Український тиждень

Розказує мені, що скоро будуть ліквідовані всі банки в Україні.
– Ну що ви таке мені торочите, Марто?
– Я знаю. Я в інтернеті лажу щодня.
– Ось скажіть мені. Ми давно знайомі. Вже про все перебалакали. Чому ви мене не запитали про ті ж банки? Що я знаю, що чув…
– А навіщо мені те, що ви знаєте чи чули? Я сама в інтернеті бачу. То що мені з того, що ви мені щось скажете про себе чи про що завгодно?
– Гаразд. До того, що я знаю або чув, вам нема діла. Але ж ви ні разу не поцікавились, що взагалі у мене в голові. Про що я думаю.
– Та про що вам думати? Не тримаєте жодної корови. Ні курок хоча б з десяток. Города у вас нема. Ніякого хазяйства! Про що тут можна думати?
– Та хоча б про долю людства.
– Доля людства – в сараї біля корови!
– Тобто доля корови – це і є доля людства?
– А що ж по-вашому?
– Мені про вас цікаво все-все, а вам про мене…
– Ну, вам цікаво – ви і розпитуєте, вже набридли. А мені не до вас і ні до кого. Мені он думати, чим їх годувати, як зиму протягти. Я зерно для них купую, а воно дорожчає, а молоко я не можу продавати дорожче тридцяти гривень за літру – ніхто не купить.
– Я все про вас знаю не тільки тому, що розпитую. Ви сама все мені про себе розказуєте з перших хвилин нашого знайомства. І про своїх корів… Ваших корів я впізнаю в будь-якій череді. І вівців. І собак, не кажучи вже про ваших чоловіків та історії.
– Історій у мене вже нема. Та й законний один, та й того забагато. І запам’ятайте: всі діти у мене від законних. Жодна історія не задіяна.
– П’ятеро їх у вас. Страшне діло! В охотку було, чи як? Їх же годувати треба було, одягати.
– Та ото ж. Хто там про те думав?
– Зараз ви якось легко згадуєте і про своїх законних, і не зовсім, а раніше було не так. Я ж пам’ятаю. Інколи навіть сльозинка на ваших очах траплялась. Щось вас бентежило, муляло…
– Так то коли було — до війни. Тоді можна було й помилятися, від нічого робити. А тепер… Одного сина вже поховала, другий ще служить і вже сивіє.
З другим їй і правда не дуже спокійно. Йому якось дали кілька днів відпустки, і він рвонув із Сумської області не до матері в Охтирку, а в Київ до своєї дівчини. Там його залишили – пройшов дронові курси, після них деякий час служив у пригороді, потім знову опинився на півдні у своїй частині, а з неї, знову ж на кілька днів – в Київ, і знову повз Охтирку. По дорозі назад завернув-таки на годину до матері.
– Я жахнулась і всю ніч ревіла. Людині двадцять чотири роки, а у неї вже біліє волосся і намічається лисина.
Я роблю припущення, що так на нього подіяло щось негарне з тою дівчиною. Можливо, зустріла другого, знаю такі випадки. Ось один із них. Чоловік уже не самий молодий — йому помітно за тридцять. Три роки у війську, був поранений, бачив і зазнав багато чого, про що не розказують, принаймні одразу. І нічого. А поїхав до Києва, до своєї майже дружини, з твердим наміром усе оформити, а вона їх щойно оформила — тільки з іншим, та ще й з його майже другом. І чоловік теж покрився сивиною. Не від війни. Для когось буває дещо страшніше.
– Що може бути страшніше за війну?
– Життя, Марто, життя. Хай і не страшніше, а інколи болючіше – так, мабуть, краще сказати.
– Ви сам страшна людина. Я такого його горя, ну, як з тою дівкою, не уявляла. В голову не приходило. А ви якраз про це зразу і подумали. Страшна, кажу, людина!
– Може, справа просто в тому, що ви від самого початку не надавали значення їхнім стосункам…
– Та яке мені діло до їхніх стосунків? То таке.
Син, якого поховала, розказував їй, що у кожному підрозділі є свій буркотун. Він буває небезпечніший за таємного диверсанта. Все йому не так, всі навколо не такі, нічого доброго чекати не варто, особливо від влади. Тільки те й робить, що скиглить і гнівається. Кожен командир намагається якось його позбутись – відпустити у другу частину, приставити до якогось діла, де навколо нього буде мало людей.
– Я б з такими не знаю, що робила! Може, ви знаєте?
– Знаю.
– Все ви знаєте. Так що ж?
– Я б з такого глузував. Не дуже голосно, зовсім не образливо, а так, щоб його побратими теж не сміялись над ним, а добродушно посміхались. Головне – щоб не переймались його настроєм.
– Отакий ви хитрий, тільки нічого вам дати.
– А ви скажіть мені щось про свою зовнішність. Оце й буде щось мені дати. Вам майже шістдесят. В трудах ви з дитинства. А на вигляд – доглянута пані. Струнка, приваблива з усіх боків, хода як у танцюристки, біле обличчя. Чим ви це все пояснюєте?
– Тим, що не ледача.
– А я бачу й породу. Породою все діється.
– Прабабця натякала на якогось німця.
– О! Та нація не стрункіша за всіх в Європі, а хазяйновитіша – це точно. І дуже строката, строкатіша за українську. Вони не всі гарно розуміють навіть мову один одного. А найміцніші серед них – шваби.
– То підшукали б мені на старість якогось з них.
Квартирку загиблого сина піддала капітальному ремонту, для чого залізла в борги, а тепер здає її двом молоденьким військовим, його побратимам. Цікавлюсь, що за люди, чи не будуть пиячити.
– Не будуть. Таких, що будуть, не беру. Все з’ясувала.

Володимир Омельченко, директор енергетичних програм Центру Разумкова, розповів Тижню про підготовку української енергосистеми до зимового періоду, захист енергооб’єктів, розподілену генерацію та чи достатнім буде імпорт електроенергії.

— Після минулої зими, дуже складної для України, і на місцевому, і на загальнодержавному рівнях багато говорили про потребу посилити підготовку до зими 2026–2027 років. Чи ведеться реальна робота за заявленими напрямками, зокрема щодо розбудови розподіленої генерації?
— Підготовка до осінньо-зимового періоду триває. Безумовно, вона ще не досягла того рівня, якого нам хотілося б. Водночас я не поділяю думки критиків, які вважають, що все повністю провалено. Нещодавно повідомляли, що регіони на місцях підготувалися в середньому на 42–43 %, однак ці цифри досить умовні.
Насамперед почнемо із закачування газу в підземні сховища. План загалом виконано: до початку опалювального сезону у сховищах мало бути 14,6 млрд кубічних метрів газу. Цього показника вдалося досягти вже наприкінці серпня. І це, на мій погляд, позитив. Також у нас накопичено 2 млн тонн вугілля на складах. Цього достатньо для роботи теплових електростанцій.
Що стосується ремонтної кампанії, то ви знаєте, що теплової генерації разом із ТЕЦ відремонтовано близько 4 ГВт. Ще в ремонті перебуває значна частина потужностей — понад 2 ГВт. Їх також можуть ввести в експлуатацію до початку наступного року. Крім того, збудовано значну кількість розподіленої генерації. Це стосується і вітрової, і сонячної, і газової генерації. Є різні цифри та трактування. Але загалом я думаю, що на початок осіннього періоду можна буде підключити приблизно 1,5 ГВт потужностей розподіленої генерації. Зараз безпосередньо в мережі перебуває десь 700–800 МВт.
Ще певна потужність уже змонтована, але не підключена. І значною частиною газової розподіленої генерації просто ніхто не займається. Вона, можна сказати, лежить під парканом, оскільки в деяких регіонах не вистачає ні кваліфікованих спеціалістів, ні грошей, ні можливостей узагалі.
На сьогодні ми маємо 15 ГВт уже доступних потужностей за споживання близько 10 ГВт. Це, до речі, мінімум за всю історію України — настільки мало ми ще ніколи не споживали. А 15 ГВт у нас уже доступні з урахуванням можливості отримання імпорту електричної енергії. Це той позитив, який я можу перелічити. Уряд також заявляє, що до нового року у нас буде близько 20 ГВт потужностей у системі, включно з імпортом. За прогнозним споживанням у пікові години це буде близько 17 ГВт.
— Які недоліки процесу підготовки до зими?
— Потужностей начебто багато. Але ми знаємо, що Росія сьогодні має можливості зруйнувати основну нашу теплову генерацію, і ТЕЦ насамперед. Чому так? Тому що є доступна й верифікована інформація, що Росія збільшує виробництво балістичних ракет. З іншого боку, Україна цього року отримує втричі менше антибалістичних ракет-перехоплювачів. Тому, якщо Росії вдасться зруйнувати наші теплові генеруючі потужності великих електростанцій, у нас одразу з’явиться певний дефіцит потужності — на рівні приблизно 2 ГВт. Це негативний сценарій, і він абсолютно реалістичний. Не йдеться про дефіцит у 2 ГВт протягом цілого дня. Йдеться про пікові години, які буде важко чимось покрити.
Але найбільша загроза цього року полягає в теплозабезпеченні великих міст, насамперед Києва. Також можна говорити про Дніпро, Кривий Ріг, Одесу та Харків. Але найбільша загроза саме для Києва. Чому? Тому що ворог цього року концентрує свою увагу саме на Києві. Ми це бачимо.
Другий момент полягає в тому, що в Києві є три великі ТЕЦ — ТЕЦ-4, ТЕЦ-5 і ТЕЦ-6, — від яких критично залежать близько 2 млн мешканців. Тобто це справді серйозна ситуація. Якщо ці ТЕЦ будуть зруйновані, то незрозуміло, чим замінити і як компенсувати ці потужності.
Київ намагається щось будувати. На сьогодні, за заявами Київської міської адміністрації та «Київтеплоенерго», збудовано близько 60 МВт потужностей. Але цього зовсім недостатньо, щоб замінити великі ТЕЦ. Тому це найбільша загроза. Також під серйозною загрозою перебувають прифронтові регіони: насамперед Херсонщина, Сумщина, Запоріжжя та деякі інші. У Херсоні ситуація дуже складна: зруйновано ТЕЦ та велику кількість підстанцій. Приблизно те саме відбувається в окремих районах Сумщини. Ворог регулярно намагається атакувати Одеський регіон.
Тому, на мій погляд, особливо складною ситуація буде в прифронтових регіонах, у Києві, в Одеському регіоні та в Запорізько-Дніпровському індустріальному регіоні.
— Ви згадали, що основним методом захисту наших великих потужностей є засоби перехоплення балістичних та інших засобів повітряного нападу, якими росіяни атакують енергосистему і не тільки. А чи можливо захистити об’єкти за допомогою захисних споруд? І чи ведеться робота в цьому напрямку?
— Треба підкреслити, що захист може бути також непрямим — за рахунок розвитку розподіленої генерації. Але у нас її збудовано недостатньо. Можна було збудувати щонайменше втричі більше. Приблизно 1,5–1,8 ГВт газової розподіленої генерації може бути підключено. Але можна було спокійно збудувати близько 5 ГВт. Тоді ситуація була б зовсім іншою. Мені здається, що саме на цьому напрямку ми маємо серйозне недопрацювання.
Також ведеться інженерний захист. За повідомленнями міністра енергетики Дениса Шмигаля, наразі на понад двох сотнях об’єктів енергетичної інфраструктури збудовано захист другого інженерного рівня. Він захищає від дронів та уламків ракет. Тут передусім треба відзначити компанію «Укренерго», яка досягла найбільшого прогресу в захисті своїх об’єктів.
Також цим займаються інші компанії: теплова генерація, оператори систем розподілу та інші. Але там ситуація значно складніша, оскільки вони пізніше почали цю роботу. Треба розуміти, що повністю захистити всю енергосистему від балістичних ударів неможливо. Потрібно концентруватися на захисті основного обладнання на ключових вузлах енергосистеми.
— Ви сказали, що можна було збудувати втричі більше розподіленої генерації. А чому не збудували? Щось завадило чи потрібно було робити це раніше?
— Не збудували з багатьох причин. Спочатку думали, що війна швидко завершиться. Думали, що енергетичну інфраструктуру не обстрілюватимуть у таких масштабах. Тому, скажімо так, пошкодували грошей. Ми чули ті записи, де керівники енергетичних підприємств говорили, що їм було шкода коштів на цей захист.
Крім того, займалися доволі сумнівними проєктами на кшталт добудови третього і четвертого блоків Хмельницької АЕС під час війни. На мою думку, це повний нонсенс. Це відволікало і увагу, і кошти від розвитку розподіленої генерації, що було б значно ефективніше та реалістичніше. Також були різні нормативні неузгодженості й бюрократичні бар’єри, насамперед щодо підключення до мереж електричної енергії та природного газу. Є й питання інвестиційних можливостей, оскільки багато наших енергетичних компаній перебувають у складному фінансовому становищі. Та й загалом енергетика сьогодні не в найкращому стані.
Крім того, модель регулювання нашого енергоринку далека від досконалості, передусім через те, що більше генерує борги, ніж інвестиції. Тут можна згадати ту ж проблему з прайс-кепами. Усі ці питання накопичувалися і в підсумку призвели до того, що те, що можна було збудувати, так і не було збудовано.
— Будівництвом розподіленої генерації займаються переважно держава і місцева влада, чи тут є роль і приватного бізнесу?
— Тут дуже багато робить саме приватний бізнес. Насамперед це стосується когенераційних установок. Також активно почали розвиватися системи накопичення енергії. Уже зараз є близько 600 МВт таких систем. Вони теж підтримують енергосистему, роблять її більш стійкою та маневровою, що дуже важливо в нинішніх умовах.
Непогано розвивається вітрова генерація. Дуже високими темпами розвивається сонячна генерація, але взимку вона, на жаль, не може допомагати так ефективно, як улітку.
— Минулого року ми починали зиму з низькими граничними цінами, які посеред зими були підвищені. Після цього зріс імпорт. А з кінця весни цього року підвищення граничних цін було закріплено на довгостроковій основі. Чи означає це, що після остаточного закріплення вищих граничних цін ми не матимемо таких великих проблем із достатністю імпорту протягом прийдешньої зими?
— Я піднімаю це питання ще з початку повномасштабної агресії і навіть раніше. Йдеться про необхідність терміново змінити модель ринку електричної енергії України через маркет-каплінг і фактично привести параметри та принципи встановлення граничних цін до тих, які діють у Європейському Союзі. Маркет-каплінг означає комерційну сумісність ринків електричної енергії та газу з ринками Європейського Союзу.
Технічна сумісність у нас уже є. Ми повністю об’єднані з енергетичною системою Європейського Союзу з березня 2022 року. Але комерційної сумісності, тобто повноцінного маркет-каплінгу, поки що немає. І це теж одна з причин, чому інвестори не надто охоче вкладають кошти в Україну.
Тому навіть те підвищення прайс-кепів у ручному режимі, яке відбулося навесні після великої інформаційної кампанії та роботи експертів, також недосконале. Адже ціни на електроенергію можуть бути ще вищими через ситуацію у світовій енергетиці, кризу в Ормузькій протоці та події на Близькому Сході загалом. І може виникнути ситуація, коли навіть підвищені прайс-кепи не допоможуть.
Ми можемо знову повторити ситуацію попередніх років, коли за великого дефіциту електроенергії самі собі обмежували можливості її імпорту через недосконалу регуляторну політику НКРЕКП. Щоб цього не сталося, потрібно діяти проактивно. Напередодні зими слід змінити сам принцип встановлення прайс-кепів і відмовлятися від ручного режиму. У нас чиновники дуже люблять робити все в ручному режимі: керувати цінами, тарифами, ринками. Але від цієї практики вже час відмовлятися.
Потрібно досить швидко переходити до моделі встановлення прайс-кепів і маркет-каплінгу, яка працює в Європейському Союзі.
— Чи можемо ми взагалі повністю скасувати прайс-кепи, щоб модель була повністю ринковою?
— Повністю вони не скасовані навіть у Європейському Союзі. Просто там вони встановлені на такому рівні, що практично ніколи не досягаються. Тобто теоретично вони існують, а практично — ні. Їхній рівень приблизно у десять і більше разів вищий, ніж в Україні. Тому формально вони є, але фактично ними ніхто не регулює ринок у ручному режимі.
Там працює ринкова модель, регуляторні функції чітко визначені, а регулятори мінімально втручаються в роботу ринку. І роблять це так, щоб їхня присутність була майже непомітною. У нас же все навпаки. Регулятори працюють не точковими інструментами, а, умовно кажучи, кувалдою — через прайс-кепи та інші механізми, які в країнах Європи давно не застосовують у такому вигляді.
— Яким ви бачите найімовірніший сценарій перебігу подій протягом прийдешньої зими?
— Тут дуже багато невизначеностей. Треба знати, які у нас можливості протиракетної оборони, які можливості Росії щодо ураження цілей, потрібні різні розвідувальні дані. Потрібно детально розуміти, що саме захищено, а що ні. А це вже військова таємниця.
Найбільша проблема — забезпечення теплом та електроенергією. І не тільки в Києві, а й у Херсоні, в прифронтових містах загалом, майже всюди. В Одесі також можуть бути серйозні проблеми, оскільки це енергодефіцитний регіон.
Єдине, що можу сказати: в Ужгороді, Мукачеві, Чернівцях, Кам’янці-Подільському, у Львівському регіоні, на Івано-Франківщині та Тернопільщині великих проблем наразі не очікується.

Напередодні зими росія, не маючи жодних військових перемог, застосувала улюблену тактику “кошмарення” цивільного населення й перейшла до цілодобових атак на столицю. Лише за один тиждень 74 повітряні тривоги тривалістю 63 години. Культурне життя міста за таких умов фактично зупинилося: 95% культурних подій скасовують або переносять на невизначений термін.Попри це, команда міжнародного фестивалю сучасного мистецтва ГОГОЛЬFЕSТ вирішила не скасовувати фестиваль, а повністю переосмислити його формат. З 16 по 20 вересня у Києві відбудеться камерна версія події. Чому це важливо – далі у тексті.50 митців уже заїхали в Жовтневий, аби повернути до життя понівеченей обстрілом палацХудожник Микита Кадан, чиї роботи є в колекції паризького Центру Помпіду, створить інсталяцію «Синя Завіса» з металевих уламків складу, який нещодавно зруйнував російський обстріл.Мисткиня Алевтина Кахідзе, чиї «Воєнні щоденники» виставлялися в Нью-Йорку, Берліні, Батумі та Тбілісі, разом із сотнею студентів Київського художнього ліцею імені Т. Г. Шевченка та художників перетворює незвідані простори МЦКМ на суцільний артоб’єкт, а кіносектор фестивалю покаже стрічку від спільноти «СУК», яку Україна офіційно висунула на премію «Оскар».Що змінилося у програмі та як фестиваль функціонуватиме в умовах нової загрози — розповідаємо далі.74 тривоги за 7 днів. Чому змінили формат, але зберегли попри всеРаніше жителі столиці жили у відносно прогнозованому ритмі, навіть попри нічні атаки. Тепер ця логіка зламалася: рф перейшла до нової тактики із масовим застосуванням швидкісних реактивних дронів, які летять у кілька разів швидше за звичайні «Шахеди». Тривоги тривають годинами й повторюються протягом дня, тому збирати людей на масштабні події стає небезпечно.Саме тому всі великі концерти, вистави та масштабні спецпроєкти — зокрема реквієм за участі нью-йоркської диригентки, а також виступи Sсhmаlgаuzеn та DаkhаВrаkhа — команда перенесла на травень 2027 року.Натомість вересневий фестиваль проведуть у безпечнішому, камерному форматі. Локаціями стануть приміщення МЦКМ (Жовтневого палацу). Ці простори дозволяють уникати одночасного скупчення великої кількості відвідувачів, а в радіусі ста метрів розташовані два великі укриття.«Скасувати фестиваль повністю — фізично найлегше, що ми могли зробити. Але для нас це означало б капітуляцію в тилу. Якщо ми самі зупиняємо культуру, то ворог досягає своєї мети без жодного пострілу — він паралізує наше життя й позбавляє нас сенсів. Ми вирішили: ГОГОЛЬFЕSТ 2026 змінює формат, але не зникає. Прибираємо масові гучні сцени заради безпеки, але залишаємо те, що тримає нас разом: чесне кіно, глибокі візуальні проєкти та простір для розмови», — зазначає програмна директорка фестивалю Анна Басова.Мистецький сквот у МЦКМ від уламків російського обстрілу до робіт із колекцій Сеntrе Роmріdоu та МUМОКЗ початку вересня будівля Жовтневого палацу перетворилася на тимчасовий мистецький сквот. Тут оселилися 50 відомих українських художників, які трансформують усі поверхи, кімнати та сходи простору за допомогою інсталяцій та розписів.Один із ключових візуальних об’єктів створює Микита Кадан — художник, чиї роботи зберігаються у постійних колекціях паризького Центру Помпіду, віденського Музею сучасного мистецтва, мюнхенської Ріnаkоthеk dеr Моdеrnе та Антверпенського М НКА. Його масштабна металева інсталяція «Синя Завіса» зроблена з металевих уламків київського складу, зруйнованого внаслідок російського обстрілу. Металобрухт від прильоту перетворюється на художнє висловлювання.До переосмислення простору долучилися й студенти Державної художньої середньої школи імені Шевченка. Їхньою кураторкою стала Алевтина Кахідзе — художниця, лауреатка премії Wоmеn іn Аrts Аwаrd 2023 та учасниця Венеційської бієнале. Кахідзе веде свої «воєнні щоденники» з 2014 року, відколи Росія окупувала її рідну Жданівку на Донеччині. Сьогодні вона продовжує фіксувати реальність під обстрілами з власного будинку на Київщині, а її замальовки публікують провідні світові ЗМІ.Проєкт «89» продовжує цю роботу з пам’яттю та фіксацією часу: через портрети учнів, викладачів та автопортрети КДХЛ покаже зв’язок між поколіннями — минулим, сучасністю та майбутнім ліцею.«Близько сотні митців взялися перетворювати будівлю на витвір мистецтва. Кожна кімната стане окремим артоб’єктом. Це спроба зафіксувати теперішній момент через спільну дію», — зазначає засновник ГОГОЛЬFЕSТ Владислав Троїцький.Окрім художників, у просторі працюють студенти школи моди Sсhооll оf Аrt х Сrаft під керівництвом дизайнерки Лілії Літковської, які готують близько 20-ти інсталяцій та перформансів серед простору оживаючого МЦКМ.Кінопрограма «СУК»: короткий метр та претендент на «Оскар»Кіносектор фестивалю розрахований на п’ять днів. Програму сформувало об’єднання «Сучасне Українське Кіно» (СУК), чиї проєкти сумарно зібрали понад сотню міжнародних нагород.Глядачам покажуть блоки українського короткого метра, документальні, ігрові та анімаційні стрічки. Головною подією кінопрограми стане показ повнометражного фільму, який Український Оскарівський комітет офіційно висунув від країни на премію «Оскар» у категорії «Найкращий міжнародний фільм».Що в програмі:

Прем’єра фільму «Роуз», який обрано офіційним представником Австрії на здобуття премії «Оскар» у категорії «Найкращий міжнародний повнометражний фільм». Показ відбудеться у співпраці з АртХаус Трафік.Фільм «Рози», який представлять учасниці колективу Dаkh Dаughtеrs.Фільм «Степне» режисерки Марини Вроди. Вона — лауреатка нагороди «Золота пальмова гілка» Каннського кінофестивалю за короткометражний фільм «Крос». За найкращу режисуру «Степне» отримала нагороду «Леопард» на Міжнародному кінофестивалі у Локарно.

Кінопокази проходитимуть у гнучкому камерному форматі, що враховує безпекову ситуацію в Києві: у разі повітряної тривоги покази призупинятимуть, а глядачі зможуть швидко залишити залу та перейти до укриття.Окрім мистецької та кінопрограми, ГОГОЛЬFЕSТ представить освітню програму — серію публічних розмов, дискусій та зустрічей із представниками культури, бізнесу, міського розвитку та громадського сектору.Сад МЦКМ стане акустичною ленд-арт зоноюОдин із нових просторів МЦКМ об*єднає продовження візуальної програми та простір для можливості акустичних виступів просто неба. Продовженням візуальної концепції стане програма ленд-арту: художні роботи інтегрують безпосередньо в зелений ландшафт та архітектуру дворика.Квиток на цей рік стає перепусткою на всі 5 днів — і подарунком на 2027-йУсі раніше придбані абонементи та квитки на окремі події залишаються дійсними. Вони дають доступ на територію фестивалю у будь-який день з 16 по 20 вересня та протягом усього періоду.Оскільки масштабні вистави та концерти перенесли на травень 2027 року, організатори пропонують глядачам: ті, хто збереже свої квитки й підтримає фестиваль зараз, автоматично отримають повний абонемент на масштабний ГОГОЛЬFЕSТ у 2027 році (точні дати та локацію якого оголосять згодом).Оновлена програма вересня, детальний розклад та правила безпеки під час подій на офіційному сайті gоgоlfеst.оrg.Контекст: 20 років пошуку та повернення до КиєваЦього року ГОГОЛЬFЕSТ святкує своє двадцятиріччя. Фестиваль, який у 2007 році заснував режисер Владислав Троїцький, став першим в Україні мультидисциплінарним майданчиком, що об’єднав в одному просторі театр, академічну музику, сучасний візуал та кіно.Протягом першого десятиліття проєкт оживляв промислові та культурні зони столиці: від Мистецького Арсеналу до Арт-заводу «Платформа». Потім фестиваль вирушив регіонами України, проводив резиденції у Маріуполі, Херсоні, Вінниці та Дніпрі, а після початку повномасштабного вторгнення займався культурною дипломатією в європейських містах — від Осло до Парижа.За двадцять років свого існування ГОГОЛЬFЕSТ провів 28 фестивалів, увійшов до п’ятірки найактуальніших культурних подій Європи за версією ЕFFЕ Аwаrds (2019) та став офіційним представником України у програмі «Люблін — Європейська столиця культури 2029».А одним із минулорічних кейсів команди був фестиваль просто під КАБами, в умовах повного підземелля в Запоріжжі. У 2024 році ГОГОЛЬFЕSТ вперше провів там Роkróvа — три дні перформансів, вистав, лекторіїв та виступів українських гуртів прямо в укриттях міста, а кошти з продажу квитків пішли на підтримку військових, які боронять запорізький напрямок.Повернення до Києва у вересні цього року планувалося як великий символічний камбек додому після дев’яти років мандрів. Попри зміну планів через безпекову ситуацію, це повернення все одно відбудеться — у новому, адаптованому до реалій форматі.                             

Доба бароко, як на мене, — епоха, найменш перекладена українською. Натепер маємо кілька п’єс Кальдерона та Лопе де Веги, «Кишеньковий оракул, або науку розсудливості» Бальтасара Грасіана, вибрані поезії Луїса де Ґонґори та Франсуа де Малерба та, зрештою, і все. І це на тлі того, що українське бароко було досить визначним феноменом нашого мистецтва, проте через брак низки знакових закордонних текстів цього періоду, перекладених українською, саме розуміння цього явища стає дещо неповним, не маючи належного контексту. І саме тому вихід українською барокового роману «Сімпліцій Сімпліцисімус» (1668 або 1669) Ганса Якоба Крістоффеля фон Ґріммельсгаузена у прекрасному перекладі Володимира Кам’янця є визначною подією для нашої культури.
Як знаємо, роман Ґріммельсгаузена брався перекладати і корифей українського перекладацького цеху Микола Лукаш: у 1988 році в журналі «Україна» надрукували чотири глави з назвою «Простак Простакович». І ось лише нині маємо змогу прочитати повний переклад цього тексту.
«Сімпліцій Сімпліцисімус» — це приклад низового бароко, адже в ньому автор обирає не складні метафори й образи, а опис німецької реальності часів Тридцятилітньої війни (1618–1648). І, власне, навіть цим роман Ґріммельсгаузена може зацікавити українських читачів, адже сама суть війни лишилася незмінною. І ще, як відомо, письменник написав частково автобіографічний текст, використавши за основу жанр крутійського роману, і в цьому плані — це нетиповий бароковий твір, і саме цим він і непересічний.
Перекладач роману Володимир Кам’янець докладно описує тематику і проблематику «Сімпліція Сімпліцисімуса» у своїй післямові, тож я хотів би виділити лише кілька принагідних аспектів тексту.
Головний герой твору — Сімпліцій (тобто Простак) — напевно, найважливіше досягнення Ґріммельсгаузена. Це складна постать, яка суттєво змінюється впродовж роману, вбираючи у себе риси не тільки автора, а і казкових, античних і навіть релігійно-житійних героїв, а ще персонажів давньонімецьких шванків й іспанських романів. Через це він змінює багато професій, нібито приміряючи різноманітні маски, за якими поступово губиться його справжня сутність. Він — блазень, але у своїй простоті він чимось схожий на Санчо Пансу з сервантівського роману — мудрого, але не завдяки вичитаним із книжок знань, а завдяки народному, практичному досвіду. Втім, це, звісно, не блазень Шекспіра, адже обставини його життя виразно не придворні. Водночас його характер — це зібрання різноманітних суперечностей, як і належить бароковому персонажеві, світогляд якого складається із суцільних антитез. Недарма ж одним із ґасел доби стало кальдеронове «Життя — це сон», в якому заперечено протиставлення. Володимир Кам’янець слушно пише: «Бароко стало останньою загальноєвропейською епохою, бентежною спробою гармонізувати попередні спільні культурні надбання на порозі випробувань новими часами. А тому його риси напружені й суперечливі. Середньовічна зануреність у роздуми й віру змішується з передчуттям наближення панування радикального пізнання. Віра у відьом і чортів наштовхується на найвищий ідеал ерудита, енциклопедиста, універсального вченого. Поряд з придворним церемоніалом і церковним ритуалом з пасторалями та помпезним театром єзуїтських драм функціонує механізм абсолютистської держави службовців і солдатів».
Читайте також: Осмислення доби лицарства: середньовічні та барокові романи в українських перекладах
Пригоди Сімпліція Сімпліцисімуса — це ще й подорожі світом і навіть позасвіттям, як це показано на прикладі озера Муммельзее, на дні якого він знаходить сильфів (у тексті — водяні духи). Ґріммельсгаузен на цьому прикладі подає свою версію утопійної держави, де все настільки позбавлене людських проблем і пристрастей, що через це все воно не видається можливою ідеальною державою для нас. Саме тому Сімпліцій і бреше сильфам, що у його світі все ще краще, ніж у них: люди щасливі, війн немає, панує справедливість. І так криве дзеркало Муммельзее показово «вирівнюється» головним персонажем, нібито він каже: «Навіщо нам ваша утопія, коли і у нас непогано». Хоча, зрозуміло, суть тут в іншому, і за майже шістдесят років після Ґріммельсгаузена Джонатан Свіфт у своїх «Мандрах Гуллівера» покаже утопію гуїгнгнмів, розумних коней, дійшовши схожого висновку: утопія можлива, але без людей.
Людина, зрештою, якраз найбільше цікавить Ганса Якоба Крістоффеля фон Ґріммельсгаузена в його романі, де різноманітні типажі — від простаків до мудрагелів — це вже не барокові складні концепції, а досить реалістичні персонажі зі своїми бідами та радощами, які за понад 350 років від виходу «Сімпліція Сімпліцисімуса» не аж надто сильно змінилися. Ще й війна як викривлений синонім «нормального життя» — теж, на жаль, та реальність, яка подібна тоді і зараз. Актуальність цієї перлини німецького літературного бароко, звісно, не тільки у цьому, та майстерність автора, безперечно, дасть змогу уважним читачам помітити багато паралелей між тогочассям і сучасністю, захоплено проживаючи разом із Простаком його дивовижні мандри.

У 2022 році світова мистецька спільнота роззирнулася навколо і побачила, що в кімнаті весь цей час був ще хтось — Україна, країна, де розташований географічний центр Європи і яка дала світу багато культурних явищ і постатей, але залишалася невидимою впродовж століть. Відкрита група — колектив сучасних українських митців, що, зокрема, представляв Україну на Венеційській бієнале 2019 року як куратори — у своєму тодішньому тексті вивела термін «степи під сніговими ковдрами», які простягаються приблизно в кордонах сучасної України. Їм ішлося про карту, надруковану у дослідницькому виданні МОМА 2018 року про пострадянську мистецьку сцену. На розгорті з мапою було дбайливо нанесено міста, які відвідали закордонні дослідники, аби представити західному читачеві маловідомий постсоціалістичний блок, — а на місці України там зяяв порожній, білий, як сніг, аркуш. Як століттями Росія стирала згадку про українську культуру на умовних трьох рівнях — буквально грабуючи її надбання, називаючи їх своїми та поширюючи свій образ на всю так звану Східну Європу, — читайте в статті-роздумі.

Фізичне викрадення, тобто пограбування

Цей, здавалося б, розбійницький метод здобуття цінностей можна простежити впродовж усієї історії існування російської держави. І навіть до: згадаймо чи не найвідоміший приклад із часів Середньовіччя — Вишгородську ікону Божої Матері, подаровану Мстиславові Великому Константинопольським патріархом у 1131 році. Впродовж кількох років вона зберігалася в Богородичному дівочому монастирі в Вишгороді, під Києвом, де князь мав одне з заміських угідь, допоки під час відомого великого набігу на Київ 1155 року Андрій Боголюбський, син Юрія Долгорукого, не вкрав її та не привіз до Москви як трофей і святиню. Про це згадує Михайло Грушевський у «Історії України-Руси»: «Андрій Боголюбський виріс на Поволжі, і Русь-Україна з її довгою історією, виробленими формами життя була для нього чужа і несимпатична. Він потайки від батька (Юрія Долгорукого) втік з Вишгорода у 1155 році до Суздаля, забравши з собою Вишгородську ікону Божої Матері, привезену з Візантії». Через кілька століть ікону передали до Москви, де вона стала захисницею міста та важливою символічною ланкою — звʼязком новоутвореної Московії з Руссю (що цей звʼязок заснований на злочині, міф не згадує). Ікона зберігається в Третьяковській галереї під назвою Володимирської ікони Божої Матері — перейменування начебто мало стерти її попередню історію.У різні часи Росія викрала в України багато археологічних знахідок. Розташування цих цінностей у Москві мало би вказувати на довгу та багату історію російської держави, утверджувати її звʼязок і правонаступництво з Київською Руссю та народами, які проживали на цій території багато століть тому, докладаючись таким чином до творення міфу про наддержаву.Багато знахідок потрапили до Росії ще в ХVІІІ та ХІХ століттях, коли виник інтерес до старовини та археології як науки, а також було знайдено давні поховання та кургани в українських степах. Це, зокрема, Полтавський ритон (посудина для вина) ІV століття до н.е., який зберігається в Ермітажі, предмети з Мельгуновського кургану (VІІ століття до н.е.) з-під Кропивницького та кургану Солоха Запорізької області — наприклад, приголомшливий золотий гребінь, артефакти культури «чорних клобуків» з території сучасної Київщини, яких не знайти в українських музеях, але які виставлені на широкий огляд в Ермітажі.Читайте також: «Війна — це щастя кривавий шматочок», або Як з Україною воює сучасна російська поезія Так само шляхом пограбувань і завоювань, зумовлених колоніальним статусом українських земель у складі Російської імперії, до Москви було перевезено багато козацьких і гетьманських скарбів, зокрема їхніх приватних колекцій зброї, давніх монет, предметів побуту. Так перервали й тяглість українського колекціонування, яке тільки почало народжуватися з утворенням соціального класу заможних українців — козацької старшини. Наприклад, гармата Івана Мазепи, яка зберігається в Кремлі, його ж зібрання зброї, середньовічні дорогоцінні Євангелія, стародавні рукописи.Радянський Союз із центром у Москві не змінив своєї тактики. Більшовики вивозили цінності з захоплених українських земель, іноді прикриваючись вигаданою кампанією, постановами, боротьбою з «пережитками минулого» чи антирелігійною кампанією. Так багато сакральних цінностей було знищено, однак не менше — вивезено, як-от знамениті мозаїки й фрески з Михайлівського собору, який підірвали в 1937 році, аби звести на його місці урядовий квартал.Зберігачів цінностей, археологів, мистецтвознавців, які намагалася оборонити цінності від вивезення, звинувачували в націоналізмі, розстрілювали або увʼязнювали. Загалом під час більшовицької «кампанії з вилучення церковних цінностей» у 1920-х роках з українських храмів конфіскували понад 60 тонн дорогоцінних металів і каміння. Ці памʼятки й досі подекуди виринають на російській території чи відкрито експонуються в музеях там. Ці кроки були важливими, знову-таки, в контексті утвердження міфу про велич та історичну тяглість Росії, як марнославний жест імперії, яка воліє бачити найкращі зразки творів людської цивілізації в себе під боком, а не десь у «провінції». Так, у 1930-х роках була проведена музейна реформа, що позбавляла статусу самостійних установ національні музеї України, Білорусі та інших республік, перетворюючи їх на провінційні філії, а найцінніші експонати примусово вилучали. Найбільше внаслідок цього постраждала унікальна колекція українських колекціонерів і меценатів Варвари та Богдана Ханенків. Із неї вилучили та перевезли до Москви велику колекцію французьких і голландських майстрів, зібрання раритетів з Азії, шедеври світового рівня, наприклад, диптих «Адам і Єва» Лукаса Кранаха Старшого (1528) та гобелен «Поклоніння волхвів» (Франція, ХV століття).Проєкт Спілки археологів України «Археологічна спадщина, вкрадена Росією»Не гребує розбійницькими методами, звісно, і сучасна Росія під час війни з Україною. Так, за даними 2026 року, Росія викрала понад 35 тисяч музейних експонатів зі звільнених після 2022-го територій (переважно йдеться про Херсонщину та Запорізьку область). А понад 2,1 мільйона музейних предметів залишаються на окупованих Росією територіях України. Намагається довести своє «право» Росія і на кримські скарби — золоті прикраси та коштовності, — попри ухвалу Верховного суду Нідерландів від 2023 року, що ці історичні предмети належать і слід передати Україні.

Переписування фактів

Інші засоби привласнення Росією української спадщини можна узагальнено назвати нематеріальними. Тобто йдеться не про фізичне викрадення творів мистецтва, а про спотворення даних, переписування фактів та історії, маніпуляції, тобто пропаганду як таку.Це помітно вже у привласненні давньоруської спадщини як виключно російської, але найвиразніще виявляється у такій інтерпретації історії, за якої всі здобутки ХVІІІ–ХІХ століть, тобто періоду колоніальної залежності України, подаються автоматично як російські, як заслуга імперії, і транслюються так назовні. Звісно, це прямий наслідок уявлення, що української нації як такої не існує, а отже, не може бути нічого «українського» — воно щонайбільше «малоросійське» (тобто все ж російське, але ще й применшено) чи «радянське».Це помітно вже з російськомовних сторінок у Вікіпедії, де дані можуть цілковито відрізнятися від українських (чи й англомовних тощо, над якими працюють як редактори українські користувачі). Ми бачимо це в «усталеній традиції» написання українських міст і сіл іншими мовами. Це стосується застарілих, імперських експлікацій у музеях та автоматичної атрибуції відомих діячів і діячок як росіян, а їхнього доробку як російського. І це велике поле для роботи.Експлікація з Gаllеrіа Сіvіса d’Аrtе Моdеrnа е Соntеmроrаnеа (Турин, Італія). Надано авторкоюПовномасштабне вторгнення відкрило для утвердження українського багато можливостей. Плідно працює в цьому напрямі Український інститут. Цьогоріч він видав «Деколонізаційний гід для музеїв», де викладено основні принципи атрибуції українського мистецтва, відкрив представництва у Німеччині, Франції та Нідерландах, вибудовує українську культурну дипломатію там, де її досі майже не було, — у країнах Латинської Америки, Африки та Азії, популяризує українське мистецтво через мандрівні проєкти, як-от «У центрі бурі. Модернізм в Україні 1900–1930-х років».Не меншу роль відіграють й українські осередки. Українська громада за кордоном переважно активно гуртується та втілює різноманітні проєкти, зокрема освітні й мистецькі. Не всі вони набувають такого розмаху і масштабу, як безпрецедентне Vіtsсhе в Берліні. Однак чи не менш важливо і цінно, наприклад, потрапивши в невеличкий музей у провінції Франції, з подивом побачити, що екскурсію ним можна замовити українською мовою — завдяки старанням кількох місцевих ентузіастів.Важливим кроком у цьому напрямі стало відкриття чи переспрямування і перейменування кафедр та науково-дослідних центрів по всьому світу. Замість гомогенізаційних «Russіаn studіеs» студенти нарешті мають змогу вивчати окремо україністику, а також інші країни та культури, поглинуті цим Левіафаном. І хоч подекуди йдеться про просто нейтральне перейменування на не менш міфічне «Еаstеrn Еurореаn studіеs», однак на практиці це означає надію, що українська література, мистецтво і культура вивчатимуться принаймні на рівні з іншими.Читайте також: На руїнах текстуальної імперії: як деконструювати русистику Багато видавців, музейників та інших культурних діячів стали «більш свідомими». Вони самостійно змінюють описи в каталогах і виправляють експлікації у музеях, щоб Соня Делоне і «Щедрик», як і багато інших творів мистецтва, «повернули» врешті своє українське коріння. Так, через 30 років відновленої незалежності України Стеделек-музей атрибутував Казимира Малевича як українця польського походження, а Музей мистецтва «Метрополітен» у США офіційно визнав українськими художниками Архипа Куїнджі (в експлікації до його картини «Червоний захід на Дніпрі» навіть додали згадку про те, що його музей у Маріуполі був знищений російським авіаударом у 2022 році), Іллю Ріпина й Івана Айвазовського (раніше всі вони маркувалися як російські). Доволі рідкісним, але важливим явищем є навіть перейменування творів живопису. Зокрема йдеться про пастель французького імпресіоніста Едгара Дега в Національній галереї в Лондоні, яка понад століття називалася «Російські танцівниці» (Russіаn Dаnсеrs), але тепер підписана як «Танцівниці в українському вбранні» (Dаnсеrs іn Ukrаіnіаn Drеss). Згодом те саме зробив Національний музей Швеції, де зберігається інша робота цієї серії — «Три танцівниці в українському вбранні». Насправді ці маленькі жести мають великий вплив, адже слово «український» починає лунати в міжнародному контексті частіше, й не тільки в сполученні зі словом «війна». Інколи для цього потрібен поштовх української сторони. Так, Музей Людвіґа в Кельні вніс зміни до підписів та провів низку заходів із залученням шедеврів українського мистецтва та сучасних художників завдяки ініціативі тогочасної його кураторки Юлії Бердіярової (раніше — Одеський художній музей). А Бруклінський музей почав правильно атрибутувати картини Ріпина і його самого завдяки історикині мистецтва Оксані Семенік. Зросла і кількість міжнародних партнерств, а залучати й презентувати український контекст нарешті стало, не побоюсь цього слова, модно.Перформанс Юрія Лейдермана “Якщо стати обличчям до півдня, москва залишиться далеко позаду” (1983). Фото: Fасеbооk Юрія ЛейдерманаУ спробах представити українське подекуди доходить і до смішного. Так, наприклад, мені якось трапилася книжка американського автора, яка розповідала про історію тексту як частини візуального мистецтва й де Іллю Кабакова гордо називали українським митцем (що за місцем народження абсолютно правильно, однак викликає усмішку в українських мистецтвознавців). А в книжці «Wоmеn Аrtіsts» (2001) від Таsсhеn Соня Делоне атрибутована як «bоrn іn Grаdіsk, thе Ukrаіnе», тоді як за кілька сторінок там само Луїза Невельсон — «bоrn іn Кіеv, Russіа». Що ж, маленькими кроками, хоч і не завжди успішно…Читайте також: Російська самоцензура, або Як експортувати свою літературу

Популяризація, пропаганда та монополія

Врешті останній, але найпідступніший і найневловиміший рівень просочування російської культури на ті простори, де мала б бути культура українська  — але також і білоруська, і вірменська, і грузинська, — це певне колективне несвідоме. Йдеться про на позір малопомітні різноманітні «рашн селед», «рашн квартір», «рашн рулет», «рашн літріче», «рашн аксент», «рашн авангард» (Музей Стеделек від 2023 року вживає термін «авангардний рух царської Росії і раннього СРСР»), «рашн фонт» (кирилиця тобто) тощо. Здавалося б, дрібниця, але насправді масова культура в сучасному світі часто відіграє більшу роль, ніж культура «висока». Не так багато людей дійдуть до музею, щоб побачити новий підпис до роботи Бурлюка чи Кандинського, а от зі словом «рашн» на вулицях, у магазинах, на одязі й у серіалах зіткнуться всі, проте мало кому вистачить критичного мислення чи й відповідної оптики, щоб підважити почуте.Повернення «свого» через масову культуру — доглядова косметика українського брендуЧитайте також: Кара без злочину: хто і чому популяризує російську літературу «Виправлення» цих реалій, які стрижуть під одну російську гребінку всі колишні поневолені Росією нації, займе не одне десятиліття. Часто, з моїх спостережень, воно наштовхується на суттєвий спротив, адже йдеться про звичку й щось глибоко внутрішнє. Що саме це «глибоко внутрішнє» — зібрала трохи свого досвіду:

деколонізаційна і постколонізаційна теорія на українському ґрунті лише формується (принаймні в очах пересічного іноземця). Це непростий випадок, адже навіть науковці й професори подекуди відмовляють кейсу України в минулій колоніальній залежності, бо він не вписується в стандартну рамку вже виробленої (переважно з 1980-х років) теорії, яка охоплює контекст переважно країн Африки. Тут потрібні наполегливість, поміркованість і розроблення власної теорії в звʼязку зі вже наявним контекстом. Наразі, мабуть, найґрунтовнішою (чи принаймні найпомітнішою) виглядає теорія Світлани Бєдарєвої, викладена в праці «Амбіколоніальність і війна: українсько-російський випадок» (2024). Запропоноване поняття «амбіколоніальності» якраз може слугувати тим концептуальним і описовим визначенням, якого ми так прагнемо і за допомогою якого зможемо «пояснити» себе іншим. І хтозна, можливо, з часом на побутовому рівні радянська символіка буде так само заборонена, як і фашистська, а називати українців росіянами — так само образливо, як вживати слова «латинос» чи «негр».Книжка Світлани Бєдарєвої «Амбіколоніальність і війна» з відгуком Славоя Жижекаяк наслідок поки лише становлення вищезгаданої теорії, маємо нерозуміння імперських амбіцій і дій Росії (в усіх її втіленнях). Тож, наприклад, прохання не вживати словосполучення «рашн авангард» виглядає як примха, політичний популізм чи — гірше в цьому разі — акція підтримки, а не встановлення історичної справедливості. Цитуючи «Деколонізаційний посібник для музеїв» від Українського інституту: «Перегляньте облікові записи — від облікових карток об’єктів до каталогів — і щоразу, коли бачите узагальнене “Росія”, “російський” чи “радянський”, ставтеся до цього підозріливо: в контексті конкретної роботи чи автора за цим може ховатися ціла низка стертих культур».Сторінка з «Деколонізаційного посібника» Українського інститутунезнання історії та географії територій, які не завжди коректно і часто побіжно викладаються в школах. Тож для багатьох буде несподіванкою чи радше дисонансом, що Київська Русь не дорівнює Росії, а Соня Делоне — українська художниця, хоча народилася в країні, яка називалася Російською імперією.звідси і нерозуміння транслітерації як важливого колонізаторського інструменту, адже таким чином імперія промовляє замість поневоленої нації. І внесення змін до словників і мап — це, знову-таки, не політична примха, а право називатися так, як є насправді. Великим кроком свого часу була заміна німецьким словниковим гігантом Dudеn Кіеw на Кyjіw (так, складніше, але деколонізація — це непросто). Водночас виправдання тих, хто досі дотримується старої транслітерації (як і країн, де Dudеn — «не закон»), що буцімто так заведено писати й це відповідає нормам німецької мови, є лише браком політичної волі та — якщо я можу дозволити собі такий термін — колоніальною лінню. (Зміни відбуваються лише шляхом численних спроб, геть не завжди успішних. Так, на мою вимогу писати в документах «Кyjіw» працівники муніципалітету заплуталися в своїх же літерах, і тепер я офіційно родом із Кyjіn, а на електронці в мене — вже заготовлений шаблон листа, де я прошу виправити моє імʼя на ІrYnа замість звичного всім, а отже, автоматичного для мозку Іrіnа.)Хоча музей може мати різні підґрунтя для збереження російського правопису імені художниці, цей жест можна також інтерпретувати як брак політичної волі та чутливості. Кunsthаus Zürісh. Фото надано авторкоюна додачу — складність мультикультурного контексту. Візьмімо до прикладу Малевича, який був поляком за походженням, володів польською мовою, але розмовляв переважно російською, виріс в Україні, у документах у графі «національність» зазначав «українець», жив у Києві, який на той момент Російська імперія, а потім у Санкт-Петербурзі і який вкладається в таке гарне поняття «російський авангард» — тут, щоб розібратися, потрібна неабияка спритність думки. Те саме у випадку грека-українця Куїнджі, поляка-єврея-українця Бруно Шульца й багатьох інших. Тут мультикультуралізм в Україні та історія, яку «неможливо читати без брому», працюють, так би мовити, проти нас.не останню роль відіграють уже наявні багаторічні звʼязки країн з Росією. Для мене тут симптоматичним є приклад франкофонної культури. Коли Париж був чільним європейський культурним центром, там оселилося багато російських (але й українських, і білоруських тощо) митців (багато з них компактно проживали в районі Пассі). Водночас у Російській імперії захоплювалися французькою культурою, а в вищих колах вільно розмовляли французькою мовою. Тому геть не дивно, що і досі переконати француза бойкотувати Достоєвского, а натомість узяти до рук, наприклад, тексти Лесі Українки чи Валерʼяна Підмогильного, майже неможливо. Хоча, мабуть, усе значно складніше… Але водночас і радісно, що, можливо, це вже в минулому. Адже тепер дедалі частіше можна побачити в фільмах, що замість «руського з Москви» поганцем може бути й «небезпечний українець-мафіозі», чути, що по радіо герої слухають новини про Україну (як у фільмі «Опале листя» (2023)), і дивуватися, що герой корейського серіалу «Паперовий будиночок» мріє поїхати в Херсон, хоч при цьому показує фото не українського міста, а австрійського курорту. З ким не буває: головне, що України в просторі світової масової культури стає дедалі більше.

Читайте також: Бренд України: Тетяна Філевська про те, як працює культурна дипломатія Як наслідок впливу, що чинився і чиниться далі Росією на цих трьох рівнях, іншим країнам складно розгледіти величезні надбання і внесок української культури в світову. Зараз у нас справді багато можливостей змінити цю історичну несправедливість, послідовно і безапеляційно називаючи своє своїм — у музеях, на конференціях, у розмові з іноземцями, на вулицях.І надія є. Нещодавно під час смолтоку німецькою на автобусній зупинці з чоловіком і його восьмирічним сином останній після кількох реплік одразу розкусив мене і, перебивши, заявив: «Ти ж українка. Бо ти говориш так само, як мій друг у школі». Це безапеляційне проникливе судження неабияк здивувало його тата, а мені раптом стало так приємно, що нарешті вперше хоча б молодше покоління сказало не «ю ар рашн» чи «істерн юроп», чи «славік-ґьорл», чи «рашн/славік-ексент».Не було б щастя, то нещастя допомогло.

Деколи буває так, що інформація потрапляє у мозок, але не затримується — просочується, стікає через пісок поточних справ-питань — та осідає в якомусь закамарку. Так у мене сталося, коли подруга-хмельничанка говорила про Алею Героїв у своєму місті.
— Якраз перед самою повномасштабкою встановили на кубах портрети Небесної Сотні та інших загиблих, — розповідала подруга. — А після вторгнення вже залишили їх там на постійно й почали доповнювати. Тепер заговорили, що треба перенести, бо тут бракує місця. Що тут ресторани, наливайки, і Алеї в такому сусідстві бути не пасує, що це неповага до загиблих… Мовляв, зробили цвинтар у центрі міста…
Я чемно кивала, але подумки була далеко. Повернулись мої думки до цієї розмови тоді, коли вже я повернулась до цивільного життя. Наша сім’я осіла у Хмельницькому, гостро потребуючи спокою та комфорту — і знайшла їх, хоча б частково. Час від часу, залагоджуючи різні питання, я проходила повз мовчазний стрій чорно-білих фото хлопців на «стометрівці». Спершу мені навіть не хотілося піднімати голови — так накривав синдром вцілілої, що ставало важко дихати. Тільки через деякий час я вже звиклася зі своїми почуттями і йшла нормально. Іноді мозок вдається переконати, що «вцілілість» була лише результатом удачі, а не плодом якогось недостойного вчинку чи вибору. Що життя — несправедливе, важке, прекрасне — треба якось продовжувати. І боротьбу мус продовжувати. І вдячність треба плекати — бо без жертви цих (і ще тисяч і тисяч) хлопців та дівчат ми усі були б частиною величезної гекатомби московській зажерливості.
Куби з портретами прикрашені живими та штучними квітами, букетами зі стрічок, лампадками та іншим подібним добром. Можна, звісно, вмикати естетку і говорити, які це кітчеві банальнощі; можна вмикати екологиню і нарікати на засилля пластику — але в мене думка на таке не підніметься. Тому що в цих квіткових гірляндах, букетиках, топерах зі словами «синочку», «коханому» — стільки горя і невигойного болю, що аж серце судомить, коли дивишся. Може, рідним стає хоч трішки легше на душі, коли вони мая́ть портрети загиблих тими квітами. Бо не всім пощастило мати могилу, на яку можна прийти і поплакати. «Бути похованим — вже розкіш», — сумно подумала я. А коли знову підняла погляд, то наштовхнулась на глибокий погляд печальних очей. З одного із портретів на мене дивився Саня.
«А якого милого ти тут?» — це було перше, про що я подумала. Я чомусь була впевнена, що Саня похований у Харкові, а не у Хмельницькому. Що ж, наша пам’ять іноді грається з нами: стирає імена друзів, залишаючи позивні; плутає деталі, затирає болючі події. Але є те, що вона зберігає особливо надійно: звуки голосу, манеру ходити, сміх, жарти. І той факт, що у цьому світі більше не буде жодної можливості побачитись.
Олександр Яценко, або, як ми його називали, Саня ССО, був розумним і дуже харизматичним. Він служив у тому ж 1-му батальйоні 24 ОМБр, до якого прийшла служити я, тільки що я була у 1-й роті, а він — у взводі розвідки. Познайомилися ми вже на позиціях, у 2020 році. Наші ВОПи сусідили; крім того, ми мали спільного друга — Л., командира моєї позиції. Саня був цікавим та спокійним співрозмовником — після місяців на позиціях особливо починаєш цінувати приємних співбесідників. Був іронічним — настільки, що я ніколи не знала, що у нього насправді на думці. Чомусь пам’ятаю таку розмову:
— Що з тобою? Ти чого така бліда?
— Місячні… Болить дуже, і німесил щось не діє.
— Так не йди на чергування.
— Ага, нині не піду, завтра взагалі не випустять. Скажуть, що слабачка і нюня.
— Боже, — засміявся Саня. — Які все-таки дівчата цікаві. Їй болить до всрачки, а вона рветься на чергування. Нє як ці мавпи, — кивнув на бліндаж, де були його співслужбовці. — П’ятка йому засвербіла, і воно вже нікуди не йде і нічого не робить.
Саня був завжди веселим — тією печальною веселістю, що йде від великого болю. Я пам’ятаю, як Саня розповідав про свій рідний Луганськ, про близьких, що залишилися на окупованій території. Я була ще занадто зелена, щоб осягнути глибину смутку в його великих очах, але зараз я вже, на жаль, розумію Саню краще. Шкода, що вже не в цьому житті нам розмовляти, пити пиво і стібатись одне з одного. Шкода, що я дозволила нашому спілкуванню зійти нанівець після того, як я перевелася із 24-ки. Шкода, що Саня залишився навіки молодим — всього 34. Не такою ми уявляли собі вічну молодість. Про загибель Сані мені повідомила жінка, яка в батальйоні займалася документацією. Вже навіть не боліло — у 2022-му московити вбили стількох моїх друзів, що моє серце наче знекровилось. Але сльози потекли, коли кілька днів по тому написав Л. Не знаю, чому кажуть, що розділене горе стає легшим. Легшає тільки тоді, коли запихаєш усе в закамарки мозку і даєш часу робити свою справу.
Я вітаюся із Санею щоразу, коли проходжу «стометрівкою». І розумію, що тепер усі обличчя на Алеї Героїв здаються мені трохи знайомими. Я п’ю до них своє айс-какао, моя донька каже на них «дядя» так само, як на перехожих чоловіків. Насправді я не маю своєї думки у дискусії щодо перенесення-неперенесення Алеї Героїв (так, вона вже роки триває) — мабуть, хай це вирішують рідні, голосує громада. Я просто тішуся спокоєм, який нам дарує Хмельницький. Портрети полеглих нагадують, який той спокій крихкий.

Важко усвідомити, що, милуючись нічним небом, люди бачать світло, яке зірки випроменили сотні років тому. Деякі з цих світил уже давно згасли, перетворившись на білих карликів, та покоління за поколіннями споглядають колишнє сяйво, навіть не підозрюючи про це.Схожим чином працює родинна пам’ять: попри те, що предки відходять, їхнє світло ще довго жевріє у світлинах, переказах та рецептах. Щоби спостерегти цю зоряність у романах Дарії Теплої, Вікторії Фещук, Ярини Сенчишин та Віктора Неборака, не потрібні хитромудрі телескопи — лише зацікавлення тим, як минуле й «минулі» впливають на нас сьогоднішніх.

«Тінь Малої Ведмедиці» Дарії Теплої

Дарія Тепла, авторка роману «Тінь Малої Ведмедиці», запрошує читачів влаштовуватися в кріслах планетарію, адже на небосхилі цієї родинної саги проноситимуться Вифлеємська зоря, радянська зірка та ісламський півмісяць.Головний герой — Веремій Сорайло — побачив світ 1936-го. Мати Веремія — селянка-колгоспниця, батько — ветеринар, та вже за рік, 1937-го, Данила Сорайла визнають ворогом народу і репресують, отож усе, що дитина запам’ятає про тата, — це запах овечого кожуха, макухи й тютюну. Кажуть, що вранці по уродинах Веремія сонце сяяло так, ніби у світ прийшов «сам Ісус, і воно явилося його привітати». І ні, річ не в дивних релігійних віщуваннях — просто в Радянському Союзі народження кожної нової людини обнуляло літочислення: нікому-бо не розповідали про їхній рід, предківщину, а значить, заплакану земну кулю знову і знову знаходили в брудних пелюшках.Тож, хай там як, зачин цей роман має і справді біблійний. Зима, дитячий крик у передсвятковій тиші — Ірод ХХ століття (Сталін) посилає воронок… Либонь, епіграфом до «Тіні Малої Ведмедиці» могли б стати рядки з сонету «Чистий четвер» (1921) Миколи Зерова: «І темний ряд євангельських історій // Звучить як низка тонких алегорій // Про наші підлі і скупі часи».Ще одна асоціація — класика магічного реалізму, роман «Сто років самотності»: у ньому колумбійський письменник Ґабріель Ґарсія Маркес розповів історію Буендіа — родини, що знала пристрасть, але не знала любові. Причина їхнього персонального нещастя в нещасті всієї Латинської Америки: логіка тут проста — коли тебе колонізують, ти хоч-не-хоч починаєш ставитися до Інших з підозрою. Так само сповнені непорозумінь і 69 років самоти роду Сорайлів (1922 — 1991). Воно й не дивно: чого ще очікувати від суспільства, де в дружин забирають чоловіків, а дітей виховують на прикладі Павлика Морозова? Отож хата Мотрі Сорайло, матері Веремія, засновується нитками печалі.Подібність до роману Маркеса з одного боку йде на користь «Тіні Малої Ведмедиці», а з іншого — оприявнює її головний ґандж. У народі сузір’я Великої й Малої Ведмедиць називають Великим і Малим Возом. Ці дві гарби котяться українським небом, погойдуючи відерцями з дьогтем — для підмазування коліс. На жаль, одна дьогтева крапля таки впала в книжку Дарії Теплої. Якщо це степовий переспів «Ста років самотності», тоді оповіді дещо бракує масштабності — розростання роду. Тут усе дуже вузько — ніби хорошу паровицю волів пустили тоненькою кладочкою. Найбільше це впадає в очі, коли в одного із двох синів Веремія, Оксена, з’являється ціла кагала дітей, але імені жодного з них ми так і не дізнаємося — цю та інші лінії було відсічено, аби зосередитися на одній — центральній. Ось таке нещадне пасинкування.Утім, слід відмітити, що в доборі героїв можна дошукатися й красивого символізму. Якщо взяти всі імена з родинного дерева на початку книжки, додати дітей із сусідської сім’ї Дудніків (названих родичів Сорайлів) та найкращого друга Веремія, Володю Караташа, вийде 14 людей. Тобто рівно стільки, скільки зірок малюють на карті неба, зображаючи Велику й Малу Ведмедицю.Увиразнюють текст й риси магічного реалізму, чи то радше — химерної прози. Ця стильова течія української літератури, що її своїм романом «Козацькому роду нема переводу…» (1958) започаткував Олександр Ільченко, неодноразово зазнавала критики літературознавців. Попри настанову на фантастичність та експерименти з формою, химерний роман «обережно уникнув спалювання мостів до ідеологічної та естетичної ортодоксальности» (за Марком Павлишиним). Звісно, були винятки, але тенденція навіч. У цьому насвітленні сучасні зразки химерного роману видаються своєрідним виправленням піджанру: із 1991 року письменники можуть «химерити» без страху й озирань на політику партії. Ба більше: врешті-решт постає химерний анти-радянський роман — цікавим зразком якого є «Тінь Малої Ведмедиці».Серед проявів магічного в книжці Дарії Теплої вартують згадки матеріалізація туги героїв у нитки й канати, спілкування з привидами (вперше — в Узбекистані, де Веремій Сорайло відбуває строкову службу й сумує за батьківщиною), оживлення вишитих птахів і рослин на рушниках, та головне — чарівна тінь. У роду Сорайлів діти народжуються з тінню, здатною приховати їх від небажаного погляду. По суті, це єдина ефективна стратегія виживання в тоталітарному суспільстві — бути непомітним. От тільки нащадки Веремія бажатимуть вже дещо іншого: не ховатися — а пізнавати історію рідного степу й захищати його від загарбників.Найкраще ж у романі Дарії Теплої — це стиль. Мова авторки-дебютантки пахуча й масна, як степовий чорнозем, що його можна їсти ложкою. І, раз на те пішло, особливо зачаровує діалектне багатство, адже літературне село Мальованка розташоване на Кропивниччині — у краї, де сходяться цілих три говори: степовий, подільський та наддніпрянський.

«Ясминовий пиріг» Вікторії Фещук

2022 рік, квітень. Головна героїня Ольга повертається з Києва до рідного села на Рівненщині, одразу за нею приїжджає і її сестра Христина — так в одній хаті (глинобитній фортеці!) опиняються одразу три покоління жінок: бабця, мама і дві дорослі доньки. У бабці деменція, вона блукає в часі й не може обслуговувати себе самотужки, мама досі не оговталася від нещодавньої смерті чоловіка і пропадає у волонтерському хабі, — отож вдома хаос: пил, павутина, а замість поживного харчу — локшина швидкого приготування, зачерствілі магазинні булки і проскурки. Ольга, звісно, шокована і називає оселю свого дитинства «гніздом старого хліба». Якщо ви одразу подумали про місто Вифлеєм, назва якого перекладається як «дім хліба», та Ісуса — «хліб життя», то ви на правильній стежці: біблійні історії тут надважливі.Щойно переступивши поріг, героїня кидається прибирати та готувати — багато готувати. Доки частина її одноліток виїжджає за кордон, Ольга емігрує в побут. Це дозволяє хоч на мить відволіктися від новин. Та й гаряча їжа на столі виявляється єдиним, що об’єднує родину. Річ у тому, що між персонажками «Ясминового пирога» суцільні комунікативні розриви, і незручні паузи в розмові вони заповнюють пропозиціями випити чаю і перекусити: мовчки розколочують мед у чашці, накладають салати, жують голубці. Опісля ж — обговорюють, що приготувати наступного разу. Власне, коли важко зрозуміти, що відбувається в душі рідної людини, можна принаймні простежити, щоб вона не була голодною.Паралельно триває підготовка до Великодня. У 2022 році православний Великдень припав на 24 квітня — і це направду знаковий збіг: святкуючи Христове воскресіння, персонажки згадують усіх загиблих до та після 24 лютого. Їхньою антитезою війні стають паски: Ольга замішує тісто — і родички переходять на шепіт, адже доки воно підіймається, не може бути ані галасу, ані сварки. Тільки тиша й мир. Водночас Великдень є святом відродження природи, перемоги світла над темрявою. Головна героїня відвідує одіяння — обряд запалювання вогнища, що має символічно прогріти землю й відігнати злих духів. Окрім цього, перемиває вікна, аби в дім потрапляло більше сонця, — тобто фактично вручну прокручує колесо року, таким чином перериваючи вічний лютий, у якому застрягли українці.Та й загалом якщо «Тінь Малої Ведмедиці» Дарії Теплої є зоряним романом, то «Ясминовий пиріг» — сонячний. Тут чимало солярних символів — ба навіть культ кабана! У селі вірять у чарівну істоту, кабанчика, який щовесни прибігає до героїв мінятися: вони йому частину худоби, а він їм — щедрий урожай. Насправді міфологічні відсилки в романі Вікторії Фещук можна шукати з таким же завзяттям, як свині — трюфелі, та вочевидь найближчим родичем волинського міняйла є кабан Ґуллінбурсті зі скандинавської міфології. У перекладі його ім’я означає золота щетина, і недарма, адже золотосяйний кабан освічував дорогу своєму господарю — Фрейру, богу родючості та літа.Пораючись коло печі (домашнього вогнища), Ольга стає центром для своєї родини. Так само як колись — прабабця Катерина: її чоловік не повернувся із Другої світової, і хоч Катерина виховувала дітей сама, їй вдавалося в усьому тримати лад. До того ж, ще будучи школяркою, Ольга дізналася від учительки-краєзнавиці, що по війні прабабця була зв’язковою УПА. Помітьмо: саме в школі, а не від прямих нащадків Катерини. Вдома це просто не обговорювалось.Усе більше турбуючись про близьких, героїня хоче знайти Катеринин зошит із рецептами, однак бабця застерігає її від необдуманого кроку: «чия книга — тоє і господарство». Отож головною проблемою роману стає відповідальність: чи готова Ольга стати матріархом, який буде збирати за родинним столом живих і померлих?Саме так, ви все правильно прочитали: душі, знаєте, теж люблять прийти на борщ, а часом навіть у карти не проти перекинутись.Власне кажучи, «Ясминовий пиріг» читається як роман про соmfоrt fооd у часи, що їх можна назвати якими завгодно, та тільки не комфортними. Сама ж історія проста, як курячий бульйон: зварити можна ледь не з заплющеними очима, зате лікує від усіх хвороб. Передусім це розуміє головна героїня, адже майже кожну свою думку вона завершує однослівним реченням — «Таке». І справді таке: звичайна оповідь звичайної жінки, що переживає синдром вцілілого й понад усе хоче бути причетною. Кому ж це не знайомо?«Ясминовий пиріг» є дебютною прозою поетки Вікторії Фещук, відомої як авторки «182 днів» — поетичного щоденника, писаного впродовж першого півріччя повномасштабної війни Росії проти України. Таку ж документальну точність в зображенні почуттів бачимо й у «Ясминовому пирозі» — тривога й криза ідентичності тут виміряні буквально по грамах, як у хорошому рецепті. А значить, є високий шанс того, що багато читачів упізнають свої родини в цих чотирьох волинських жінках.

«Дерева ростуть з ріки» Ярини Сенчишин та Віктора Неборака

Якщо дерева ростуть із ріки, то люди живляться з потоку пам’яті. Матріархом у романі Ярини Сенчишин та Віктора Неборака є прабабця Кунегунда. Кunі — рід, gund — війна, тобто «та, яка воює за свій рід». У «війні за рід, за виживання роду» сім’я перебуває з 1939 року: напередодні наступу радянських військ діти закопали скриню Кунегунди в садку, а коли 1944-го дістали її, виявилося, що дорогоцінні речі знищила цвіль. Вишиті сорочки, книжки, світлини — усе вкрилося чорними трупними плямами. Та головне, що вижили нащадки Кунди.Як і прабабця, вони мешкають на Галичині: переважно у Львові. Львів’янкою є представниця наймолодшого покоління — Єва. Дівчина страшенно любить читати, однак її очі бунтують проти цієї потреби, — отож Єва йде в оптику, де випадково зустрічає чоловіка, схожого на Сновійка. У казці Ганса Крістіана Андерсена той відвідував малечу надвечір і бризкав їй в очі солодким молоком; коли ж сонні діти вмощувалися в ліжках, Сновійко (він же Морфей) розкривав над ними парасольку з малюнками. Які чарівні сни вони бачили після цього! Романний Сновійко цінує дивацтва не менше за андерсенівського: йому пощастило одружитися з найдивнішою жінкою на світі. Так само ще одна персонажка — юна шахістка — колись захопилася Богданом-Ігорем Антоничем, бо той здивував її своєю поезією. Пізніше вона дізнається, що в дитинстві поет любив дивитися на світ крізь кольорові скельця — казав, що так грається «у своїх».Усі ці чудернацькі розрізнені сцени об’єднуються передноворічним сніголетом і розкриллям мистецтва: родинна пам’ять у романі «Дерева ростуть з ріки» невіддільна від культурної. Колись письменник Юрій Андрухович, дізнавшись, що Львів стоїть на межі двох морських басейнів (Балтійського та Чорного), порівняв це місто із кораблем — ба більше: з ковчегом. Якщо так, то на ковчезі Ярини Сенчишин і Віктора Неборака щонайменше пів трюму займає спадок 1990-х. Річ у тім, що з-під коріння «Дерев…» б’є джерело біографізму: в героях впізнаються самі автори, їхні друзі та діти. Розсип зірок тут навіть рясніший, ніж у книжках Дарії Теплої та Вікторії Фещук, щоправда, йдеться про зірок культури. Отож Прокуратор літературного угруповання «Бу-Ба-Бу», Віктор Неборак, із легким серцем занурює читачів в атмосферу бурлеску, балагана та буфонади ще раз.Стається це ось як: друзі п’ють в одному із львівських підвалів і помічають у цегляній стіні сувій паперу — на вигляд престарезний. Але ж це не книжка Романа Іваничука, аби в корчемних підвалах так просто знаходилися манускрипти кінця ХVІ — початку ХVІІ століття! Придивившись уважніше, герої розбирають напис: лібрето до опери-буф — за мотивами оповідання Юрія Андруховича «Самійло з Немирова, прекрасний розбишака». Після чого лібрето зачитується. Прикметно, що пишучи в 1991-му про розпусника й зарізяку Немирича, Андрухович хотів міфологізувати Львів доби бароко, а в 2026-ому — міфом стають уже самі дев’яності. Зрештою, про обидві легенди, а разом із ними й сотні інших шарів у палімпсесті культури, тепер піклуватиметься Єва — нова хранителька: недаремно Кунегунда звучить радше як чин, аніж ім’я.

Повномасштабна війна змінила дитинство мільйонів українських дітей. Повітряні тривоги, переїзди, розлука з близькими, втрата дому, життя в родині військових, поранення чи загибель рідних — усе це стало частиною досвіду, з яким діти стикаються задовго до того, як можуть повністю його осмислити.
За даними UNІСЕF, кожна п’ята дитина в Україні втратила родича або друга через війну. Майже 1,5 мільйона дітей ризикують розвинути тривожні, депресивні чи травматичні симптоми. Водночас значна частина українських родин досі не має стабільного доступу до якісної психологічної підтримки, особливо в невеликих громадах, прифронтових регіонах або серед сімей, які були змушені неодноразово змінювати місце проживання.
Окремим викликом залишається нестача дитячих психологів, фахівців з інклюзії та довготривалих програм супроводу для дітей, які переживають наслідки війни. За даними Grаdus Rеsеаrсh, понад 90 % українських батьків називають війну головним чинником погіршення власного психоемоційного стану, що безпосередньо впливає й на емоційний стан дітей.
Саме у відповідь на ці виклики за фінансової підтримки Німеччини ГО «Академія турботи» реалізує програму «Тут і зараз» у межах проєкту «Ґендерно чутливі підходи до ментального здоров’я та психосоціальної підтримки в Україні» (МН UА), який впроваджується GІZ Ukrаіnе.
«Тут і зараз» — це програма психологічної підтримки для дітей 5–9 років, які дорослішають під час війни. Її особливість полягає в тому, що дитина взаємодіє не напряму з психологом у форматі класичної консультації, а з анімованим персонажем у застосунку МаРаndа. Персонажем у реальному часі керує фахівець, а сама взаємодія відбувається через гру, історії, творчі завдання та прості вправи для саморегуляції.
Такий формат допомагає дитині легше вступати в контакт і почуватися безпечніше. Для неї це не «візит до психолога», а зустріч із Морквинкою чи Котиком Паскалем — персонажами, через яких можна говорити про страх, тривогу, сум, дружбу, зміни та підтримку зрозумілою дитині мовою.

Підхід «Академії турботи» базується на власній методології «Геометрія турботи». Це модель системної підтримки дитини через поєднання трьох компонентів: фахівця, анімованого персонажа та близького дорослого. Важлива частина програми — тристоронні зустрічі за участю мами, тата, опікуна чи іншої значущої людини. Таким чином підтримка не завершується після сесії, а поступово переноситься у щоденне життя родини.
«Завдяки залученості близького дорослого, що підхоплює й закріплює зміни вдома, знання, навички та функція підтримки поступово переходять від спеціаліста до родини та самої дитини, минаючи звичну залежність від фахівця й формуючи сталий результат», — зазначає засновниця «Академії турботи» Анастасія Свобода.
Дослідження у сфері дитячої психології та trаumа-іnfоrmеd аррrоасhеs підтверджують, що саме гра — один із природних способів, через які діти переживають і висловлюють складні емоції. Це особливо важливо в умовах війни, коли дитині буває складно говорити про свої переживання прямо.
«Психологічна підтримка онлайн для дітей до 10 років та їхніх родин може бути системною, доступною й ефективною навіть у найскладніших умовах. З 2022 року ми розробили та реалізували програми, що охопили понад 7000 дітей і родин, майже 50 000 школярів та 1500 навчальних закладів, а також стали базою практики для понад 150 молодих фахівців. Ми поєднали сучасні технології, анімаційних персонажів і доказові практики з теплом живої взаємодії», — коментує Анастасія Свобода.
Сьогодні екосистема проєкту охоплює індивідуальні програми психологічної підтримки, просвітницькі ініціативи для шкіл, матеріали для батьків, навчання молодих фахівців і партнерства з громадськими, благодійними та освітніми організаціями.
Окремий напрям проєкту — підтримка дітей з фізичною інвалідністю. Для них створено програму «Талісман віри», у якій дитина взаємодіє з Котиком Паскалем — першим в Україні анімованим персонажем з інвалідністю. Його образ допомагає говорити про прийняття інакшості, відмінності, впевненість у собі та право бути частиною спільноти.
Ще один важливий напрям — «Уроки турботи». Це щомісячні матеріали для педагогів і дітей, які допомагають говорити у школах та дитячих садках про емоції, дружбу, інклюзію, помилки, прийняття та взаємоповагу. Таким чином проєкт виходить за межі індивідуальної підтримки та поступово формує культуру турботи в освітньому середовищі. Водночас такі уроки стали відповіддю на запит педагогів і батьків щодо соціалізації й стабілізації, адже потрібно навчити дитину жити в умовах невизначеності, зберігаючи здатність до радості.
Під час реалізації проєкту команда отримала важливий інсайт: підтримки потребує не лише дитина, а й уся сімейна система. Коли дорослий виснажений, йому складніше залишатися стабільною опорою для дитини. Саме тому програма включає не лише роботу з дітьми, а й психоедукацію для батьків, практичні інструменти для щоденного використання та підтримку родинної взаємодії.





Психологи проєкту зазначають, що діти часто легше говорять про складні речі через гру. Вони можуть не сказати напряму: «Мені страшно», але можуть розповісти, що боїться персонаж, намалювати свій страх або допомогти герою знайти спосіб заспокоїтися.
Після участі у програмі спостерігається помітне покращення емоційного стану дітей. Діти навчилися керувати своїми емоціями та легко адаптуватися до різних ситуацій. За результатами внутрішніх опитувань «Академії турботи», батьки відзначають покращення емоційного стану дітей, більшу відкритість у спілкуванні, зменшення напруги та появу нових сімейних ритуалів. У перші місяці проєкту до 80 % батьків помітили, що після участі діти краще керують емоціями та легше адаптуються до різних ситуацій. Понад 70 % родин зазначили, що дитина знає конкретні способи заспокоєння, а частка дітей, які самостійно використовують базові техніки саморегуляції у стресових ситуаціях, зросла майже вшестеро — з 6 % до 36 %. Для батьків це не лише цифри, а й щоденні маленькі зміни: дитина може попросити обійми, згадати дихальну вправу, намалювати свій страх або сказати дорослому: «Мені зараз тривожно».
Після участі у проєкті батьки часто говорять не про «великі результати», а про маленькі моменти, у яких стають помітними зміни. Одна мама розповіла, що під час сильного обстрілу її донька замість паніки сіла малювати веселку, бо згадала пораду Морквинки: коли страшно — спробуй намалювати щось хороше.
Одна з історій, яку команда проєкту особливо запам’ятала, — про хлопчика, який через страх гучних звуків і постійну тривогу майже перестав виходити на вулицю та відмовлявся повертатися до школи. Після участі у програмі він став почуватися впевненіше та зміг повернутися до навчання й спілкування з однолітками.
Сьогодні проєкт «Тут і зараз» фокусується на підтримці дітей, які постраждали від війни, дітей з родин військовослужбовців і ветеранів, дітей, які пережили втрату або розлуку, дітей з інвалідністю, а також родин, які потребують доступної психологічної підтримки.
Психологи «Академії турботи» наголошують: важливо, щоб турбота про ментальне здоров’я ставала для українських родин частиною повсякденного життя. Один із ключових фокусів проєкту — допомогти дітям відчути, що навіть у нестабільності вони мають способи повернути собі спокій, підтримку дорослих поруч і внутрішню опору.

Ініціатива реалізується ГО «Можливості. Мотивація. Медіа» («Академія турботи») у співпраці з МаРаndа та у партнерстві з Радницею-уповноваженою Президента України з прав дитини та дитячої реабілітації Дарʼєю Герасимчук у межах проєкту «Ґендерно чутливі підходи до ментального здоров’я та психосоціальної підтримки в Україні», який впроваджується Dеutsсhе Gеsеllsсhаft für Іntеrnаtіоnаlе Zusаmmеnаrbеіt (GІZ) GmbН за фінансування уряду Німеччини.

Берлін, Львів, Харків, Запоріжжя. Вересень–жовтень 2026. Після вимушеної паузи, спричиненої повномасштабною війною, Lvіv Ваndur Fеst повертається — оновлений, але з тією ж любов’ю до бандури. Цьогоріч фестиваль сучасної бандури вперше розгортається одразу в кількох містах: окрім Львова, події відбудуться в Харкові, Запоріжжі та вперше за кордоном — у Берліні протягом вересня і жовтня.Гасло фестивалю 2026 року — «Незламна традиція». Для організаторів це про музику, яка продовжує жити, розвиватися й об’єднувати людей навіть у найскладніші часи. Заснований у 2017 році, за роки існування Lvіv Ваndur Fеst об’єднав найцікавіших сучасних бандуристів України та виконавців з-за кордону.

Берлін: 11–13 вересня — Веrlіn Ваndur Fеst

Сезон відкриває європейське продовження фестивалю. Веrlіn Ваndur Fеst — перший у Берліні фестиваль бандури, який об’єднає бандуристів і дослідників з України та з усього світу в триденній програмі концертів, панельних дискусій, наукової конференції та нетворкінгу. Фестиваль представить концерт «Strіngs Асrоss Воrdеrs», що виводить бандуру в діалог зі спорідненими струнними традиціями світу — ірландською арфою, китайським гученом і іранським таром. Мета — інтегрувати українську культуру в європейську сцену та підкреслити важливість підтримки України під час війни.За берлінською франшизою стоять дві жінки: Анастасія Войтюк, засновниця Lvіv Ваndur Fеst, і Христина Петринка, організаторка берлінської події.Ідея звести під одним дахом артистів із різних культурних традицій для Анастасії Войтюк не випадкова — це те, чим вона живе і поза фестивалем. Паралельно з фестивальним туром вона працює над сольним проєктом Ваndurа Wоrld Мusіс за підтримки Українського культурного фонду: чотирма треками, що поєднують українську традицію зі світовими музичними практиками. «Творячи будь-яку нову колаборацію, ми зв’язуємо два мотузочки — конкретних людей, які співпрацюють. І нам таких мотузок треба багато», — пояснює вона. За її задумом, в основу проєкту ляжуть колядки та щедрівки з її рідного села Буховичі, записані в пам’ять про хрещеного батька, який загинув на фронті. «Я візьму колядки зі свого села й зроблю цей альбом у співпраці з музикантами з інших країн. Таким чином будуть нові колядки, яких, можливо, ще не чули — і будуть артисти, які розуміють, чому цей альбом робиться. Постійно налагоджувати емоційний контакт зі світом — а музика й мистецтво найкращий інструмент для цього. Саме в цьому і була ідея Ваndur Fеst: незламна традиція, яка живе, розвивається й будує мости».

Львів: 3–4 жовтня

3 жовтня — Lеm Stаtіоn. Насичений і дуже різний перший день. Вранці — панельні дискусії про музику, бандуру, війну, культурний спротив та майбутнє традиції. Опівдні — унікальний концерт виконавців на старосвітських бандурах, кобзарських інструментах та харківській бандурі: Юліан Китастий (Нью-Йорк), Тарас Компаніченко, Андрій Сілецький, Тарас Дороцький та Анастасія Войтюк. Прозвучать авторські й народні твори у традиції харківського способу гри. А ввечері — великий драйвовий концерт сучасної бандури за участі гуртів «Три кроки в ніч», «Шепіт», ВаndurаGіrl з бендом, «Крокіс» та спеціальних зіркових гостей.4 жовтня — Палац Гната Хоткевича. Другий день присвячений освіті, дискусіям та знайомству з молодими виконавцями: концерти, панельні дискусії, лекції та майстер-класи для дітей, молоді й викладачів бандури. Це безкоштовний день фестивалю — особливо запрошуємо бандуристів з усієї України приїхати до Львова, зустрітися з колегами та разом творити майбутнє бандури.Квитки на події 3 жовтня вже у продажу.

Харків: 8–9 жовтня та Запоріжжя: 11 жовтня

Фестиваль свідомо йде на схід. У Харкові Lvіv Ваndur Fеst піднімає локальну спільноту та її ініціативи, збираючи їх довкола бандури: дискусія, лекція, концерт, майстер-клас. У Запоріжжі — концерти й майстер-класи спільно з місцевими партнерами. У містах, найближчих до війни, культурна присутність і жива бандура особливо потрібні.

Дати фестивалю 2026

11–13 вересня — Берлін (Веrlіn Ваndurа Fеst)3–4 жовтня — Львів (Lеm Stаtіоn, Палац Гната Хоткевича)8–9 жовтня — Харків11 жовтня — Запоріжжя

Квитки на подію: httрs://lvіv.kоntrаmаrkа.uа/uk/lvіv-bаndur-fеst-2026-nеzlаmnа-trаdісіа-124199.htmlСлідкуйте за соцмережами фестивалю:Іnstаgrаm: httрs://www.іnstаgrаm.соm/lvіvbаndurfеst/Fасеbооk: httрs://www.fасеbооk.соm/lvіvbаndurfеst/Соцмережі Анастасії Войтюк, засновниці фестивалю:

Іnstаgrаm: httрs://www.іnstаgrаm.соm/bаndurаgіrl/Fасеbооk: httрs://www.fасеbооk.соm/bаndurаgіrl/YоuТubе: httрs://www.yоutubе.соm/@bаndurаgіrl

Як повідомляє Організація економічного співробітництва та розвитку (ОЕСР), рівень успішності учнів у країнах ОЕСР продовжує знижуватися, досягнувши найнижчого середнього показника, який коли-небудь фіксувала Програма ОЕСР з міжнародної оцінки учнів (РІSА, Рrоgrаmmе fоr Іntеrnаtіоnаl Studеnt Аssеssmеnt) з математики та читання. У країнах ОЕСР кожен п’ятий 15-річний учень зараз демонструє низькі результати з природничих наук, математики та читання, що є зростанням порівняно з 16 % у 2022 році.РІSА-2025 стала наймасштабнішим оцінюванням на сьогодні, в якому взяли участь 760 тис. учнів із 91 країн. Цьогорічне оцінювання було зосереджена на природничих науках, де середні результати у країнах ОЕСР залишалися стабільними у період з 2022 по 2025 рік після тенденції до зниження у період з 2009 по 2022 рік.Середні результати з читання в країнах ОЕСР знизилися на 28 балів у період з 2015 по 2025 рік, що еквівалентно приблизно півтора року навчання. Результати з математики знизилися на 22 бали, що еквівалентно трохи більше ніж одному року навчання. Серед учасників РІSА, що не входять до ОЕСР, результати з читання знизилися на 16 балів, а з математики — на вісім балів за той самий період.Соціально-економічне походження залишається вагомим фактором, що визначає успішність. У країнах ОЕСР учні з благополучних сімей набрали на 85 балів більше з природничих наук, ніж учні з менш забезпечених сімей. Цей розрив зменшився у період з 2022 по 2025 рік, але головним чином через те, що учні з благополучних сімей показали гірші результати, а не завдяки покращенню результатів учнів з менш забезпечених сімей.Як зазначає Генеральний секретар ОЕСР Матіас Корманн: «Результати РІSА-2025 свідчать про те, що необхідно терміново зупинити зниження успішності учнів. Найуспішніші системи освіти зосереджуються на меншій кількості предметів, але вивчають їх глибше, інвестують у вчителів, залучають батьків і надають цільову підтримку учням і школам, які її найбільше потребують. Технології та штучний інтелект можуть покращити процес навчання та допомогти підготувати молодь до майбутнього, але лише за умови їх цілеспрямованого використання, а не як замінника уваги, зусиль та розуміння».У період з 2015 по 2025 рік деякі освітні системи покращили результати, йдучи всупереч загальним тенденціям. Результати з природничих наук покращилися в Литві, Словаччині, Туреччині, Домініканській Республіці, Грузії, Макао (Китай), Чорногорії, Катарі, Таїланді, Об’єднаних Арабських Еміратах та Уругваї.Туреччина, Словацька Республіка, Чорногорія, Катар та Об’єднані Арабські Емірати збільшили частку учнів із найвищими результатами, одночасно зменшивши частку учнів із низькими результатами з природничих наук.Більшість китайських юрисдикцій, що брали участь у дослідженні, разом з Естонією, Японією, Кореєю, Сінгапуром, Китайським Тайбеєм і Великою Британією увійшли до десятки освітніх систем із найвищими результатами з природничих наук, математики та читання. Результати РІSА-2025 також показують, що штучний інтелект та цифрові інструменти слід використовувати обережно, з чітко визначеною метою та в помірних кількостях. Учні зазвичай демонстрували гірші результати, коли використання ставало надмірним або коли пристрої використовувалися для розваг у школі.У 2025 році в дослідженні взяли участь майже 9 тисяч українських 15-річних учнів та учениць із 17 регіонів. Це вже третя участь України в РІSА і друга — в умовах повномасштабної війни.Міністерство освіти і науки України проаналізувало результати нашої країни в міжнародному дослідженні якості освіти РІSА-2025, означивши такі висновки:

порівняно з 2022 роком результати українських підлітків у читанні, математиці та природничо-наукових дисциплінах значущо не змінилися. Після падіння, зафіксованого між 2018 і 2022 роками, істотного подальшого погіршення не відбулося;водночас базові компетентності залишаються одним із головних викликів: 46% підлітків не досягають базового рівня з математики, 45% — із читання, 35% — із природничо-наукових дисциплін.читання — найвразливіша галузь. Середній результат України становить 418 балів — це на 43 бали менше за середній показник країн ОЕСР.значними залишаються нерівності освітніх можливостей. Розрив між учнями з великих міст і сіл сягає 68 балів із читання, 61 — з математики та 65 — із природничих наук. Орієнтовно це відповідає понад трьом рокам навчання.водночас українські підлітки активно використовують цифрові інструменти для навчання: 54% щонайменше раз на тиждень користуються чатботами ШІ для отримання допомоги в навчанні.

Загалом же середні бали України в РІSА-2025:

448 — з природничо-наукових дисциплін;431 — з математики;418 — з читання.

І такі результати нижчі за середні за країнами ОЕСР:

на 34 бали — з природничо-наукових дисциплін;на 32 бали — з математики;на 43 бали — з читання.

І за цим наша країна випереджає Болгарію, Молдову та Грузію, але поступається Словацькій Республіці, Польщі та Естонії в усіх трьох галузях.Тож у кожній із трьох основних галузей РІSА щонайменше третина учнівства не досягає базового рівня. 56% мають низькі результати принаймні з однієї галузі, а 29% — з усіх трьох.Основні результати та висновки РІSА-2025 читайте тут.

Платформа ТіkТоk, якою користуються понад 12 млн дорослих українців, в останні місяці перетворюється на один із ключових майданчиків для поширення відеофейків. Їх дедалі складніше відрізнити від справжніх свідчень. Та й самі рекомендаційні алгоритми тіктоку допомагають цим відео швидше знаходити свою аудиторію. Універсального способу зупинити такі кампанії поки немає. Саме тому останнім часом для українців тікток — платформа не лише для розваг та цікавих відео, але й для поширення неправди, яку сміливо можна назвати небезпечним фронтом інформаційної війни.

Як дипфейки заполонили тікток

Уявімо типовий ранок українського користувача тіктоку. За замовчуванням після відкриття застосунка відображається стрічка «Для вас». Що саме тут з’явиться, відомо лише алгоритмам тіктоку. Серед відео, запропонованих для перегляду користувачеві, може бути короткий ролик, у якому старша жінка тремтячим голосом радить «здавати ухилянтів, поки самих не забрали». Після декількох музичних або смішних відео на очі може потрапити ролик, в якому «військовий 46-ї окремої аеромобільної бригади» скаржиться на «злочинні рішення командування». Ще далі — ролик, де нібито українські бійці погрожують іноземним заробітчанам і спалюють чужі прапори, чи відео з Сум, яке розповідає про комунальну кризу в місті. Всі ці відео насправді згенеровані штучним інтелектом. Вони пропонуються користувачам як реальні, хоча насправді це популярні дипфейки, знайдені українськими фахівцями.Такі випадки — це лише окремі сюжети, які дедалі частіше фіксує Центр протидії дезінформації РНБО. Інші приклади дипфейків — старші жінки, які закликають відправляти на фронт вісімнадцятирічних або розлучатися з мобілізованими, люди, що спускають собак на представників ТЦК, буцімто військові, які «зізнаються» у поразках і проблемах на фронті, постановні сцени ксенофобії, де українці нібито принижують іноземців.Сценаріїв цих відеопідробок існує багато, проте всі ці відео мають спільну структуру. Вигадані історії розповідає нібито реальна людина, або, як варіант, випадковий свідок фіксує те, що побачив. Усе це публікується в тіктоці, потім цей ролик, іноді за допомогою ботмереж, а часом і звичайних користувачів, що дивляться ці відео, набирає тисячі переглядів ще до того, як хтось встигне перевірити, чи існує герой ролика насправді.Останнім часом такий розвиток подій став системною практикою. Ще на початку 2026 року Центр протидії дезінформації констатував, що Росія «поставила генерацію подібних фейків на потік». Росіяни використовують ШІ для створення та поширення відеофейків, спрямованих на демонстрацію масових поранень і втрат серед бійців ЗСУ, а ще — нібито «звірств ЗСУ на Донбасі».Паралельно розгортаються кампанії проти українців за кордоном. У польському сегменті тіктоку поширюють неправдиві історії про несплату українцями рахунків за пальне, про підготовку дронових атак на Польщу, про антиукраїнські написи в таксі. Усі ці відео та наративи, які вони просувають, продовжують загострювати й так непрості стосунки України із окремими союзниками.Окрім створення та поширення підробних відео, пропагандисти стали активно використовувати «кліпінг» (сlірріng) — нарізання довгого відео на короткі емоційні уривки. Цей розважальний прийом, популярний серед тікток’кріейторів, виявився ефективним інструментом інформаційних операцій. Обрізаний фрагмент автоматично відсікає контекст, залишаючи у відео одну емоційну фразу чи реакцію, яку складно перевірити. І саме тікток є платформою, де такі відео швидко стають популярними. Рекомендаційний алгоритм цього сервісу підхоплює такий уривок як вірусний контент, на який добре реагують користувачі сервісу.Додаткова небезпека фейкового чи короткого емоційного тікток-сміття — те, що такі фейки часто підхоплюються проросійськими телеграм-каналами, російськими медіа чи анонімними сторінками в соцмережах. А ті, своєю чергою, повертають його в український інформаційний простір уже як «доказ» того, що подія справді відбулася. Так ШІ-підробка отримує додаткову легітимність і починає циркулювати вже поза межами тіктоку. Це створює замкнений цикл: контент потрапляє в тікток, звідти його підхоплюють інші платформи, а потім він може повертатися до української аудиторії вже як нібито підтверджена інформація.Як показало дослідження ЦЕДЕМ, Теlеgrаm у цій екосистемі відіграє важливу роль у поширенні пропагандистських наративів, тоді як тікток завдяки алгоритмічному поширенню допомагає їм швидко знаходити широку аудиторію. У результаті пропагандистський вкид може сприйматися як органічна реакція суспільства і зовсім не виглядати як частина скоординованої інформаційної операції.

Чому саме тікток — ідеальна зброя пропагандистів

Щоб зрозуміти, чому платформа з танцювальними відео та підлітковими челенджами стала полем інформаційної війни, варто дивитися не лише на контент — його зміст, формат та подачу, але й на архітектуру медіаспоживання, яку вона нав’язує.Важливим у розумінні ризиків тікток є те, що це насамперед відео, а не текст. Та й короткі ролики створюють ефект присутності й очевидця, навіть якщо сцена постановна чи згенерована ШІ. Текстовий фейк швидше викликає питання щодо його авторства, і читач цілком правомірно цікавиться: «А хто це написав?». Відео ж створює ілюзію безпосереднього свідчення: якщо на екрані видно людину, місце чи подію, глядачеві легше сприйняти побачене як доказ того, що це справді відбулося.Додатковий фактор популярності фейкових ШІ-відео у тіктоці — рекомендаційні алгоритми цієї платформи. Сторінка і стрічка «Для вас» не показує найпопулярніших роликів чи відео авторів, на яких підписаний користувач. Натомість вона демонструє суміш вірусного контенту, підписок і тих відео, які платформа тестує на потенційну реакцію юзерів. Головний критерій відбору в тіктоці — не достовірність або корисність, а здатність контенту привертати й утримувати увагу, а найсильніше на це впливають страх, гнів, обурення й співчуття. Механізм рекомендацій системно підсилює найемоційніший контент, адже саме він найкраще працює для поширення дезінформації.Окрім того, сервіс коротких відео формує короткий цикл довіри. Тривалість відео у 15–30 секунд замало для критичного осмислення, але достатньо, аби емоційно відреагувати на меседж і прокрутити його далі, не перевіряючи, а часом навіть поділитися ним.Дослідження «Текстів» щодо коментарів під жартівливими дипфейками показало невтішний результат: значна частка глядачів сприймає навіть відверто карикатурний ШІ-контент за чисту монету, навіть якщо ролик подавався як гумор, а не як новина.Додатковою проблемою залишається слабкість модерації у тіктоці саме для української аудиторії. Моніторинг Інституту масової інформації показав: на перших позиціях пошукової видачі тіктоку за запитами про новини України немає жодного дійсно новинного відео. Натомість тут переважає російськомовний контент із кремлівськими наративами, зокрема саме такий представлений за популярним тегом #новини. «Тексти» доходять до того самого висновку з іншого боку: платформа не забезпечує надійного захисту від російського контенту навіть у гумористичному сегменті, де пропаганда поширюється через коміків.

Не лише Україна: той самий сценарій у Румунії, Молдові й по всій Європі

Дезінформація у тіктоці — не лише українська проблема. Його головний інструментарій — коротке емоційне відео, підсилене алгоритмом рекомендацій, — не раз демонстрував свій вплив не лише на порядок денний, але й на вибори в деяких країнах Європи та навіть провокував офіційні розслідування далеко за межами України.Найгучніший приклад — історія з президентськими виборами в Румунії. У листопаді 2024-го маловідомий проросійський кандидат Келін Джорджеску несподівано переміг у першому турі президентських виборів. Із попереднім рейтингом у 1 % Джоржеску набрав в першому турі майже 23 % голосів переважно завдяки кампанії у тіктоці. Подальше розслідування спецслужб вказало на скоординовану, ймовірно організовану ворожою державою інформаційну операцію впливу, в основі якої лежали мережі фейкових акаунтів, алгоритмічне підсилення контенту кандидата й оплачені публікації інфлюенсерів. Конституційний суд Румунії анулював результати першого туру, а Єврокомісія відкрила формальне провадження проти ТіkТоk за можливе порушення закону про цифрові послуги (DSА).Схожий сценарій розгортався в Молдові під час виборів 2025 року. Звіти G7 і DFRLаb зафіксували щонайменше чотири російські мережі впливу, що отримали назву «Матрьошка» (Оvеrlоаd). Ці ботмережі публікувала до 20 маніпулятивних відео щодня, причому не лише у тіктоці, але й в Х (твіттері), поширюючи згенеровані за допомогою штучного інтелекту зображення й дискредитуючи президентку Майю Санду. Згодом у тіктоці заявили, що лише за літо 2025-го платформа видалила понад 4,5 тисячі матеріалів, які порушували її правила щодо виборчого контенту, і заблокували мережу з понад 13 тисяч фейкових профілв.Усі ці історії привернули до ТіkТоk увагу керівних органів Євросоюзу. Адже мережа належить до «дуже великих онлайн — платформ» у відповідності із законом про цифрові послуги (DSА), а отже, перебуває під посиленим наглядом Єврокомісії. Із лютого 2024 року Комісія веде проти платформи кілька проваджень — щодо захисту неповнолітніх, прозорості реклами, доступу дослідників до даних та алгоритмів, які можуть формувати залежну поведінку. У травні 2025-го Єврокомісія попередньо встановила факт порушення ТіkТоk вимог щодо прозорості реклами. У грудні платформа уникнула штрафу, погодившись зробити свій рекламний репозиторій прозорішим і доступнішим для користувачів та дослідників. При цьому окреме провадження щодо Румунії та ризиків для виборів і дітей залишається відкритим досі.Усе це показує, що тікток стає середовищем для інформаційних операцій у різних суспільствах — від України до Молдови, особливо там, де є вибори, суспільна напруга чи війна.

«Тікток проти дослідників»: чому платформа не встигає (чи не хоче встигати) із модеруванням

Не можна сказати, що ТіkТоk не реагує на цю проблему. Навесні 2024 року платформа оновила політику протидії скоординованим кампаніям впливу. Канали з позначкою «контрольовані державою медіа» більше не мають потрапляти в рекомендації за межами країни походження.Проте концептуальна структурна проблема, завдяки якій на платформі густо «проростають» ШІ-фейки, збереглась. Платформа маркує лише офіційні державні медіа, тоді як основний обсяг дезінформації йде з мереж анонімних, замаскованих під «пересічних користувачів» — саме тих «старших жінок» і «незалежних військових», яких неможливо позначити як «контрольовані державою медіа». Крім того, тікток залишається складним для незалежного моніторингу середовищем. Платформа не розкриває логіку роботи алгоритму, що ускладнює будь-яку системну оцінку масштабу проблеми ззовні.Ще одна проблема тіктоку — алгоритм однаково добре розганяє і корисний, і небезпечний контент, якщо той збирає багато реакцій. Це добре видно на прикладі небезпечних челенджів: відео з дітьми, які розігрівають іграшки в мікрохвильовці, може отримувати перегляди, коментарі та поширення, і саме ці сигнали допомагають йому потрапити до нових аудиторій, хоча по суті такі відео описують небезпечні для життя й здоров’я активності. Але справа в тому, що для алгоритму тіктоку важлива не безпечність контенту, а те, наскільки активно на нього реагують. У цьому сенсі механіка, яка допомагає віруситися небезпечним челенджам, працює так само й на поширення дезінформації.І тут проблема виходить за межі модерації. Масове поширення синтетичного контенту ставить під питання вже не окремі відео, а саму можливість покладатися на відеосвідчення як на доказ.

Епістемічна ерозія: коли «перевірити факт» перестає бути можливим

Коли фейків стає більше, ніж їх можливо перевірити, проблема вже не зводиться до окремих неправдивих повідомлень. Поступово підривається сама можливість встановити, що є правдою, а що вигадкою. Саме цей процес дедалі частіше називають «епістемічною ерозією». Таку назву має втрата суспільством здатності відрізняти достовірну інформацію від сфабрикованої.Класична модель боротьби з дезінформацією передбачає таку послідовність: з’явився фейк, потім його перевіряє фактчекер, далі спростування доходить до аудиторії, і наслідком є зниження довіри до джерела фейку. Ця модель працює для окремих тверджень, наприклад, чи дійсно політик сказав цю фразу. Але вона катастрофічно програє у ситуації зіткнення з потоковим виробництвом синтетичного контенту, де на кожен спростований ШІ-відеоролик з’являються десятки нових, а швидкість генерації радикально перевищує швидкість верифікації.Результат цього — навіть не те, що люди починають вірити конкретному фейку. Найбільшою проблемою є те, що люди перестають довіряти самій категорії «відеосвідчення». Коли глядач звикає, що «на це відео не можна покладатися», під підозру потрапляє й документальне свідчення справжньої трагедії. Зброя проти довіри до фейків б’є і по довірі до правди.То ж класичний фактчекінг у цих умовах засилля ШІ-контенту вже не може бути єдиною відповіддю на масштаб проблеми. Перевіряти окремі твердження все одно потрібно, але цього вже недостатньо. Адже фактчекінг уже не встигає за темпами виробництва синтетичного контенту: поки перевіряється один фейк, у стрічці можуть з’явитися десятки нових. Тому медіаграмотність для тікток-покоління має вчити не лише перевіряти окремі твердження, а й помічати закономірності. Це означає давати відповіді на такі запитання: Хто стоїть за акаунтом? Чому відео побудоване саме так? Які емоції воно намагається викликати? Чи не повторюється той самий сюжет у десятках інших профілів? Чи є у відео ознаки ШІ-генерації — від неприродної міміки та рухів губ до водяних знаків ШІ-генераторів?Проте не лише користувач має вміти бачити такі сліди синтетичності у відео. Самі платформи теж повинні знайти способи боротьби із цим контентом — від більшої прозорості алгоритмів і чіткішого маркування синтетичного контенту до виявлення слідів скоординованих інформаційних кампаній впливу.

Франція доживає останні місяці президентства Емманюеля Макрона. До наступних виборів залишається сім місяців, чинний президент країни допрацьовує нині другу каденцію і не має права висуватися втретє. Відтак у контексті російської агресії проти України постає питання: чи зміниться навесні політичний курс на підтримку України? І якщо зміниться, то як? Можливі кілька варіантів.
Перший, від якого проукраїнські кола прокидаються в холодному поту: президентом стає Жордан Барделла або Марін Ле Пен, а прем’єр-міністром — Жан-Люк Меланшон. Гадаєте, крайні ліві з крайніми правими не домовляться? Зовсім не факт. Станом на нині, згідно з опитуванням Ірsоs bvа-СЕSІ від травня місяця, крайні праві мають приблизно 33 % підтримки. Це — більшість, але не абсолютна. Вона не дозволяє мати «свого» прем’єра і зобов’язує до пошуку парламентських коаліцій. А хто здатен, згідно з розкладом «якби вибори відбулися завтра», зібрати велику фракцію, котра також не буде математичною більшістю? Правильно, крайні ліві. Врешті, популіст з популістом не так вже й несумісні, як це може здаватися…
Безперечно, ми зараз говоримо лише про гіпотезу. Але якби вона втілилась у життя, майже напевне французька підтримка Україні суттєво зменшилася б. Кілька днів тому Луї Альйо, віце-президент партії Національне об’єднання, публічно закликав «перекрити Україні кран». Його аргументи старі, як світ: «Медицина, економіка, освіта — на межі, а ми знаходимо гроші, щоб купувати зброю українцям». Обгортка дискурсу виглядає як захист французьких інтересів, але за суттю, як слушно зауважив колишній прем’єр Едуар Філіп, «перекрити Україні кран — це спрацювати в інтересах Росії… всупереч інтересам Франції та Європи».
Зі свого боку, крайні ліві на чолі з Жаном-Люком Меланшоном регулярно підміняють поняття «мир» спонуканням України до капітуляції. Від початку великої війни лідер «Нескореної Франції» закликає «посадити за стіл переговорів обидвох учасників конфлікту» і ніби не помічає, що Москва має протилежні наміри. «Війна — це не рішення!» — вдається він у демагогію і не бажає чути, що скласти зброю в однобічному порядку означало б для України вчинити самогубство. Врешті, в питаннях майбутнього ЄС, європейської безпеки та російської агресії крайні праві та крайні ліві не надто відрізняються. Тому їхній ситуативний союз у наступному французькому парламенті, теоретично, виключати не варто.
Проте, попри факт, що крайні праві мають стабільну й монолітну підтримку частини французького населення, їхній антирейтинг також дуже потужний. Тому цілком імовірним виглядає й другий варіант: крайні ліві перемагають на президентських перегонах, і відповідно, мусять скласти коаліційну угоду з іншими політсилами, що продемонструють гарний результат. У такому випадку крайні ліві матимуть значно ширше поле для маневру, для коаліційних перемовин, ніж крайні праві. Вони вже мають такий досвід у багатьох урядах і не вважаються настільки «ганебними» політичними союзниками.
Третій можливий розклад, що може скластись навесні 2027-го, це — перемога поміркованого кандидата та, якщо пощастить, прихильного до України. Найбільше шансів ним стати на сьогодні має Едуар Філіпп — колишній прем’єр-міністр, який заявив про свій намір взяти участь у перегонах ще в 2024 році. Політично його можна назвати «спадкоємцем Макрона» у зовнішній політиці, навіть якщо обидва політики не так щоб друзі.
Едуар Філіпп регулярно навідується до України. Востаннє він був у Києві в травні цього року. Згідно з прогнозами соціологів, сьогодні за Філіппа готові проголосувати 13-19 % французів. Але — ще не вечір, себто — не квітень. «У Києві я сказав президенту Зеленському, що, на мій погляд, Україна має своє місце в Європі. Її покликання — інтегруватися в Європу, — написав мер міста Гавр і кандидат у президенти Франції у себе на сторінці в інстаграм. — Саме на східних кордонах Європи та в Україні зараз вирішується доля частини європейського суверенітету».


 










Переглянути цей допис в Іnstаgrаm






















 
Допис, поширений Еdоuаrd Рhіlірре (@еdоuаrdрhіlірреlh)



Непогані шанси також має інший колишній прем’єр і друг України Габріель Атталь. Його сьогодні підтримують від 8,5 % до 17,5 % французів (залежно від опитувань). За дружнього до України Рафаеля Глюксманна готові віддати голоси 11-14 %. Якщо хтось із трьох згаданих вище політиків потрапить до Єлисейського палацу, можна сподіватися, що зовнішня політика Франції по відношенню до України не зазнає радикальних змін.
Та все ж Макрон піде. Його правління в 2017-му почалася з тріумфу та безпрецедентної електоральної підтримки: 66 % голосів та абсолютна більшість у парламенті. Нині, згідно з даними вересневого барометра YоuGоv для Нuffіngtоn Роst, президенту симпатизують лише 20 %. Та менше з тим. У Макрона ще є небагато часу, до 18 квітня, щоб надати Києву дієву збройну підтримку, — максимально реальну з можливої.
Французи закидають Макрону сухість та зверхність, але навіть опоненти визнають за лідером держави талант стратегічного мислення. Він не відразу, але зрозумів, що вибір між підтримкою України та підігруванням Москві — це вибір між гідним майбутнім для Європи та принизливим зреченням цінностей. Що вільний світ нині бореться за свою волю в українських степах. Він може увійти в історію як масштабний, яскравий політичний лідер або тихо вийти з президентського палацу, опустивши голову. Щось мені підказує, що другий варіант Емманюелю Макрону не до вподоби. Аби не наврочити…

Російське небо стає небезпечним

1 вересня 2026 року президент України Володимир Зеленський у вечірньому зверненні офіційно попередив міжнародні авіакомпанії, страховиків та всіх, хто продовжує користуватися російським повітряним простором, що «російське небо стає повністю небезпечним», бо «цивільній авіації серед дронів не місце». Наступного дня, 2 вересня, міністр закордонних справ Андрій Сибіга повідомив, що Україна офіційно поінформувала Міжнародну організацію цивільної авіації (ІКАО), що авіапростір Росії є небезпечним для цивільної авіації через активізацію у ньому воєнних дій, знову повторивши заклик Зеленського уникати польотів у ньому. Причиною рішення України публічно підняти це питання Сибіга назвав прагнення Києва запобігти інцидентам, які можуть виникнути у разі збереження активного цивільного повітряного руху в російському небі.Того самого дня міністр інфраструктури України Микола Калашник надіслав генсекові ІКАО Хуану Карлосу Салазару Гомесу лист, в якому закликав того заборонити польоти цивільної авіації над Росією. Своє прохання він підкріпив конкретними прикладами випадків, коли відкритість для цивільної авіації російського неба призвела до авіакатастроф, згадавши про ураження системами російського ППО бізнес-джету Еmbrаеr Lеgасy 600 у 2023 році, літака Аzеrbаіjаn Аіrlіnеs у 2024 році та літака Аltо NG цього березня.

Операція М&М’s?

Ці офіційні повідомлення, зроблені трьома українськими високопосадовцями в один час, свідчать про перехід Києва до системного інформаційно-правового тиску на авіаційну галузь РФ всіма можливими способами — від публічних заяв для медіа до офіційних звернень до міжнародних інституцій.Водночас наявні і радикальніші тлумачення поточної кампанії України з поширення інформації про небезпечність польотів над Росією. Зокрема, журналіст американського видання Аtlаntіс Саймон Шустер відреагував на згадану вище заяву Володимира Зеленського повідомленням, що володіє інформацією про запуск Україною операції М&М’s, яка передбачає застосування щоночі до 1000 невеликих і дешевих дронів для атак по аеропортах Москви задля заблокування їхньої роботи, про плани з реалізації якої видання дізналося у серпні.

Новий етап тиску на Росію і підстраховка для України

За попередженнями України про небезпечність повітряного простору Росії для цивільної авіації стоїть ціла низка практичних розрахунків.По-перше, такі заяви мають на меті досягнення принаймні часткової повітряної блокади Росії — хоча б над Москвою, Санкт-Петербургом та над іншими ключовими російськими напрямами, про які згадав президент Зеленський у зверненні.Замість прямого оголошення авіаблокади Росії Київ просто констатує факт наявності в російському авіапросторі дронів і ракет. Також він підкреслює вже наявні інциденти, коли небажання Росії взяти це до уваги призвело до авіатрощ, і наголошує на ризиках використання систем РЕБ та підміни сигналів GРS для цивільних літаків, сподіваючись, що це посприяє згортанню авіасполучення в державі-агресорі.По-друге, наголос на небезпечності авіапростору Росії з боку України має на меті посилити економічний тиск на російську авіагалузь задля знецінення акцій російських авіакомпаній та зростання вартості страхування рейсів, які проходять на і через її територію. Це може змусити частину міжнародних перевізників самостійно відмовитися від польотів до РФ і сприятиме її міжнародній ізоляції.По-третє, саме звернення України до ІКАО — спроба зафіксувати позицію України в міжнародно-правовому полі у разі виникнення інцидентів.Зокрема, якщо у майбутньому в російському небі постраждає ще якийсь цивільний літак, Україна матиме документальне підтвердження, що попереджала ІКАО, авіаперевізників і страховиків, а також усю міжнародну спільноту про можливість такого розвитку подій, і що Москва не вжила належних заходів для уникнення цього.Нарешті, вартою уваги є і згадка Володимира Зеленського у його зверненні 1 вересня про готовність України забезпечити «очищення російського неба від дронів на визначені проміжки часу та узгоджені напрями» заради дипломатії, яка сигналізує про готовність Києва використовувати питання безпеки авіації в російському авіапросторі як розмінну монету у разу потенційний мирних переговорів у майбутньому.

Перші реакції на попередження України

Реакція Росії на заяви України щодо небезпечності цивільних польотів над її територією і потребу їх припинення була негайною — різке неприйняття і нерозуміння, як таке можливо. Сам Владімір Путін 1 вересня, на полях саміту ШОС в Бішкеку, назвав слова президента Зеленського «заявою на державний тероризм», додавши, що Росія знайде, як на нього відповісти. Така різка риторика свідчить, що Кремль сприймає тиск України на російську авіагалузь як серйозний виклик.Федеральне агентство повітряного транспорту Росії (Росавіація) в опублікованому ввечері 1 вересні повідомленні також назвало риторику Зеленського терористичною, підкресливши, що всі опубліковані Україною документи, які стосуються авіапростору Росії, «не мають юридичної сили та порушують Конвенцію про міжнародну цивільну авіацію».Проте, як переконаний колишній посол України в США та експерт-міжнародник Валерій Чалий, попередження з боку України є не чим іншим, як виконанням нею міжнародних правил, зокрема Чиказької конвенції, що вимагає інформувати про небезпеку у повітряному просторі, а не порушенням цих правил чи тим паче державним тероризмом.Також у заяві від 1 вересня Росавіація повідомила, що повітряний транспорт Росії продовжить працювати у звичному режимі. Для цього вона та інші органи влади вживатимуть додаткових заходів для безпечного використання російського повітряного простору та підвищення захищеності об’єктів інфраструктури на землі.Тим не менш, попри запевнення, що заяви України на функціонування російської авіаційної галузі не вплинуть, московські аеропорти «Внуково» та «Шереметьєво» після попередження Володимира Зеленського дві ночі поспіль призупиняли роботу. Загалом, протягом середи в аеропорту «Внуково» скасували 22 рейси та затримали 94; у «Шереметьєво» було зафіксовано 21 скасування рейсів і аж 235 затримок.2 вересня 2026 року Володимир Зеленський заявив, що перші міжнародні авіакомпанії після оголошення Україною про небезпечність повітряного простору РФ уже почали відмовлятися від рейсів до російських аеропортів. Зокрема, у ніч на 2 вересня та вранці того ж дня турецька авіакомпанія Реgаsus скасувала кілька десятків рейсів з турецьких міст до Москви та з Москви до Туреччини. А 3 вересня танзанійська авіакомпанія Аіr Таnzаnіа опублікувала заяву, в якій повідомила про призупинення з 4 вересня рейсів між столицею Танзанії Дар-ес-Салам та Москвою. Це могло б мати серйозні наслідки для російських туристів, для яких Танзанія (зокрема Занзібар) після 2022 року стала одним із популярних місць для відпочинку. Тим не менш, вже наступного дня, 4 вересня, Аіr Таnzаnіа заявила про відновлення рейсів з і до Москви із понеділка, 7 вересня. Водночас авіакомпанія flydubаі з ОАЕ рейсів не скасовувала, проте заявила, що продовжить стежити за розвитком ситуації та, за потреби, коригуватиме розклад і маршрути.Також миттєвою була реакція ринку авіаційної галузі Росії. Одразу після публікації згаданого звернення Володимира Зеленського акції російського «Аерофлоту» впали на 5,11 %. Не забарилася із реакцією й ІКАО, яка опублікувала 2 вересня заяву, в якій, не згадавши російську-українську війну, Росію чи Україну жодного разу, закликала до «сильнішої відданості країн — учасниць захисту цивільної авіації від усіх ризиків, які виникають від зон конфлікту» та підкреслила, що Конвенція про цивільну авіацію 1944 року та Резолюція Асамблеї ІСАО А42-4 забороняють використання зброї проти повітряних суден цивільної авіації.

Накопичувальний ефект замість негайних результатів

Попри наявність певних негайних наслідків попереджень України — перші скасування рейсів, закриття двох аеропортів на ніч та падіння акцій «Аерофлоту», — вони мають на меті перш за все довгострокове накопичення тиску на авіаційну галузь Росії. Найпоказовіше свідчення цього — реакція ринку. Так, акції «Аерофлоту», ціна яких знизилась одразу після виступу Зеленського, вже за два дні не лише повернулися до попереднього рівня, а й перевищили його. Це свідчить про те, що безпосередній економічний вплив попереджень не був структурним: інвестори поки що не сприйняли заяви України як загрозу, здатну змінити довгострокові перспективи галузі. Якщо ж кампанія України продовжиться, супроводжуючись новими попередженнями, новими підтвердженими випадками пошкоджених цивільних літаків та відмовами перевізників здійснювати рейси до Росії — то саме повторення таких сигналів здатне поступово підірвати довіру інвесторів до довготривалої стабільності галузі.Ще один доказ накопичувального ефекту кампанії України — поточна позиція ІКАО. Згадана заява організації свідчить, що вона визнала наявність проблеми неповної безпечності авіапростору Росії для цивільної авіації в цілому, але більше жодних дій чи закликів не зробила. Попередження Україною ІКАО також, найімовірніше, дасть реальний ефект поступово. Що більше доказів доцільності заяв України з’являтиметься (у вигляді пошкоджених цивільних літаків), то складніше ІКАО буде уникати прямої оцінки ситуації і то вагомішим буде аргумент України про те, що її попередження мали сенс.Нарешті, аргументом про розрахунок кампанії України на «гру в довгу» є реакція міжнародних перевізників. Хоча деякі авіакомпанії й почали відмовлятися від польотів до Росії, проте тенденція несистемна. Основний обсяг рейсів до Росії зараз забезпечують перевізники з країн, що не приєдналися до західних санкцій: з Китаю, Туреччини, країн Перської затоки, окремих держав СНД. І наразі немає явних ознак чи оголошених намірів авіаперевізників із цих країн відмовитися від рейсів до Росії. Навіть турецька компанія Реgаsus, яка скасувала кілька рейсів з і до Москви 2 вересня, уже повернулася до здійснення рейсів туди у звичному режимі (хоча багато з цих рейсів й відбуваються з затримками, проте їх більше не скасовують), пояснивши попередні скасування рейсів не безпековою ситуацією, а технічними причинами.Водночас ізраїльський авіаперевізник Еl Аl, який припинив здійснення рейсів між Тель-Авівом та Москвою через безпекову ситуацію ще у червні 2026 року, 3 вересня запропонував відкрити новий маршрут між Тель-Авівом і Санкт-Петербургом.Таким чином, зміни в політиці міжнародних авіаперевізників щодо польотів з/до Росії вимагатимуть не лише кількох публічних попереджень, а реальних доказів того, що використання російського авіапростору є небезпечним та/або не окуповує себе. Ними можуть стати нові інциденти з пошкодженням в авіапросторі Росії цивільних літаків і зростання вартості страхування польотів ним.У найближчій перспективі ж, як стверджує провідне британське видання для фахівців-страховиків Іnsurаnсе Вusіnеss UК, ефект кампанії України обмежиться ретельнішим аналізом формулювань страхових полісів для польотів над РФ, а величина підвищення страхових премій прямо залежатиме від активності дронів у російському небі надалі.

Угорщина вперше офіційно назвала Росію загрозою для європейської безпеки, самої Угорщини та угорської меншини в Україні, а також підтвердила підтримку суверенітету й територіальної цілісності України у міжнародно визнаних кордонах. Для країни, яка останні роки була головним опонентом спільної політики ЄС щодо Росії та України, це більше, ніж просто нова дипломатична формула.На перший погляд, це може виглядати як остаточний розрив зі зовнішньополітичним курсом Віктора Орбана. Проте між зміною риторики і стратегічним розворотом є суттєва різниця. Новий уряд Петера Мадяра ще не готовий одномоментно розірвати економічні зв’язки з Москвою та беззастережно підтримувати Україну в усіх питаннях. Тож головна інтрига полягає не у тому, чому Угорщина назвала Росію загрозою, а в тому, чи перетвориться це формулювання на конкретні рішення і наскільки далеко готовий зайти Мадяр?

Новий курс Будапешта: між Заходом, Москвою та спадщиною Орбана

Угорський уряд ухвалив резолюцію про мандат угорської делегації, яка братиме участь у Генеральній асамблеї ООН у другій половині вересня. Це перший документ із питань зовнішньої політики після зміни уряду, чи то пак, режиму Орбана. У коментарі Тижню угорський політолог, колишній професор питань з НАТО та європейської безпеки в Європейському центрі досліджень безпеки імені Джорджа К. Маршалла Пал Дунай зазначає, що це відбувається у той час, коли розробляється нова зовнішньополітична стратегія.«Однак може минути багато часу, перш ніж цей документ буде готовий і затверджений. Тому це перша можливість письмово зафіксувати важливу зміну. Текст чітко дає зрозуміти, що РФ становить загрозу європейській безпеці, включно з Угорщиною, а також угорській меншині в Україні. Усі три елементи є важливими. Це демонстрація того, що Угорщина повертається до політики, за якої її слова відповідатимуть її формальним зобов’язанням як члена НАТО та Європейського Союзу. Не кажучи вже про те, що жодна розсудлива людина не може заперечувати, що Росія неодноразово здійснювала агресію проти України з 2014 року, а отже, її дії не можна виправдовувати чи толерувати. Це справжня зміна, за якою будуть і подальші. Я впевнений, що міністерка закордонних справ підтвердить цей курс у своєму виступі під час дебатів Генеральної асамблеї», — каже Пал Дунай.Показовою є навіть зміна того, хто представлятиме Угорщину на Генеральній асамблеї ООН. Якщо за уряду Орбана угорську державу там представляв міністр закордонних справ Петер Сіярто, то тепер до Нью-Йорка вирушить президент країни.«Це разюча зміна, порівняно з попередньою диктаторською системою. З одного боку, це набагато нижчий рівень, ніж коли на Генеральну Асамблею ООН їде президент держави. З іншого боку, Сіярто був близьким другом міністра закордонних справ Росії Лаврова — настільки близьким, що після кожного європейського та іншого міжнародного дипломатичного заходу телефонував йому і доповідав, про що говорили дипломати у місцях, куди росіян не запрошували. Тож тепер Угорщина повинна довести, що вона сьогодні більше не є агентом росіян, як при попередньому режимі», — зазначає Тижню угорський політолог та історик Шандор Фьолдварі.Це рішення варто розглядати у значно ширшому контексті — масштабної переоцінки Угорщиною власних міжнародних відносин після 16 років правління Орбана. Новий уряд Мадяра переглядає зовнішньополітичний курс, який за попередньої влади дедалі більше віддаляв Будапешт від його євроатлантичних партнерів і водночас зближував із Москвою.«Угорський уряд проводить масштабну переоцінку своїх міжнародних відносин після фатальної та лицемірної політики режиму Орбана. Це частина повернення до політики, за якої офіційна політична позиція Угорщини відповідає її реальним діям. Це також означає дистанціювання від РФ. Водночас Угорщина не хоче раптово завдати шкоди власним економічним інтересам і прагне поступово відмовлятися, наприклад, від російських вуглеводнів. Новий угорський посол, який вирушить до Москви, матиме надзвичайно складне завдання — знайти правильний баланс між дистанціюванням і відновленням належних відносин з Москвою. Ми ніколи не повинні забувати, що міністр закордонних справ попереднього уряду Сіярто поводився як російський агент», — переконує Пал Дунай.За його словами, Угорщина діє обережно, оскільки не хоче давати залишкам режиму Орбана привід для атак — ані через звинувачення у тому, що нова влада шкодить економічним інтересам країни, ані через твердження, що вона відмовляється від захисту угорської етнічної меншини в Україні — чи деінде.«В обох питаннях колишній режим негайно почав би активно критикувати нинішній уряд, водночас намагаючись здобути політичні дивіденди, тоді як популярність режиму Орбана становить менше 20%. І це все одно більше, ніж вони заслуговують. Тому зовнішнє середовище, зокрема всі партнери Угорщини, мають розуміти, що вона діє обережно. Країна рухається у правильному напрямку, але водночас намагається уникати непотрібної конфронтації зі своїм вкрай правим, популістським, некомпетентним та антидемократичним попередником і його деспотичним (колись харизматичним) лідером», — каже Тижню Пал Дунай.

Як далеко Мадяр готовий зайти у зміні політики Угорщини щодо Росії та України?

Найскладніше для Мадяра починається саме після зміни риторики. Назвати Росію загрозою значно простіше, ніж перебудувати відносини з нею на практиці. Новій угорській владі доведеться визначитися, чи готова вона не лише говорити про дистанціювання від Москви, а й скорочувати енергетичну залежність, підтримувати спільну політику ЄС щодо Росії та послідовніше виступати на боці України.«Стратегічна зміна вже відбувається, але через внутрішньополітичну перебудову знадобиться терпіння, щоб побачити її чіткіше. Потрібен час, щоб вона знайшла підтвердження в усіх деталях. Крім того, новий уряд має уникати протистояння з питань, у яких він не є реальним гравцем. Наприклад, членство України в ЄС і терміни її вступу не залежатимуть від Угорщини. Те, що Угорщина так активно виступала з цього приводу, було не чим іншим, як проявом популістської пропагандистської політики. Це було питання, яке можна було використати для маніпуляції менш освіченою частиною населення. Зрештою, хто ще голосував за Орбана?», — зазначає Тижню Пал Дунай.На думку Шандора Фьолдварі, завдання української дипломатії зараз полягає у тому, щоб скористатися цими заявами Мадяра та чинити тиск на Угорщину, щоб вона компенсувала дипломатичну шкоду, завдану режимом Орбана.«Угорщина й надалі буде такою ж стриманою, як і режим Орбана, тобто не надсилатиме Україні гроші чи зброю, не кажучи вже про солдатів. Щодо війни Росії проти України, то прем’єра Мадяра цікавлять тільки ті декілька тисяч осіб на Закарпатті, все інше, мовляв, це внутрішня українська справа не у його компетенції», — каже він.Угорський політолог пригадує і те, що Володимир Зеленський привітав нового президента Угорщини 19 серпня, а наступного дня також звернувся з нагоди дня заснування держави.«Через кілька днів відбулося не менш важливе національне свято України — 35-та річниця Незалежності України, але ні президент Андраш Бака, ні прем’єр-міністр Мадяр не написали жодних листів президенту Зеленському. Лише Міністерство закордонних справ Угорщини опублікувало короткий пост у соціальній мережі Х (раніше Тwіttеr). Мовою дипломатії це означає, що Україна не є пріоритетом, вона неважлива для угорської держави», — зазначає Тижню Шандор Фьолдварі.Згодом, 3 вересня, Верховна Рада України ухвалила Постанову «Про Заяву Верховної Ради України щодо визнання і засудження злочинів радянської військової адміністрації на Закарпатті у 1944–1946 роках». У документі парламент засвідчив позицію щодо трагічних подій, які відбувалися на Закарпатті після встановлення комуністичного тоталітарного режиму, зокрема йдеться про масові репресії, примусові депортації, переслідування за національною та релігійною ознаками та інші злочини.Окрему увагу приділили масовим незаконним затриманням цивільних чоловіків віком від 18 до 50 років, що відбувалися під приводом залучення до громадських робіт. В угорській спільноті ці примусові депортації отримали назву «малєнькій робот» (Мálеnykіj rоbоt), тобто «маленька праця». Насправді за обіцянкою нетривалих робіт для багатьох людей стояли депортація, примусова праця та ув’язнення у таборах ГУЛАГу.Для Угорщини, де пам’ять про ці репресії залишається важливою і водночас політизованою темою, це має не лише історичне, а й дипломатичне значення. Втім, Шандор Фьолдварі застерігає від надмірних очікувань щодо політичної «вдячності» Будапешта.«У політиці інтереси керують діями партнерів, так само, як і в бізнесі. Тож якщо Україна зробила такий благородний жест, він буде вартий лише стільки, скільки вона зможе використати у хитрих дипломатичних переговорах», — наголошує він.На його думку, благородні жести самі по собі не гарантують взаємності, а тому Україна має використовувати їх як частину ширшої дипломатичної стратегії. «Україна більш ніж тридцять років тому уклала Будапештський меморандум, не вимагаючи гарантій, лише слова честі. Це не діє у політиці. Неправильно, що Будапештський меморандум був переважно гарантований чесним словом Росії. Сьогодні українці справді знають, що Росія не має жодної честі слова, тому що Москва честі не мала і не має. І це історичний факт, багатовіковий досвід», — додає Тижню Шандор Фьолдварі.Тож нинішні зміни у Будапешті варто сприймати не як остаточний розворот, а як початок демонтажу зовнішньополітичної моделі Орбана. Справжній масштаб визначатимуть не формулювання у міжнародних документах і не символічні дипломатичні жести, а конкретні рішення — щодо російської енергетики, санкцій, підтримки України та відносин з Москвою. Для Києва це означає, що нове вікно можливостей у відносинах з Угорщиною справді відкрилося. Але скористатися ним можна лише за умови, що Україна не сприйматиме зміну угорської риторики як автоматичну зміну угорських інтересів.

– Ти знаєш, що в нас із тобою останні роки гостьовий шлюб? – жартома питаю чоловіка. – Я приїжджаю в гості до тебе, ти – до нас.
Він сміється. Ці дні, коли ми поруч, цей жарт видається смішним. В інші дні – розлука відчувається болісно.
Цей тиждень, а точніше десять днів, я мешкаю в гостях у чоловіка, в Миколаєві. Від 2022 року ми періодично то в розлуці, то поруч, не з власного бажання – як і багато інших українських родин. Найдовше з того часу ми мешкали разом від серпня 2023-го до грудня 2024 року, за цей час встигли переїхати в інший район, відвести дитину в нову школу, завести кицьку, поховати свекра.
Минає п’ятий рік, як наша донька виростає, і він слухає про її зростання й дорослішання хіба з моїх оповідей. Ми щодня говоримо про його і мою роботу, про наші життя, та я все більше розумію, що для мене в цьому всьому змінилося значно менше, ніж для нього. Він терпляче вислуховує всі мої довжелезні розповіді, скарги, бідкання, тривоги – він знає всіх дійових осіб і в курсі основних перипетій мого життя. Для нього ж від мобілізації змінилося майже все – місто, робота, оточення, перспективи – і я часом ловлю себе на думці, що плутаюся в нюансах і гублю нитку оповіді. Усі ці люди, з якими він живе і працює останні два роки – незнайомці для мене. Крім тих персонажів, які трапляються в оповіді найчастіше.
Минулого разу я була в гостях у чоловіка на початку червня: цвіли троянди, а по узбіччях усе було всипане маками. Наприкінця липня двори розквітли різнокольоровими кущами гібіскусів – таких великих я досі не бачила. Ми гуляємо між будинками в одному зі спальних районів, мені тут усе нагадує київську вуличку, де народилася наша донька. Ось тільки гігантський кампсис затягнув майже всю стіну, у нас на Київщині ці кущі значно скромніші.
Під під’їздом, у якому ми мешкаємо, рояться діти різного віку – переважно ровесники й ровесниці моєї доньки, але є й менші.
– Ти знаєш, що досі тривога? – запитує жінка хлопчика років шести. Не знаю, хто вона йому – рідна, знайома чи просто проходить повз.
– Усе летить на Одесу, правда? – відповідає малий.
Жінка йде у своїх справах. Тривога триває. Діти грають на майданчику, періодично моніторячи куди летить.
Тимчасом я проводжу заняття з творчого письма, пропоную групі авторів із Дніпра вправу «3 хвилини тиші»: ми всі, і я разом із ними впродовж трьох хвилин слухаємо все, що звучить, коли ми мовчимо. Із вікна кухні чую щасливий дитячий вереск, черкання скейтів по доріжці, ляп-ляп-ляпання чиїхось шльопанців. Відзначаю, що сьогодні тривога звучала тільки раз, але тут-таки сама себе спиняю: ще не вечір! І справді, менш як за десять хвилин виє сирена: знову летять реактивні шахеди. Напередодні вони атакували місто цілий день, тривога вмикалася щогодини, я періодично ховалася від вибухів у коридор просто під час зум-занять.
До великої війни ми часто сварилися за побут. За те, хто випере й розвісить білизну, за прибирання, а найчастіше – за миття посуду. Повернувшись із вимушеної еміграції в орендовану квартиру, я першим ділом купила посудомийку. Трохи більше року ми встигли пожити разом, майже не сварячись за посуд.
Переваги «гостьового шлюбу» в тому, що сваритися за побут немає ні часу, ні бажання. Ми бачимося коротко – на день або, якщо пощастить, на кілька днів чи навіть тиждень, як-от тепер. Радість від спільного буття сильніша, ніж роздратування.
На другий день свого перебування в його барлозі я трохи прибрала. Як у тій пісні Дани Заюшкіної, під яку ми вперше взялися за руки 15 років тому: «Не соромся і впусти мене в свій дім, якщо хочеш, я сама там приберу». Він мене впустив, я ж натомість помила ванну, раковину, туалет і плиту, підмела й, задоволена результатами своєї праці, безсоромно з’їла пів херсонського кавуна. Тепер це моє улюблене місце для кавування і кавунування – з видом на білосніжну газову плиту.
Тоді сіла попрацювати: в мене було намічено дві онлайн-консультації. Між консультаціями вирішила ще повитирати столи й підвіконня. Абсолютно щаслива, випила другу каву, вдягла другу з трьох суконь – і поїхала на побачення до чоловіка. Закінчувався робочий день, ми планували разом повечеряти. У ці наші дні разом я бачу його коротко зранку – коли він іде на роботу й ввечері, коли ми гуляємо після його роботи.
Пізніше чоловік зізнався, що зранку йому майже вдалося знайти причину для сварки. Він готував собі сніданок і довго не міг знайти сільничку. А оскільки я саме поприбирала, він справедливо припустив, що я могла кудись переставити сіль.
– Шукав уже скрізь. Не будити ж тебе через такі дрібниці!
Я дивлюся на нього із вдячністю: ясна річ, не будити! Ці дні, тижні я ніяк не можу виспатися. Кілька разів, поки донька в таборі, а я у відпустці, мені вдавалося поспати вдень, і це відчувалося як подарунок долі. Від останніх обстрілів Києва тривога не відпускає мене: щотижня нове «попередження» «бути готовими», «реагувати на тривоги». Щоночі я кладу телефон біля голови, щоб не пропустити тривогу й встигнути вивести доньку принаймні в коридор.
– Сердився? – питаю.
Він мовчить. Ми тринадцять років у шлюбі, я знаю, що дратувався.
– Дякую, що не будив мене. Це свідчення твоєї великої любові до мене, коханий, – кажу йому.
Закінчення цієї історії очевидне: сільничка стояла на столі на тому ж місці, де й завжди, я не пересунула її навіть на міліметр.
– Якщо чесно, мені теж є чим тобі дорікнути, – кажу я йому. – Ми купили вчора буханку хліба. Як ти міг з’їсти скоринку, знаючи, що їх люблю я?
Ми обоє сміємося, саме з таких ситуацій складають анекдоти.
З подругами я жартую, що втекла з Києва до чоловіка пересидіти обіцяний масовий обстріл. Пересиділа раз, та пабліки в телеграмах не радять Києву розслаблятися: цього разу більшість ракет летіло на захід, але ж не всі. В ліжку далеко від дому мене розбудив один вибух середньої гучності, чоловік його навіть не помітив. Ми поснули далі. Ці ночі поруч із чоловіком, коли донька в безпеці далеко в горах, я по-справжньому можу розслабитися. Дозволяю собі відключити сповіщення на телефоні й не реагувати на нічні тривоги. Я засинаю, а люди в моєму місті вкладаються спати в метро – з дітьми, тваринами, карематами. Наступного разу, якщо (не) пощастить, ми з донькою будемо серед них. Шукатимемо собі місця на холодній плитці метрополітену.
А вранці я свідомо відтягую мить, коли доведеться прочитати про наслідки атаки. Чи буде там твій район? Твій будинок? Твоя кішка?
Не сьогодні, милий, не сьогодні.
У свій єдиний вихідний чоловік показує мені свої вазони. Ось преться вгору опунція, яку він підібрав десь біля під’їзду. Ось китайська цибуля, яку я він привіз із дому. Ще з того дому, в якому виріс, адже цибулина – відросток від тієї, що колись давно посадила його мама.
Ми сідаємо в 2-й тролейбус і їдемо на Намив – район, дуже подібний до київської Оболоні. Тут широко розтікся Південний Буг, облаштовані пляжі, і нам пощастило знайти пункт прокату сапів. Пляж буквально всіяний людьми, користувачів прокату сапів помітно побільшало – аж так, що нам довелося чекати своїх майже до заходу сонця. Я лягаю на дошку, яку гойдають хвилі Бугу, і дивлюся на захід сонця. Ніяк не зважуся стати на рівні ноги, боюся впасти, тому просто лежу й бовтаю ногами в теплій воді. Це, може, єдиний раз, що я цього року на річці. Я тримаю в руках весло і дозволяю собі нікуди не гребти. Поки заходить сонце, час ніби спиняється. Ми з сонцем ненадовго зависаємо на воді. Плюсь – чоловік таки став на рівні й за якийсь час шубовснув у воду. Я підпливаю до нього. Сміюся. Він знову сідає на дошку.
Інколи заходить про те, чи можемо ми переїхати до нього. Періодами Миколаїв, від якого всього година до обстрілюваного Херсона, здається спокійнішим, ніж Київ. Та я, щиро кажучи, не уявляю собі, як це – знову складати речі й переїжджати. Чи радше навпаки – дуже добре уявляю. І якнайменше хочу повторювати. Кожна мандрівка, навіть найменша, відлунює болем і тривогою. Тим паче тепер, коли потяги затримуються на багато годин, а поїздки перериваються евакуаціями.
Щоразу, коли ми говоримо ввечері, і він каже, що їде «додому», у мене трошки падає серце. Ми жартома складаємо «графік відвідин дружини». Його мені треба узгодити з графіком доньки й графіком людини, яка погодиться глядіти кішку. Слід також врахувати графік обстрілів. І якось між тим протриматися – до наступної гостини.

Я зустрічався зі Стівом Віткоффом у лютому 2025 року у Вашингтоні, щоб обговорити ситуацію в Україні.
Згодом розповім у своїх «Попередніх мемуарах» наскільки вразила мене його необізнаність щодо Росії, України та географії територій, долю яких він, за його словами, мав намір обговорювати. Але тоді я пояснив собі ці прогалини його недосвідченістю.
Сьогодні права на таку відмовку в нього немає, і, з огляду на його нещодавні поїздки між Путіним та Зеленським, не знаєш, чи то сміятися, чи то плакати.
Бо що ж він, власне, зробив? Він прибув до Москви з ентузіазмом рієлтора, який зустрів свого найважливішого клієнта. Він слухав. Посміхався. Подякував за цей незабутній момент. Приклав руку до серця з повагою маклера, який радіє, що господар будинку дозволив йому увійти до вітальні. Він вислухав побажання клієнта. Склав їх до свого портфеля. Потім поїхав назад. У Києві знову відкрив портфель. Сказав Зеленському: ось чого хоче Владімір. І він називає це переговорами.
Ми в курсі про «човникову дипломатію». Про таємну дипломатію. Про дипломатію «червоного телефону», посередницьких зусиль, невеликих кроків. А ось і дипломатія листоноші Пєчкіна — того листоноші з російського мультфільму, якому достатньо найбільшого пакунка, щоб повірити у власну значущість. Ось вони, разом зі своїм поплічником Джаредом Кушнером, — Дюпон і Дюпон за обшитою деревом стіною. Лорел і Харді у Клаузевіца. Ці двоє не ведуть переговорів. У кращому разі вони сприймають свій посадковий талон на літак за дорожню карту, а свої милі — за дипломатичні перемоги. У гіршому — вони капітулюють і організовують капітуляцію.
Але найсмішніше — попереду.
Воно ховається у тому хорі, що лунає навколо них та перетворює цю малозначущу подію на масштабну.
Телеканали коментують міміку цих двох дипломатів-початківців. Газети стежать за їхнім літаком. Обід у Кремлі стає «проривом», рукостискання — «сигналом», узгоджена заява — «вікном можливостей». Експерти вислуховують «поштовхи», кореспонденти виявляють «те, що рухається», джерела насторожують вухо, прислухаються до мовчання Кремля і шепочуть, що «щось відбувається». І під приводом того, що Путін прийняв двох зачудованих американських гостей, голуби миру махають крилами на Червоній площі або над головами «корисних ідіотів» Кремля на Заході.
Убогий мир. Убога дипломатія, яка доходить до того, що плутає човник із рухом. Це — ті самі люди, які пояснювали нам, що Путін не вторгнеться в Україну, потім — що він переможе за три дні, потім — що санкції ні до чого не призведуть, і, нарешті, — що озброєння українців може лише принизити велику й непереможну Росію. Але, по правді кажучи, у Москві нічого не сталося. Там лише спробували видати агресора за партнера, а виснаження України перетворити на привід для її розграбування. Задоволений один Віткофф: «Мені дуже сподобався поїзд! Це нагадало мені про поїздки до бабусі у Флориду!».
Справжній мир не має нічого спільного з цим жалюгідним цирком.
А найнагальніше на даний момент — це врахувати ті фактори, без яких нам перетворять врегулювання на нескінченний коловорот посланців!

Путін свою ставку програв. Його армія стоїть на місці, кожний крок вперед вартує їй жахливих людських втрат, і за майже п’ять років вона завоювала лише 1 % території, на яку він мав претензії. Чи може він у такій ситуації чогось вимагати?
Путін — людина, яка боїться. Боїться своїх прибічників. Боїться своїх олігархів. Боїться закінчити так, як Каддафі чи Калігула. Боїться свого китайського союзника, який будь-якої миті може відвернутися від нього. Боїться матерів солдатів, які вже не витримують стільки цинізму та брехні. Чи справді цей чоловік, цей господар Кремля, який щоночі мусить змінювати дачу, щоб його не вбили, має достатньо сил, щоб кинути виклик Європі та Америці? Хіба що вони самі на це не погодяться.
Я не знайомий ані з Путіним, ані з російськими солдатами, виснаженими війною. Натомість я трохи знаю українських бійців на передовій. І трохи — їхнього головнокомандувача Зеленського. І я цілком упевнений, що вони занадто багато воювали й принесли занадто багато жертв, щоб прислухатися до «нової ідеї» (так висловився пан Віткофф), яка змусила б їх одним розчерком пера віддати території, які вони захищали зі зброєю в руках і де загинуло так багато їхніх побратимів.

Висновок. Він може шокувати ніжні душі. Але на цьому етапі завершення цієї війни дипломатичним шляхом не станеться. Є конфлікти, які завершуються за столом переговорів. Але є й такі, де стіл з’являється лише після того, як імперський режим усвідомить, що він програв. Саме це сталося в Німеччині в 1945 році. Або в 1995 році в Сербії. Отож саме це станеться з Росією: дипломати візьмуться до роботи лише тоді, коли так чи інакше правда з поля бою дійде до кабінетів Кремля.
А до того часу зима буде страшною, і потрібно допомагати Україні вистояти.

Лідерство США зазнало серйозного удару. Європейцям слід сподіватися на краще, але готуватися до найгіршого.
Мабуть, для всіх стало шоком огидне видовище, коли на цих вихідних американський посланець Стів Віткофф підлещувався до Владіміра Путіна. Також шокує, що на зустрічі в Москві Віткофф і його не менш непримітний напарник, зять Дональда Трампа Джаред Кушнер, їхали в кортежі російської влади й користувалися послугами кремлівського перекладача.
Але й безліч інших подій також шокують. Подібно до невпинних російських дронових атак по Києву й інших українських містах, жахливі слова й гидкі вчинки Вашингтона стали звичним явищем. Хто зараз пам’ятає дати чи подробиці обурливо несправедливої інвестиційної угоди США й України? А погрози анексувати Гренландію? А дивну пантоміму на саміті в Алясці? Так само як щоденні президентські тиради у соціальних мережах, ці епізоди привертають нашу увагу лише на мить, перш ніж їх витісняє черговий шок-контент.
Нещодавно вийшли дві нові книжки у спробі зібрати потік новин у цілісну картину. Видана журналістом Люком Гардінґом «Зрада: Трамп, Путін і нова доба завоювань» (Веtrаyаl: Тrumр, Рutіn аnd Тhе Nеw Аgе оf Соnquеst) містить яскраві описи цих та інших подій. У ній також досліджується глибинне питання дивних однобічних і поштивих відносин Дональда Трампа з Кремлем. Гардінґ губиться у висновках.
А от британський експерт з питань безпеки Кір Джайлз у книжці «Американський переворот: фінальний хід Москви у тривалій війні з Вашингтоном» (Аmеrісаn Оvеrthrоw: Моsсоw’s Еndgаmе іn Іts Lоng Wаr wіth Wаshіngtоn) стверджує, що президентство Трампа є перемогою Кремля в серці управління Сполучених Штатів. Це стосується не лише особистої покірності президента Путіну. Адміністрація Трампа перейняла чільні російські підходи до влади — як на міжнародному, так і на внутрішньому рівні. Продиктоване жадобою переплетіння особистих і політичних інтересів, послаблення інституцій і фальшивий патріотизм — усе це добре знайомо тим, хто стежив за занепадом Росії протягом останньої чверті століття.
Це порівняння, безперечно, вражає, хоча декому може здатися намисленим. Оптимісти вірять, що проміжні вибори, якщо їх проведуть згідно з Конституцією, покажуть, що захисні механізми американської системи тримаються. Однак деякі, зокрема Джайлз, побоюються, що адміністрація, навіть якщо програє вибори, не відступиться від своєї головної мети: зберегти владу після закінчення чотирирічного президентського терміну 2028 року.
Можливо. Але ідея про те, що така хаотична й балакуча людина, як чинний президент США, могла протягом багатьох років підтримувати серйозні таємні стосунки з іноземною розвідувальною службою, видається малоймовірною. Утім, достатньо погано й те, що поведінка Трампа просто відображає нарцисичне захоплення сильними лідерами і безмежне невігластво майже в усьому іншому.
Читайте книжки, але не зациклюйтеся на цих питаннях. Цікаво поміркувати: чи президент США — справді російський агент і потенційний диктатор, чи прикидається. Але так можна заціпеніти в роздумах і сісти склавши руки. Нинішня адміністрація, як і багато попередніх, являє собою розколоту коаліцію. До її складу входять серйозні люди, як-от директор ЦРУ Джон Реткліфф і трагікомічний дует Віткоффа-Кушнера. Союзники мусять давати з цим раду, як можуть.
Та є інші, важливіші пріоритети. Позитивом у подорожі американців до Києва було те, що радники з питань національної безпеки країн Е3 — Великої Британії, Франції й Німеччини — прибули, щоб підтримати своїх українських колег. На саміті в Анкориджі 2025 року були побоювання, що США можуть укласти угоду з Росією і змусити європейців нав’язати її Україні. Зараз це виглядає менш імовірно: цинічний, нео-Кіссінджеріанський розподіл сфер впливу такого масштабу вимагав би скоординованих дій і рішучості, яких у Білому домі дуже бракує.
Справжнім шоком для Європи мають стати не витівки адміністрації США, а їхні наслідки: політична, військова й дипломатична слабкість, яку американці самі собі заподіяли, і нові, обтяжливі обов’язки для їхніх союзників.

Парламентські вибори у східнонімецькій федеральній землі Саксонія-Ангальт очікувано викликали потрясіння у політичній системі Німеччини та стали одним із найсерйозніших сигналів для німецької політики за останні роки. Ультраправа та правоекстремістська партія «Альтернатива для Німеччини» (АfD) на чолі з головним кандидатом Ульріхом Зігмундом завдала нищівної поразки християнським демократам, отримавши 43,8% голосів, більш ніж удвічі покращивши свій результат 2021 року. Це водночас найкращий результат, який партія коли-небудь отримувала на виборах до земельного парламенту.Християнсько-демократичний союз (СDU), який очолював уряд землі, обвалився до 17,2%, що майже вдвічі гірше, якщо порівнювати з останніми виборами до ландтагу (у 2021 році партія отримала 37,1%). «Ліві» теж дещо втрачають голоси і набирають 8,6%, у Соціал-демократичної партії Німеччини — 9,3%, у «Зелених» — 8,9%. «Вільна демократична партія» із результатом 2,6% не подолала п’ятивідсотковий бар’єр і вилітає з парламенту. Натомість «Альянс Сари Вагенкнехт» (ВSW) отримує 5,3% і вперше проходить до ландтагу в Магдебурзі.Цьогоріч вибори мобілізували значно більшу частину суспільства, ніж п’ять років тому: явка виборців становила 77,8%, зрісши на 17,5%. Право голосу мали майже два мільйона людей.У коментарі Тижню німецький політолог, професор Університету Віттен/Гердеке та експерт із виборів, прогнозування результатів і політичної поведінки Лукас Штьотцер зазначає, що зараз ми спостерігаємо структурне переформатування політичних уподобань у Німеччині, як і в багатьох інших західних демократіях, що і призвело до зростання підтримки ультраправих партій.«Особливо високий рівень підтримки АfD у Саксонії-Ангальт також пов’язаний із соціально-економічною структурою цієї федеральної землі. Багато сільських районів стикаються з такими проблемами, як обмежені можливості для пересування, брак економічних перспектив і занепад соціальної інфраструктури. Люди, які живуть у цих районах, можуть бути особливо сприйнятливими до радикально-правих партій, які схильні звинувачувати у цих проблемах інших — іноземців, політичні еліти чи інші групи. Свою роль відіграє і федеральна політика. Федеральний уряд на чолі з СDU/СSU є вкрай непопулярним, а вибори на рівні федеральних земель завжди певною мірою є також голосуванням щодо політики федерального уряду. Це може додатково посилювати позиції опозиційних партій, зокрема радикальних правих», — підкреслює він.Попри те, що «Альтернатива для Німеччини» перемогла з великим відривом, вона все ж не змогла забезпечити абсолютної більшості. У 83-місному ландтазі партія матиме 39 депутатів — фактично АfD не вистачило лише трьох мандатів. У Християнсько-демократичного союзу буде 15 місць, у «Лівих», Соціал-демократичної партії Німеччини та «Зелених» — по 8, в «Альянсу Сари Вагенкнехт» — 5 місць.Оскільки для більшості необхідні 42 голоси, то звичайна коаліція центристських і лівоцентристських партій без АfD все одно не дає більшості. Таким чином, парадокс виборів полягає у тому, що АfD виграла майже половину голосів, але не може сформувати уряд, натомість партії, які виступають проти неї, мають формальну більшість, але не мають простого способу перетворити її на стабільну коаліцію.Лукас Штьотцер зазначає Тижню, що сформувати уряд без АfD буде складно, але не неможливо.«Найімовірнішим сценарієм наразі є уряд меншості за участю Християнсько-демократичного союзу, Соціал-демократичної партії Німеччини та “Зелених”, який спиратиметься на підтримку “Лівих”. На переговори щодо цього може знадобитися певний час, особливо тому, що ХДС виключив співпрацю з останніми. Однак попередні вибори на рівні федеральних земель, а також розвиток ситуації на федеральному рівні показали, що ХДС все ж може бути готовим покладатися на підтримку “Лівих”, якщо без цього неможливо сформувати уряд. Водночас “Альянс Сари Вагенкнехт” заявив, що готовий підтримати уряд на чолі з АfD. Це може відкрити шлях до уряду меншості АfD, або потенційно навіть до коаліції між двома популістськими партіями», — припускає він.За словами німецького політолога, уряд федеральної землі на чолі з АfD, мав би значні наслідки для німецької політики загалом і потенційно став би випробувальним майданчиком напередодні наступних федеральних виборів.«Водночас багато спостерігачів вважають, що перебування при владі призвело би до так званого “Еntzаubеrung” АfD — тобто партія втратила би свою привабливість, коли виборці на практиці побачили б її некомпетентність. Я не думаю, що це обов’язково станеться. АfD матиме значний простір для того, щоб перекладати відповідальність за негативні результати на інші рівні влади — наприклад, на федеральний уряд чи ЄС. Популістські партії часто мають перевагу у цьому: коли їхня політика не приносить економічного зростання або не покращує ситуацію, вони можуть стверджувати, що проблема полягає деінде або що інші гравці завадили їм реалізувати власну програму. У результаті політична відповідальність розмивається, а популістські партії можуть досить ефективно використовувати цю неоднозначність у своїх інтересах», — зазначає Тижню Лукас Штьотцер.Він також додає, що на федеральному рівні ситуація дещо інша, оскільки «Альтернатива для Німеччини» наразі далека від абсолютної більшості.«Ситуація у Саксонії-Ангальт підкреслить ширшу проблему для німецької партійної системи: якщо АfD продовжить набирати підтримку, традиційним партіям дедалі частіше доведеться шукати способи формувати стабільні коаліції через ідеологічні розбіжності, водночас не допускаючи АfD до влади», — каже німецький політолог.Так, результати виборів у Саксонії-Ангальт стали проблемою і для федеральної ХДС, і для Фрідріха Мерца: німецькі медіа прямо пов’язують провал партії з федеральною політикою та низькою популярністю канцлера. Видання АRD називає вибори ударом по Мерцу, зазначаючи, що всередині ХДС уже пролунали перші вимоги його відставки, хоча керівництво партії публічно виступило на його підтримку.Водночас міжнародний медіааналіз, опублікований Таgеssсhаu, також трактує успіх «Альтернативи для Німеччини» значною мірою через невдоволення федеральним урядом і Мерцем. Самі керівники партії Аліс Вайдель і Тіно Хрупалла назвали результат «чітким мандатом» на формування уряду, тоді як ХДС, СДПН, «Зелені» та «Ліві» знову заявили, що не співпрацюватимуть з АfD.

Що це означає для України?

Перемога АfD у Саксонії-Ангальт важлива для України передусім тому, що вона посилює політичну силу, яка скептично ставиться до подальшої підтримки Києва та нинішньої європейської політики щодо війни. Співлідер партії Тіно Хруппала вже заявив, що політсила хоче використати свою тріумфальну перемогу, щоб просувати скасування санкцій проти Росії.Однак було би перебільшенням говорити, що результат автоматично означає скорочення німецької допомоги Україні.«АfD однозначно займає проросійську позицію та підтримує тісні зв’язки з представниками Росії. Партія виступає за скорочення або припинення військової та іншої підтримки України, а також за скасування санкцій, запроваджених проти Росії. Однак уряд федеральної землі має дуже обмежений вплив на зовнішню політику та політику безпеки Німеччини, які переважно визначаються на федеральному рівні. Тому я не очікував би, що результати цих виборів фундаментально змінять позицію Німеччини щодо України чи Росії. Водночас уряд федеральної землі на чолі з АfD підірвав би узгодженість політичної позиції Німеччини та продемонстрував би, що відверто проросійські позиції можуть користуватися значною підтримкою виборців в одній із федеральних земель Німеччини», — каже Тижню Лукас Штьотцер.

Домовилися зустрітися у парку Шевченка. Коли я вийшов з метро на станції «Університет», лунали постріли й десь гудів російський дрон. Біля пам’ятника я побачив чоловіка років шістдесяти у футболці поло й світлому піджаку. Чомусь одразу подумав, що це він. Чоловік виглядав трохи невиспаним, постійно озирався. Воно й не дивно після нічних ударів балістичними ракетами по місту. Так, це виявився він — Грегор Розумовський, нащадок гетьмана Кирила Розумовського.

Ми пішли до кав’ярні неподалік.
— Чому Кирилові Розумовському не вдалося зберегти суверенітет Гетьманщини? — Це запитання цікавить усіх, тож звучить одразу, щойно ми сіли за стіл.
— Бо він недостатньо слідував власній логіці. З моменту, як став гетьманом, він готував військо, впроваджував військові й логістичні реформи, готуючись до війни з Росією. У травні 1763 року мав розпочати війну за незалежність. І те, що не почав, виявилося його помилкою. Сьогодні нам складно сказати, чому Розумовський так вирішив. Важливо розуміти, що це рішення не було лише його, а ще й Генеральної ради. Частина ради підтримувала Кирила в русі до незалежності ще під час заколоту проти Єлизавети, що й привело його до гетьманства… До того ж він багато часу присвятив тому, щоб повернути в Гетьманщину прихильників Мазепи.
Грегор Розумовський народився в Німеччині в графській родині Андреаса та Доротеї Розумовських. Батьки були відомими журналістами. Мешкає у Відні, є громадянином Австрії. Має титул графа, а з 2002 року — голова роду Розумовських. Також він — резидент «Центру Розумовського. Nехus європейської інтеграції та розвитку України» та почесний президент Товариства мистецтва і культури Розумовського. У 2016 році заснував ініціативу «Rеаlіty Віtеs» з протидії російській пропаганді.
Далі говоримо про сьогодення.

— Як часто ви буваєте в Україні? Що вражає, дивує, запам’ятовується?
— Я так часто тут буваю, що дуже важко помітити точкові зміни. Але загальне враження щоразу, коли б не приїхав: Україна нагадує непорушну скелю.
З 2022 року росіяни атакували й атакують, а українці продовжують супротив.
— Сьогодні, 28 серпня, ви разом з киянами пережили обстріл балістичними ракетами…
(Якраз коли Грегор почав відповідати на це запитання, прозвучав сигнал оповіщення в його телефоні, а над парком Шевченка, де ми спілкувалися, пролетів шахед і впав поблизу станції «Олімпійська».)
— Дуже багато шкоди завдають ці атаки… Я теж починаю почуватися киянином після таких ночей.
— Ви порівняли Україну зі скелею. Як до цього ставляться громадяни європейських країн? Так само вірять у нашу державу?
— Є різні думки з цього приводу. Коли говориш із європейськими військовими, вловлюєш sіlеnt mеssаgе, «тихе повідомлення». Вони вважають, що до 2029 року їм потрібен час на переозброєння, щоб бути готовими до різних сценаріїв, зокрема й до конфлікту з Росією. Це цинічно. Але вони бачать боротьбу України як те, що дає їм можливість виграти час. А ще перевагою для них є те, що Україна послаблює Росію.
— Загальний обсяг фінансової підтримки України від Європейського Союзу на 2026–2027 роки становить 90 млрд євро в межах ініціативи Ukrаіnе Suрроrt Lоаn. Чи могла б Європа допомагати більше? І чи повинна?
— Є багато суперечок у європейських суспільствах щодо цього. Росіяни були дуже успішними в проникненні в політичні партії та течії. Ідеться переважно про праві партії: «Альтернатива для Німеччини», Національне об’єднання Ле Пен у Франції, Австрійська партія свободи, «Реформуй Об’єднане Королівство». Серед їхнього електорату вдалося створити наратив, що Росія для них — друг і потенційний союзник для їхніх політсил. Вони активно експлуатують типові для сучасних правих течій ксенофобію, антиглобалізм і антиамериканізм. Фокус на українських біженцях поділяється на два напрямки: з погляду жадібності та заздрощів. Мовляв, європейські бюджети витрачаються на українських біженців. А ще типу українці приїжджають на дорогих машинах і демонструють гарний рівень достатку, й це начебто підтверджує, що в Україні всі корумповані. Це добре працює, бо електорат правих сил — не дуже успішні люди, які відчувають цю різницю. Утім, наша перевага досі зберігається й полягає в тому, що до правих течій себе зараховують 27–30 % європейських виборців.
— Ле Пен переможе у першому та другому турі президентських виборів у Франції, запланованих на 2027 рік, якщо вірити деяким нещодавнім опитуванням.
— Попри рівень загроз, що його несе обрання Ле Пен, їй доведеться рахуватися з рештою країн Європи.
— Чи усвідомлюють у Європі ризики, якщо доведеться напряму протистояти Росії?
— Хто мислить, той прораховує. У 1991 році збройні сили Німеччини налічували 400 тисяч осіб. Їх скоротили понад удвічі й розпродали більшість обладнання. Щоб відновити чисельність, треба все повертати назад. Наприклад, 50 тисяч кімнат для персоналу. А ще зброю й екіпірування. Тобто масштабувати треба всю систему — логістику, харчування, одяг. До сьогоднішнього моменту вони не закупили жодної штурмової гвинтівки (уряд Німеччини розраховує, що на створення нового арсеналу далекобійної зброї, призначеної для стримування Росії, знадобиться майже 12 млрд євро, про що йдеться в документах німецького міністерства оборони, — повідомило видання Роlіtісо, — Ред.). І питання не лише в бюджетуванні, а в тому, скільки часу це займе. Політичне рішення про посилення армії ухвалили, але на практиці нічого не відбувається. Вони не готові протистояти Росії, якщо вона раптом опиниться в них на кордоні.
Серед скандинавських і балтійських країн є консенсус, що Україна має перемогти, а не просто не зазнати поразки. Німеччина та Франція бачать цю картину трохи інакше: прагнуть виграти час. Італія — особливий кейс. Як на мене, пані Мелоні, хоч і належить до правих політичних рухів, має особисті глибокі симпатії до України. Її ідеологія більш єврооптимістична, ніж у інших правих сил Європи.
Європа може робити вдесятеро більше для перемоги України. Потенціал для цього є. Наприклад, ракет Раtrіоt достатньо, щоб надати їх Україні.
— Розвідки держав Європи вважають, що РФ буде готова до атаки на певні країни НАТО вже 2027 року. Як ставляться до таких повідомлень громадяни та політики Євросоюзу?
— Політичні лідери європейських країн, особливо тих, що межують з Росією, усвідомлюють загрозу, але досі не ухвалили рішення, як діяти в цій парадигмі. У звичайних громадян є певна знервованість, але здебільшого — брак інформації.
Наприклад, нещодавно знайшли російський дрон з вибуховою частиною в німецькому аеропорту. Тобто сам факт німці визнають, але заперечують намір завдати шкоди чи щось підірвати (канцлер Німеччини Фрідріх Мерц підтвердив, що Берлін готує певні заходи у відповідь після інциденту з дроном, — Ред.).
— Міжнародний кримінальний суд у Гаазі ще у 2023 році видав міжнародні ордери на арешт президента Росії Владіміра Путіна. Це на майбутнє? В чому сенс таких рішень?
— Росія — спадкоємиця Радянського Союзу, який був одним із засновників Нюрнберзького трибуналу. Це створило прецедент: СРСР погодився з певною міжнародною законодавчою рамкою, зобов’язався дотримуватися визначених світових правил. Виходячи з цієї логіки, вони мали б дотриматися цього ордеру. Та, звісно, вони цього не зроблять. Лише після поразки або повного виснаження, коли іншого вибору не буде.
— Як ви бачите поразку Росії у цій війні?
— Це розпад російської імперії в її теперішньому вигляді та втрата впливу на пострадянський простір. Це розпад колоніальної системи, побудованої Ніколаєм І. Радянський Союз залишався в цій парадигмі, як і сучасна Російська Федерація. Механізми впливу на свої колонії та певні регіони — ті самі. Той же Лукашенка — васал Путіна, який платить данину в Москву… Такі люди, як він, насправді не дуже зацікавлені у перемозі РФ.
Україна була основною демонстрацією успіху російської колоніальної системи. Без України ця система не є справною. Їхнє намагання демонструвати вплив на Казахстан не буде таким ефективним без успіху в Україні.

— Чи можна говорити про якийсь успіх системи після викрадення Росією українських дітей чи катувань полонених? Чи може бути Росія для когось другом у Європі після цього всього?
— Проблема в тому, що широка громадськість майже не бачить цього у своєму медіапросторі. Україна не робить достатньо, щоб поширювати правду про ці злочини — в аспекті як їх кількості, так і історій кожної окремої викраденої дитини. Ні українська держава, ні європейські структури не роблять для цього достатньо. У мене є чотири доньки, й кожна для мене — окремий світ. Не можна мені сказати: «Я заберу у вас дві доньки, й у вас залишиться ще дві». Це я говорю про важливість кожного індивідуального кейсу.
— Чи цікавляться особисто у вас цим в Австрії?
— Я намагаюсь розповідати про це, наскільки можу. Але більше цікавляться тим, навіщо американці й НАТО втрутилися в історію з розширенням у 2013 році…
Погана інформованість багатьох країн про те, що відбувається в Україні, — величезна проблема. Російські джерела на Заході щодо цієї теми не безальтернативні, але найгучніші.
— Що для вас особисто означає Україна?
— Мій зв’язок з Україною магічний, — голос Грегора в цей момент, схоже, починає тремтіти. — Моя етнічна належність не є великою, але я не просто член родини Розумовських, я і є ця родина. Мій зв’язок з моїм предком Кирилом Розумовським глибоко особистий і магічний.
— Цьогоріч ви побували в розташуванні 93-ї бригади. Які враження лишилися?
— Це було у січні-лютому — неймовірно холодно. Дорога то замерзала, то розм’якала. Ми прибули в Краматорськ, і я відчув неймовірний контраст. Солдати й офіцери були неймовірно привітними. Я свого часу теж прослужив в армії кілька років, але ніколи не бачив такої приязні між солдатами й офіцерами.
— Чи відчули ви історичний зв’язок між теперішніми українськими воїнами і козаками часів Гетьманщини?
— Це в їхній крові й ментальності. Основна різниця між українцями й росіянами у тому, що українці б’ються як особистості, росіяни — як безликий колектив. Українці б’ються за своїх дітей, онуків і за майбутнє.
— Що казали військові, коли чули, що перед ними стоїть нащадок гетьмана?
— Мене дуже тепло вітали. Але це не моя заслуга, а моїх предків.

Задовго до холодів, осінь надходить спогадами літа, що відбуяло. Вона приходить тужливим завиванням у дротах на холод і негоду, немов хтось дзвонить ще дротовим телефоном, щоб передати сумну новину, і не може додзвонитись. Це вітер, вриваючись на територію смерті, втрачає дар мови і тільки голосить. Приходить припутнями, що перед відльотом сидять над полем на дротах, видивляючись останню зернину, якої немає там. Приходить старими клопотами, що нікуди не збираються летіти. Бородами з бджіл, що викупчуються з вуликів від спеки і висять шипахами на льотках. Як смерть в єство, вона приходить задовго до відходу тіла. Вона приходить смаком останніх абрикос, назбираних в траві, м’яким, золотоніжним смаком відбуялого літа. Золотими сльозами вони світились на гіллі і сплакували від доторку вітру, прощаючись із літом. Холодом, що хапає вечором за плечі, вона приходить і середліттям, але не довго живе, літо ще попереду, знаєш ти. Ще стільки всього жде. Вона приходить муругими котенятами, що підросли за літо і сплять клубком на теплому даху повітки, розморені й щасливі, в невіданні майбутнього. Вона іде розбитими грунтовками в полях, звідки звозили врожай, іде і йде в куряві до неба. В запаху серпневої стерні, що сюрчить кониками і спогадами дитинства, як босі пасли корів на стерновищі, вона живе голосінням всього, що ніколи не вернути. Стернею полів розчиняється її голизна, її порожнеча. Та, жахаючись якої осінні журавлі зринають вище і гостропронизливо ячать. Осінь приходить гіркотою полину, що гриваститься по косогорах, незораних місцях, сивиною степу, гіркотою всього пережитого ним. Важкий, одурманюючий запах розноситься по безмежжях. Полин сивіє сивизною дум, як пережити зиму всьому тут. Все кинуте напризволяще – бачить він – і його дні і ночі в гіркоті й скорботі. Коли всім все ба́йдуже, він один в ночах сивіє про нього.
Гіркотою, але більш настояною, повносилою, дихають і вільхи понад річками, над ставками, чорно віддзеркалюючись в них. Їх гіркота студена, як вода джерел. Її хочеться пити й пити в їх затінку. Осінь приходить диркотом мотокос, це косять бур’яни на грядках, приходить радісним збудженням від збирання картоплі, повними мішками на возах, їх глухим і впевненим стукотом по соші; коли викопали картоплю, вже точно осінь. Але до того приходить грибною свіжістю лісових долин, грибів ще нема, ними тільки пахне їх аура. І качка ходить по подвір’ї сумна, не знаходячи собі місця, знаючи, що її зарубають, бо прийдуть люди, які збиратимуть підорану картоплю на городі. Осінь приходить павутинням, що тчеться ніби саме собою і блищить, як ниті срібловолокна, як одна ридаюча струна прощання літа. Вона приходить серпнем, зорепадом, нічним бездонням зір, що вабить і накриває чистим захватом Всесвіту. Купол зоряного неба, що морозить наскрізь, її парасоля. І перш ніж настане холод, вона морозить спогадами Любові. Пробігає струмом по тілу, з глибин пам’яті –  кращими митями життя – метеорами, що навічно сяють там. Вона приходить тишею полів, онімілих перед зоревиссю і величчю нічного неба. Приходить спазмом і поетичними рядками, присвяченими її приходу. Обділений той, хто не чує її. Час між осінню і літом налитий зрілим спокоєм, як стільники печатним медом. Рудий, перелинялий, схожий на укороченого лиса, собака на краю села спить калачиком в придорожній траві і те,  про що він мріяв всю зиму й напровесні – вічне літо – тепер на коротку мить із ним. Ні дощ, ні сніг, ні морозний вітер йому не дошкуляє, він спить, але зіщулено спить, бо виходить із зашпорів пам’яті про них. Вечірнє сонце вже перековзнуло за дерева, утворивши над ним затінок. Він спить без снів, неглибоким снивом, щоб не проспати те найкраще – вічне літо – що ще ненадовго з ним.
Осінь приходить розпачливим блеянням кози, припнутої на спеці, вона виглядає і виглядає бабу, а та не йде, бо заробилась по хазяйству. Приходить вареною кукурудзою, бур’яном, складеним на межі, щоб не насіявся на городі. Приходить іржавіючим, обвислим листям гарбузів і зів’яданням всього на городі. Приходить затвердінням цьогорічних пагонів дерев, змужнінням голосів молодих півнів, очницями порожніх буслиніх гнізд на стовпах, самі буслі вже кружляють високо в небі, прощаючись із ними, як погляд душ, що вирвались із тіла. Злітають все вище, щоб охопити весь простір, бачений востаннє. Вона приходить мальвами, що сором’язливо, мов рум’янець на щоках, виглядають навшпиньки з-за плоту, все інше у горідчиках вже одцвіло. Селом ніхто не йде. Вона приходить, як нев’януча, безсмертна пам’ять про людей, що там жили.
Тютюн, вже підв’ядаючи нижнім листям, росте невисоко, похнюплено росте, бо ні для кого рости. Нема курців, які могли б його скурити. Цвіте пірамідально на городі, насіявшись з минулих врожаїв, дрібними блідожовтими квіточками. Чорнобривці на густозеленому пагіллі  цвітуть буйно й дружно, радуючи очі самотніх господинь. Не чути голосінь, розмов про війну. Війна помітна тим, що майже нема людей. Все менше радості і все більше туги. Її німота онімила все навкруг. Туга вовчиться страхом, підозрою, настороженістю із рано зачинених дворів. В глибокій сутіні, коли велосипедист тягне на багажнику під гору воду, дерева на горбі світять чорними ліхтарями ночі.
Прóосінь надходить холодними ранками і дружнім польотом бджіл із льотків, вони спішать встигнути до пори, коли сонце випалить нектар. Спека пражить і розгорається з кожним пошерхом листка, мов невидима пожежа. Ополудні вітер на осонні дихає  жаром доменної печі і ніде нічого живого, пролітаючи бачить бджола. Одна сонячна воскотопка почуває себе прекрасно, їй чим спекотніше, тим краще, і запах перетопленого воску, ніжномедовий запах, один нагадує їй про нектар.  Віддзеркалившись у воскотопці, бджола летить ні з чим, щоб перебути жару. І до пізньої ночі вентилює повітря у вулику, що ніяк не охолоне.
Лійка з круглим від спекоти, пересохлим ротом дивиться із лавки в сторону городу, куди її ніхто вже не несе. Все, що потребувало поливу, вже виросло, зів’яло. Лійка з покинутим виглядом сидить на лавочці сумна, як мала дитина, яку не взяли з собою. Тепер їй ждати до наступного сезону, коли візьмуть з собою за подвір’я. Тримаючись за руку, вона піде й піде туди, звідки видно степ, поля і все безмежне літо, що ждатиме попереду. Земля з потрісканими губами знов ждатиме поливу і лійка знатиме, що вона не одна, схиляючись над кожним корінцем. Стара лавочка в саду все дужче вростає в землю, мов щулиться від передчуття убивчої самотності і холодів. Всю зиму й осінь на ній ніхто не присяде. Одна самотність дивитиметься з неї углиб полів і відчаю без меж. Усе хутчій смеркає. Сад повниться тихою радістю завершення робіт і плодоносу. Все дужче пахне матіолою по вечорах, по запустілих дворах, що ждуть когось, задихаючись чеканням. Сутінки матіоли пахнуть чеканням побачень. Надосінь сходить гупотом грушок на таких само збезлюднілих подвір’ях, де їх ніхто не позбирає і навіть ос немає – десь звелись – щоб ласувати ними. Вона приходить сизою нічною росою, що сріблиться на спориші доріг, які чорним метеором прокреслює слід від велосипеда. Вона приходить непомітно, коли всі сплять, з лицем ридань, прощань і смерті, і не когось, чогось, а світу.
Вона приходить задиханням, жалем, що все так хутко проминуло. Нічним невмовкним сюрчанням цвіркунів, спогадами, що сюрчать так само, мов витікання крові, безсоннями, які тремтять, як серце, що от-от має обірватись. Тихозвуччя ночі зіткане з одного тремтіння цвіркунів, їх невидимого нікому перегуку. Вся ніч – один зоряний оркестр звучання їх. Це плаче земля, перед тим як надовго заніміти. Її трепет передається всьому живому. Малі співці тільки виконують її передсмертну тугу.
Вона приходить жаром невиспаності в очах, небажанням жити, станом напівбожевілля.  Гіркотою дум, безсонними ночами, слідами спогадів, вогняними слідами прожитого, що ніяк не відпалає. Останніми вогниками маків, що дрібно доцвітають на межі і причаїлись там червоними метеликами з обстріпаним пелюстям. Жовтобокатістю гарбузів з-під пожухлого по краях, суцільного, великолатастого листя. Кущиками квасолі з дрібними, вже посохлими стручечками, що дивляться в землю, мов патьоки сліз, жаліючи про те, що їх рано, в холодну землю, посадили. Приходить неврожаєм і голодом, невідомістю, як жити, постійною гризотою, що виїдає очі.
Вона приходить молодими бджолами з поїдженими кліщами крильцями, темносірі від пилу вони бігають по доріжках біля вуликів, так ніколи й не здатні злетіти. Вона приходить болісним і стовиглядним чеканням, коли знаєш, що ніхто не прийде, воно розлите в повітрі. Шовковиця з розкидистими гілками жде їжаків, що ніяк не приходять. На початку літа вони днювали навколо неї, під її плодоносним шатром. Їм здавалося, якщо відійдуть, хтось визбирає їх скарб, всі ягоди, і вони так і спали серед їх медоносного обрусу. Від дотику пташок, від струсу вітру шовковиця сплакувала золотисто-білі наперстки, їх було стільки, що вона кликала злітатись все птаство, приходити – всіх їжаків. У витолоченій траві ягід було біло, і їжаки, щоб не вертатись здалеку, простягалися, виставивши писок, і, похоркуючи, спали тут. На самій благодатній їм землі. Це була їх найкраща пора. Коли хтось невидимий сіє з неба медоносні плоди. Ледь чутно вони вдарялись об голки,  сильніше вдарялися об носи, мов самі просилися до рота. Їжаки здригалися радісним здриганням і переповзали далі в траву з осоння.  Як і шовковиці, їм здавалося, що цей рай їжаків ніколи не промине. Як мати дітей, шовковиця накривала їх люблячими руками, тримала біля себе, нікуди не відпускала. Але одної ночі, одного ранку, одного дня вони ні на хвилю не прийшли і шовковиця заціпеніла від жаху, що вже ніколи не прийдуть. Вона ждала й ждала, ніхто не приходив, і так вона зрозуміла, що її літо померло. Далі осінь, ніщо, крім смутку, уже не прийде.
Вона приходить зграєю ворон, що сидять на полі стерні, поводячи головами, мов випалі з гнізда грифи, на трупі літа. Приходить забитими фанерою вокзалами, байдужою втомою облич, порожніми станціями, новинами війни, обіймами цвинтарів, осінь світу. Приходить раптовістю вечорів, ранніх смеркань, змалінням світлої пори, що все куцішає і куцішає, дихаючи самотою і присмертю. Надходить стогоном пасажирських поїздів, що стрімко розтинають ніч, тікаючи в далеч. Їх гостра луна довго висить над могильно чорними станціями. Приходить рано гаснучим жеврінням вікон. Раннім згасанням всього, що так хоче жити. Сивою жінкою, що стоїть з подарованою хлібиною біля воріт, притиснутою до грудей, як дитя. Вона приходить сирим холодом, що стелеться по вечорах з долин, гостро прощальним запахом холодної м’яти, гостротою поруділої осоки, що підводиться з мокви, як звір ночі. Але не всюди ще може добратися. Осінь, як прищулений тигр, закрадається жовтизною лісів, рудизною ярів, багряними хребтами посадок, жовтими лишаями останнього цвіту по горбах і долинах.
Зацвіте золотарник, великими золотисто-жовтими китицями, і раптом стане зрозуміло, що вже все, по літі. І раптом стане зрозуміло, що вже все, по житті.