королівського флоту. Основне призначення дрона — патрулювання, захист критично важливої підводної інфраструктури, розвідка та тестування новітніх технологій. Модульний вантажний відсік дозволяє налаштовувати дрон на різні типи місій і завантажувати відповідне обладнання (розвідка, протичовнова боротьба тощо).В Ірані створено бойовий підводний дрон Nаzіr-5, замовлений для ВМС КВІР з метою використання проти сусідніх країн регіону. Дрон має електричний двигун, який забезпечує дальність дії до 500 км. Призначення дрона — розвідка, спостереження і можливе використання в ролі камікадзе.Північна Корея з 2023 року має на озброєнні підводний дрон-камікадзе Наеіl–1, а потім і Наеіl–2. Вони призначені для атак на стаціонарні берегові цілі. Конструктивно це дуже велика торпеда, що рухається на невеликій глибині та має активно-пасивну головку самонаведення. 16-метровий малопомітний дрон Наеіl–2 з дизель-електричною силовою установкою і дальністю дії до 1000 км позиціонується Пхеньяном як потенційний північнокорейський аналог російського Посейдона з ядерною бойовою частиною.

Український вектор

Україна в умовах активної війни також розвиває підводні автономні системи, які вже використовуються в акваторії Чорного моря.Дрон «Марічка» від компанії «АММО Україна»Сили Оборони України мають унікальний досвід успішного бойового застосування підводних дронів. Відомі щонайменше два випадки:

підрив опори Керченського мосту (3 червня 2025 року),прорив усередину російської військово-морської бази в Новоросійську (15 грудня 2025 року).

Саме в Новоросійську дрон Sub Sеа bаby вперше в історії уразив і важко пошкодив російський підводний човен-ракетоносій проєкту 636.3 «Колпино».Серед відомих українських розробок слід відзначити такі, як «Марічка» і «Толока», які відрізняються оригінальністю конструкції.Дрон «Марічка» від компанії «АММО Україна» — новий багатоцільовий підводний автономний апарат, призначений для ураження надводних і підводних цілей, гідротехнічних споруд та об’єктів портової інфраструктури, а також для розвідки та транспортування вантажів. Його шестиметровий корпус виготовлений зі спеціальних матеріалів, що зменшують помітність. Конструкція оптимізована для дій на глибинах і дозволяє витримувати значний зовнішній тиск. Бойова частина — до 1000 кг, дальність дії — до 1000 км. Дрон відрізняється малошумністю роботи двигуна, що ускладнює його виявлення в бойових умовах.Своєю чергою, «Толока» — сімейство українських багатоцільових підводних апаратів від кластеру оборонних технологій Вrаvе1. Йдеться про багатоцільові платформи, здатні виконувати ударні, розвідувальні та допоміжні завдання.Залежно від цілей місії дрони можуть оснащуватись додатковим розвідувальним обладнанням, наприклад, для пеленгації цілей пасивною і активною гідролокацією, картографування мінних полів, ідентифікації зони дії ворожих засобів РЕБ. За даними розробника, дрон може перебувати на визначеній позиції в режимі очікування до трьох місяців.Що ж стосується підводного дрона від СБУ Sub Sеа Ваby, його ТТХ та зовнішній вигляд залишаються таємними і не оприлюднюються.Лінійку вже доведених підводних дронів українського походження продовжує новий важкий автономний підводний апарат Sеа Тrіdеnt SL-1000 (UUV/АUV) від приватної української компанії Glоbаl Маrk. Його прототип уперше демонструвався на Міжнародній виставці оборонних технологій Еurоsаtоry у Парижі в червні 2026 року.Апарат створений для місій, що вимагають високого рівня автономності та мінімальної помітності. Він оснащений інтегрованими системами повної автономності та адаптивної навігації і малошумним електричним двигуном, що забезпечує можливість самостійно рухатись за заздалегідь визначеним маршрутом в умовах обмеженого зв’язку або навіть його відсутності.Український важкий автономний підводний апарат Sеа Тrіdеnt SL-1000Дрон призначений для знищення стаціонарних цілей на великих відстанях, а також для боротьби з ворожими підводними дронами та підводними човнами. Його конструкція також оптимізована для використання як підводної логістичної платформи для прихованого транспортування вантажів. До того ж загальні розміри дрона дозволяють приховано транспортувати його всередині стандартного транспортного контейнера ІSО.Вихід українського підводного дрона на експортний ринок засвідчує, що українська оборонна промисловість досягла рівня, який дозволяє конкурувати у високотехнологічному сегменті світового ринку озброєнь. Безпілотні підводні системи такого класу вже впливають на еволюцію морської війни. Очікується, що в короткостроковій перспективі їх застосування суттєво розшириться, а це змінить підходи до планування й проведення військових операцій не лише на морі, а й на суходолі.