Український тиждень

<р>У другому випуску подкасту «Ідеї, які об’єднують книги» говоримо про книги, об’єднані однією темою – що відбувається з суспільствами після війни.
<р>У випуску історик Віталій Михайловський обговорює книги:

«Після війни. Історія Європи від 1945 року» Тоні Джадт — про наслідки Другої світової війни для повоєнної Європи;
«Велика тривога. Польща 1944–1947» Марчіна Заремби — дослідження страху і травм у повоєнному суспільстві;
«1946. Тhе Маkіng оf thе Моdеrn Wоrld» («1946. Створення нового світу») Віктора Себестьєна – про те, як формувався світ після Другої світової війни.

<р>Чому досвід Європи ХХ століття важливий для розуміння історії сучасної України, і що насправді відбувається з людьми та державами після великих катастроф — відповіді на ці та інші питання ви знайдете у цьому подкасті.
<р>

<р>Естонське міністерство закордонних справ повідомило, що цього року країна вже заборонила в’їзд приблизно 1 300 колишнім російським військовим. «Не можна дозволити цим людям, які чинять злочини, ґвалтують жінок, вбивають дітей і цивільних на полі бою, приїжджати до Європи. Це питання не лише Естонії, це питання європейської безпеки», — заявив міністр оборони Естонії Ганно Певкур в інтерв’ю РОLІТІСО.
<р>Естонія подає цю пропозицію як питання безпеки та морального обов’язку. «Люди, які чинять воєнні злочини, не повинні ходити по землі європейських країн», — сказав Певкур.
<р>Естонські посадовці також попереджають, що колишніх військових можуть завербувати спецслужби Путіна для диверсій або шпигунства в Європі.
<р>«Я впевнений, що Путін спрямовуватиме цих людей до Європи. Ми вже бачимо гібридні атаки сьогодні, але уявіть сотні тисяч колишніх бійців, злочинців, які прибувають сюди. Я впевнений, що вони не просто працюватимуть і сплачуватимуть податки. Ні, вони робитимуть багато поганих речей», — заявив міністр закордонних справ Естонії Маргус Цахкна.
<р>Посадовці також наголошують, що ті, хто воював у війську, яке звинувачують у звірствах, не повинні бути винагороджені можливістю в’їзду до ЄС. «Не може бути шляху з Бучі до Брюсселя», — сказав Цахкна.
<р>Тепер Естонія закликає й інші країни зробити те саме: заборонити колишнім російським солдатам в’їзд до ЄС і не пускати їх навіть після того, як закінчиться війна в Україні. Країна вперше підняла цю ідею на зустрічі міністрів закордонних справ ЄС у січні. Пропозицію підтримала Кая Каллас, головна дипломатка ЄС і колишня прем’єр-міністерка Естонії, яка заявила, що ця ідея користується підтримкою багатьох держав-членів.
<р>Наприкінці березня національні лідери ЄС доручили Європейській комісії вивчити «можливі способи реагування» на цю проблему. Каллас пообіцяла конкретні пропозиції до саміту ЄС у червні.
<р>«Я вітаю чіткий сигнал моєї колеги Каї Каллас щодо готовності ЄС запровадити заборону на в’їзд для російських комбатантів. Це своєчасний і бажаний крок, який покаже кожному росіянину, що, підписуючи контракт на ведення злочинної війни агресії проти України, він також підписує заборону на в’їзд до Європи», — написав міністр закордонних справ Андрій Сибіга.
<р>Серед країн, чия позиція щодо цього питання вже відома, є Литва. Країна пообіцяла підтримувати «чорний список» разом із суворими обмеженнями на в’їзд. Раніше схожий заклик також підтримала Латвія, Польща, Фінляндія, Швеція, Німеччина та Румунія.
<р>У листі до керівництва ЄС лідери восьми держав наголосили, що серед російських вояків є понад 180 тисяч засуджених за кримінальні злочини, яких достроково звільнили в обмін на контракт.
<р>«Кількість шенгенських віз, які видаються російським громадянам, вже відчутно зростає. З огляду на свободу пересування у Шенгені, безпекові аспекти не залежать від того, яка країна видала візу чи посвідку на проживання. Наша бездіяльність може створити довгострокові “вразливості”, яких на даному етапі ще можна уникнути», — наголошують лідери.
<р>Однак, реалізація такої ініціативи вимагає узгодження на рівні всіх країн Шенгенської зони, оскільки правила віз та прикордонного контролю є загальноєвропейськими. Зміни у візовій політиці або введення «чорного списку» повинні пройти через рішення Ради ЄС та Європейської комісії, а це технічно та політично складно й потребує консенсусу всіх держав-членів.
<р>Поки що Єврокомісія вивчає можливі підходи. Йдеться про різні варіанти — від зміни візових правил до спеціальних перевірок служб безпеки перед видачею віз. Це означає, що конкретної формули ще немає, але відповідні пропозиції обіцяли підготувати до червневого саміту ЄС. Водночас юридичні й політичні експерти звертають увагу на ризики: масові заборони на в’їзд без індивідуальної перевірки можуть викликати критику як такі, що суперечать загальним принципам права ЄС і це може ускладнити шлях до одностайного рішення.

<р>Сьогодні ми читаємо твори Тараса Шевченка без «купюр». Але мало хто знає: щоб в українців з’явилася така розкіш, понад сторіччя тому розробили цілу таємну місію. У підросійській Україні зробити це було неможливо, тож Київська громада з цією метою делегувала подружжя Олександра і Софії Русових до Праги. А щоб хоч половину опублікованих текстів Шевченка можна було привезти у Київ, твори розділили на «цензурну» і заборонену частини. 

<р>

Подружжя Русових і місце друку: невипадковий вибір

<р>Твори Тараса Шевченка стали знаковими для українського руху після першої ж публікації. До другої половини ХІХ століття було здійснено п’ять видань «Кобзаря»:

самим Тарасом Шевченком у Петербурзі в 1840-му і 1860 році;
московським видавцем Дмітрієм Кожанчіковим у 1867 році та того ж року в Петербурзі,
а п’яте видання організував у Львові народовець Корнило Сушкевич у 1869 році.

<р>Жодне з цих видань не охоплювало більшості творів Шевченка, і цю проблему прагнула вирішити Київська громада.
<р>Зібрати таке видання було непросто і з юридичного, і з практичного боку. Цією справою заопікувалися етнографи Павло Чубинський та Хведір Вовк. Перший належав до групи громадівців, які редагували «Кобзаря», та спілкувався з родичами Шевченка щодо авторського права на твори. А другий зʼясував питання цензури та залучив словʼянознавця, етнографа та статистика Олександра Русова, який працював на той час у Петербурзі та входив до багатьох українських наукових і громадських товариств. На той час Русов планував реалізуватися у славістиці й прагнув навчатися в найпрогресивнішій на той час слов’янській столиці — Празі. Він щойно обвінчався із Софією Ліндфорс, і обоє відгукнулися на заклик Київської громади негайно.
<р>Попередньо порадившись із київським цензором (за невелику плату в 50–70 рублів), Київська громада вирішила розділити рукопис на два томи:

дозволений і безпечний для імперії,
такий, що містить твори, яких в імперії не пропустять.

<р>У 1875 році Олександр Русов порадився зі службовцем «Главного управления по делам печати», своїм товаришем — московським поетом Яковом Полонскім. Той «дуже високо ставив поетичний геній Шевченка» й порадив поспішати зі втіленням ідеї такого видання, бо «обкарнають в Росії волю печатного слова взагалі, а українського — особливо». Полонскій порадив і видавати за кордоном, адже там легше було б представити цензурний том і отримати дозвіл на його поширення в Російській імперії
<р>У травні 1875 року молоде подружжя Русових вирушило до Праги. Це місто було центром наукових і просвітницьких ініціатив, пов’язаних із розвитком національних культур народів Австро-Угорської та Російської імперій. Тут активно діяли ліберальні друкарні, наукові товариства, які підтримували ідеї культурної автономії та свободи слова. І сам Шевченко неодноразово згадував у своїх творах видатних чехів: написав поему «Єретик», присвячену Яну Гусу — релігійному реформаторові та проповіднику; згадував Яна Коллара, Вацлава Ганку й Павела Йозефа Шафарика у поемі «І мертвим, і живим, і ненарожденним…». Додатковим завданням для Русових стало розшукати у родини Павела Шафарика закінчення поеми «Єретик» («Ян Гус»), яку Шевченко надсилав Шафарикові. Проте, як з’ясувалося пізніше, у паперах батька син Шафарика знайшов цю поему без закінчення.
<р сlаss="rеаd-аlsо">Читайте також: Софія Русова — громадська й освітня лідерка кількох епох
<р>Софія Русова згадувала пізніше, що їх захопив революційний дух, який панував у Чехії: «Ми влучили саме в розпал національної боротьби чехів і в добу внутрішніх незгод, коли вся чеська інтелігенція поділилася на два табори. Старочехи йшли під проводом Палацького і Рігера, а младочехи мали політичний орган “Народні Лісти” під редакцією Ґреґра. Це був час, коли празький університет уже придбав кілька катедр із чеською викладовою… Русов якось відразу ввійшов у гурток младочехів. Як ми захоплювались їх боротьбою за національну незалежність! Як раділи разом із ними кожною їхньою перемогою, кожнім придбанням національної культури! Разом із ними обурювалися проти системи “trрny оdроr” пасивного опору з нехтуванням ворога — системи, що її трималася партія старочехів! Друкарня “Народніх Листів” ласкаво згодилася друкувати “Кобзаря” і Олександер заходився впорядковувати матеріали, зібрані Вовком, чисто написані на маленьких шматках паперу; деякі вірші знайдено в кількох варіантах, із різними змінами, що відрізняли їх від авторського оригіналу. До цього треба було додати спомини про самого поета».
<р>Паралельно з «Кобзарем» Олександр Русов працював над авторським підручником «Граматики української мови», який через цензурні утиски світу так і не побачив. Водночас молодий вчений відвідував лекції у Празькому університеті та наполегливо працював у бібліотеках.

Чехи активно допомагали в роботі

<р іd="сарtіоn-аttасhmеnt-331940" сlаss="wр-сарtіоn-tехt">Едвар Грегр
<р>Чеська сторона відіграла ключову роль у підготовці та виданні празького «Кобзаря», забезпечивши як технічні, так і організаційні умови для його появи. Олександр Русов теж обґрунтовував вибір видавця: «Коло самого міста у селі Бубенчі поселилися ми на літо. Звідти можна було, перейшовши Вишеградську гору, Вишеград і Карлів міст, пішки ходити у Прагу, або, сівши на залізницю, проїхати до міста тільки одну станцію. Думати довго — до якої типографії звернутися, не приходилося: Едвард Грегр, редактор прогресивної газети “Nárоdní Lіsty”, один з видатніших ораторів на мітингах молодочеської партії, мав велику типографію, найкращу книготорговлю у Празі; мав він при типографії й словоливарню (slévárnu), значить міг сам і літери для українського тексту зробити, що було б далеко трудніше у других типографіях. До нього я й звернувся з проханням заготовити нові літери і взірці до перших літер кожного вірша».
<р>Крім того, позитивно на співпраці відобразилася готовність Едварда Грегра формально взяти на себе функції видавця. Це мало й певне конспіративне значення: працівникам типографії він представив Олександра Русова як «редактора і коректора, що знає українську мову». Чеські друкарі, за свідченням «редактора», забезпечили високий рівень поліграфічного процесу, включно з виготовленням спеціального шрифту та професійною коректурою: «Коли виготовили потрібний шрифт, почалися набір і правка коректури, яку засилали мені двічі: раз — у стовпцях, себто в гранках, і другий раз поверстані у нумеровані сторінки. Управитель типографії, готуючися до історичної вистави типографського майстерства, показував мені зразки коректур ХVІІ століття і роз’ясняв, як теперішні коректурні значки пішли з латинських слів dеlеtur, lіgаtur (видалити, звʼязати) тощо, при чому прохав, щоб і я ставив такі ж значки, до яких звикли усі їх наборщики».
<р>Крім того, чеська сторона сприяла поширенню видання та його легалізації. Після завершення друку першого, «цензурного» тому «Кобзаря» (4000 примірників) саме Едвард Грегр надіслав його у «Главное управление по делам печати», прохаючи дозволу продавати його в Росії. Як згадував Олександр Русов, «йому прийшлося вести велику баталію, поки він одвоював пропуск І тому через границю», що було особливо складно в умовах, коли «місяців через 3–4 після того вийшов неопублікований закон, яким трохи не зовсім заборонялося видання українських книжок». Таким чином, участь чехів охоплювала весь цикл видання найповнішого на той час видання творів Шевченка — від технічної підготовки до політичного лобіювання його розповсюдж ення.

Складнощі місії

<р іd="сарtіоn-аttасhmеnt-331941" сlаss="wр-сарtіоn-tехt">Друкарня Едвард Грегра у Празі
<р>Видання «Кобзаря», що відбулося напередодні сумновідомого Емського указу, супроводжувалося низкою суттєвих труднощів, передусім пов’язаних із цензурними обмеженнями та політичною ситуацією в Російській імперії. Поділ на два томи був штучним і не зовсім чітко відображав розвиток творчості Тараса Шевченка.
<р>Олександр Русов додав до «Кобзаря» кілька спогадів про поета, які було непросто зібрати у стислі терміни. Проблему поглиблювало небажання сучасників долучатися: часто відповідали, що «не візьмуть на себе права критикувати твори великого поета, а дрібні ж анекдоти не варт згадувати та друкувати». Унаслідок цього частина матеріалів надходила із запізненням: у першому томі вийшли спогади Івана Тургєнєва та Якова Полонского, а «Костомаров та Микешин вже тільки у 1876 році прислали свої згадки і ці прийшлося помістити тільки у другий (нецензурний) том».
<р сlаss="rеаd-аlsо">Читайте також: Русов: статистика на користь свободи
<р>Не менш відчутними були технічні та редакторські труднощі. Сам упорядник визнавав, що «помилок і невитриманості одного якого-небудь правопису в обох томах було досить»: «ми проґавили цілу стрічку»; «замість “розкувати” зісталося “роззувати”, що міняло зміст вірша», «те саме слово надруковано було різними буквами» тощо. Частково це пояснювалося складністю роботи з рукописами, відсутністю сталого правопису, а частково й обставинами особистого життя упорядників, адже молоде подружжя Русових втратило у той час свою першу дитину. Обмеженим виявився і контроль редактором чеських друкарів, з якими виявилося складно виправляти помилки в стислі терміни. Зокрема, коли Олександр Русов просив змінити один із рядків, управитель типографії сказав, що не варто того робити з «lісеntіа роëtіса» (через вольність поета).

Вінець праці

<р>Хоч Михайло Драгоманов при зустрічі з Олександром Русовим і розкритикував його працю, та саме текст празького «Кобзаря» ліг в основу женевських видань 1878, 1881 та 1890 років, які призначалися для нелегального розповсюдження і якими опікувалося драгоманівське видавництво «Громада».
<р>Повернення Русових в Україну збіглося з різким посиленням утисків українського слова: «У Києві, куди я приїхав здати справоздання про закінчення дорученої мені праці, вже чекали того терористичного натиску на українське слово, який у подробицях став звісним трохи згодом. “Кіевскій Телеграфъ” став вже органом другого напрямку: “коли хто думає демократичні українські думки висловлювати, то треба тепер звертатися до П. А. Зеленого у “Одесскій Вѣстникъ”! Так казали сумуючи громадяне, з котрих де-кого скоро після того порозсилали то у Петербург, то в Псков, то що». Цей контекст підтверджував слушність попередніх застережень Якова Полонского щодо цензури.
<р>Поширення празького видання мало обмежений характер. Перший том відправили у київський магазин Ільницького, а другий (тисяча примірників) був виготовлений навесні 1876 року. Олександр Русов офіційно надіслав примірник із нього лише Якову Полонскому як чиновнику цензурного відомства. Усі інші примірники другого тому і частина накладу першого залишилися у книгарні «Grеgrа і Dаttlа» для продажу за кордоном. З метою популяризації видання серед європейської аудиторії Софія Русова переклала деякі поезії Шевченка та його коротку біографію французькою мовою і надіслала ці матеріали до французького журналу «Rеvuе dеs dеuх mоndеs».
<р>
<р>Тож місія, яку втілили Русові, була складною, але дуже вчасною. Після 1876 року вже довелося б чекати на дозвіл для подібного видання чи не десятиліття. Воно забезпечило значний прогрес для українського та європейського шевченкознавства. Празький «Кобзар» був доволі популярним серед українців: так, книгознавець Павло Богацький наводив спогад, що «зовсім неграмотний сусід Євгена Чикаленка не пошкодував заплатити за нього (“Кобзар”) 25 карбованців — “суму, за яку в той час можна було купити десятину поля”». І цей приклад свідчить про ціну, завдяки якій відбувався розвиток української культури: через дипломатію, контакти, взаємні зацікавлення на межі програшу і, звісно ж, на плечах ентузіастів.

<р>Мабуть, не тільки я знаю сімейні пари, які протягом всього життя під одним дахом спілкуються так: він до жінки – українською, вона до нього – російською, або навпаки. І ніяких там непорозумінь!
<р>Так було з моїми недавніми знайомими Наталією Львівною і Матвієм Сергійовичем.
<р>Вона – вчителька, він – таксист і гаражник.
<р>Гаражниками називаю людей, які заробляють замовними ремонтами автівок і чим доведеться у власних гаражах. Існує науково-дослідницький термін: гаражна економіка, про потужність і значення якої суспільство не здогадується, як  майже і про все більш-менш суттєве.
<р>Матвій Сергійович, до речі, теж був учителем, і досить довго – доки йому не набридло «нічєго нє получать».
<р>Його дружина «споконвіку» була і залишається україномовною, він, теж «споконвіку», був російськомовним, а на українську перейшов десь через три тижні після початку великої війни.
<р>Сталося це з ним так невимушено, що Наталії нічого не залишалось, як зробити вигляд, що вона нічого не помітила.
<р>Правда, «зробити вигляд» – це моє тлумачення. Сама вона вже не пам’ятає, як з нею було насправді. «Скоріш за все, – каже, – ніяк. Перейшов на українську – ну, й перейшов».
<р>Подія ніяк не обговорювалась ні родичами, ні сусідами, ні друзями. У пари дві дорослі дочки, живуть окремо своїми сім’ями. Вони теж не звернули уваги на те, що там трапилось з батьком.
<р>Коли таких історій у мене набралось ще декілька, я вдався до розпитування. Зміст того, що чув, був один: «Про що там було балакати?». Одна жінка висловилась так приступно, що все стало зрозуміло навіть мені – жартую в подібних випадках. «Ну, це як поява дитини в сім’ї. Повернулась невістка із лікарні з пакунком на руках. У пакунку дитина. Що тут обговорювати? Все ж ясно і пойнятно. Вчора ніякої дитини не було – сьодні є. Було життя без неї – тепер буде життя з нею».
<р>Було у гаражника Матвія життя без української мови – тепер буде з нею, і не тільки вдома, а й поза домом, за кермом таксі і в гаражі, що, як на мене, не менш примітно.
<р>Його тоді, скільки я міг зрозуміти, охопив гнів на Росію, і з’явилось відчуття, що мовний зв’язок з нею віднині буде ні до чого. Я спробував уточнити: «Ні до чого, чи якось недоречно?» – «З жінкою, мабуть, так, недоречно, а взагалі все ж ні до чого», – відповів він.
<р>Про більш наглядні, та й простіші вигоди такої самоукраїнізації він, виходить, не думав, чого, звичайно, не сказати про усіх «перебіжчіків» із російської в українську. Ми ж добре знаємо, як було протягом століть – чому переходили на російську. Хто-хто, а ті люди повністю усвідомлювали всі плюси і повну відсутність мінусів.
<р>Російська мова була довідкою, що ви вже не селюк, а якщо ви ще й не засмічені суржиком, то ясно і єжу, що ви інтелігент, і для вас напевно знайдеться місце, якщо не у владі, то десь біля неї.
<р>Після розпаду Радянського Союзу в устах деяких зросійщених українців їхня російська стала, було, ще й мовою протесту, таким собі викликом українізаторству, хоча й було воно ледь помітним, правду кажучи. Замовкли всі вони тільки в лютому 2022-го, зате – як по команді.
<р>Сьогодні теж панує довідка, але тепер вона про українську. Шкільна, чиста українська говірка – це вже не тільки такий собі засіб спілкування, а й свідоцтво належності до культурного прошарку.
<р>Отак. Три століття таким свідоцтвом була російська – і в один день стала українська. Без найменшого натяку зверху. Путін з його населенням одним бандитським махом досягли того, про що мріялось стільком поколінням українських поетів і  споріднених.
<р>Вони, між іншим, як їм і належить, не надавали значення такому українізатору, як гаманець, все господарське. Їх би і здивувало, і ще більше надихнуло те, що Росія враз перестала бути джерелом заробітку не тільки для людей, які і називаються заробітчанами, а й для «куркулів» і багатіїв. Усім вже зрозуміло, що по гроші українці і після війни будуть подаватись, куди завгодно, тільки не до Росії. А коли так, то навіщо звикати «какать», коли зручніше і  вигідніше «якать»? Подібні рішення людині зазвичай підказує не її усвідомлена воля, а згаданий гаманець, і підказує він так тихо, що як же до нього не прислухатись!
<р>В Охтирці ще можна почути: «Какая разница?», але вже не в центрі міста, а десь на околиці. Може бути і так, що продавчиня зразу і замовкне, отямившись – не ніби, а дійсно отямившись. Російська мова вже не помічниця на шляху до успіху, а навпаки, може і завадити, якщо забутися.
<р>Не бути хазяїном в гурті чи хоча б уповноваженим хазяїна – не велике задоволення. А вважати себе хазяїном ледь не з колиски і раптом ні з того ні з сього позбутись цього статусу – це таке приниження, з яким не кожен здатен упоратись.
<р>У Матвія є такий серед знайомих гаражників. Міцних напоїв він вживає трішки більше, ніж треба було б, щоб мати стільки ж замовників, скільки у Матвія, а винним вважає його. І прямо заявляє, що той і на українську перейшов тільки для того, щоб приваблювати таких, як сам. І все розказує, розказує, які негідники розвалили Радянський Союз. «Ми ж були одне!», – волає.
<р>Весною 1993 року я був свідком чергової робочої зустрічі словацьких сільських вчительок російської мови і літератури. Щойно, 1 січня, сталось «оксамитове розлучення» Чехії і Словаччини. На світ з’явились дві незалежні держави: Чехія і Словаччина. За два роки до того розлучились і Україна з Росією. Вчителькам було цікаво, як я бачу цю подію. Я сказав, що причина того, що сталось, проста і безнадійна. Росіяни все казали і казали українцям: «Вас як таких нема. Ви – це ми». Настав час, коли українці вже не могли цього спокійно слухати.
<р>Вчительки злетіли над партами з криком: «Так це ж те, що ми весь час чули від чехів! «Вас, словаків як таких нема. Ви – це ми!».
<р>Чехи далі цієї заяви не пішли. Чи повинен був я щось там сказати про європейське виховання, про його вплив на них? Не знаю й зараз. Я промовчав, адже всі ж ми добре знаємо, скільки разів європейці в своїй історії ходили далі. Росії, яка урочисто прямує в минуле, є там, в європейському минулому, на кого рівнятись, є.

<р>У новому випуску подкасту «Акценти Тижня» говоримо про наслідки війни проти Ірану для Росії та України, ситуацію на енергетичних ринках, вплив конфлікту всередині НАТО на російсько-українську війну.
<р>Олександр Чупак, керівник економічних програм аналітичного центру «Українські студії стратегічних досліджень», автор Тижня разом з гостем подкасту – Олегом Шамшуром, дипломатом, колишнім послом України у США (2005–2010) та Франції (2014–2020) обговорюють, як конфлікт у Перській затоці впливає на ціни на нафту, санкції проти РФ і глобальні енергетичні ринки.
<р>

<р>Мабуть, найбільше враження на українця, який ступає з літака в аеропорту Індіри Ґанді в Нью-Делі, справляє реклама російського пропагандистського каналу RТ. На перших білбордах, які бачить новоприбула людина дорогою до стійки перевірки документів, її просто важко не помітити. Однак пропаганда з безпосередніх російських джерел — це лише вершина айсберга. Базуючись на успадкованій від СРСР мережі, Росія сформувала в регіоні особливий імідж і продовжує над ним працювати, вміло припасовуючи виклики сьогодення. За таких умов країнам Заходу варто було б активізувати роботу. Є що робити й Україні, аби зробити себе більш видимою для країн регіону, і якісна інформаційна стратегія для цього вкрай необхідна.
<р>Водночас навіть у тих країнах Південної та Південно-Східної Азії, де присутність Росії найпомітніша — як-от Індія, — а тим паче у тих, де вона намагається працювати, але її вплив не такий явний — як Індонезія чи Філіппіни, Росію розглядають не як особливу супердержаву, а швидше як інструмент балансування. Культура, експорт зброї чи енергоносіїв — одні з тих категорій, що все ще дозволяють Кремлю «тримати» власний імідж у регіоні.
<р>Готуючи цей матеріал, Тиждень поговорив з експертами та журналістами, що живуть у країнах Південної та Південно-Східної Азії чи тривалий час їх досліджують, намагаючись зрозуміти, як Росія змінює інформаційну тактику з огляду на виклики своєї війни проти України.

RТ, Sрutnіk — пропагандистська мережа Кремля за кордоном

<р>Упродовж останнього року російський пропагандистський канал RТ значно активізував свою присутність в країнах глобального Півдня, але в Індії цей «прорив» можна побачити найчіткіше. Владімір Путін разом зі своєю головною пропагандисткою Марґарітою Сімоньян під час візиту у грудні формально і помпезно запустив канал RТ Іndіа, цього року також почала роботу гіндімовна версія. Канал має передачі з віп-ведучими, наприклад, із колишнім міністром закордонних справ Салманом Хуршідом. Відомий політик і публічний інтелектуал Шаші Тарур став співведучим десятисерійного шоу «Імперські рахунки» (Іmреrіаl Rесеірts), в якому переглядає спадщину Британської імперії, а у першому випуску розповідає про «особливі» звʼязки Росії та Індії, повагом гуляючи Красною площею у Москві (передача вийшла восени 2025 року).
<р іd="сарtіоn-аttасhmеnt-331921" сlаss="wр-сарtіоn-tехt">Скриншот із програми «Імперські рахунки» за участі відомого політика та публічного інтелектуала Шаші Тарура
<р>У Нью-Делі можна зустріти плакати із рекламою RТ. Напередодні його відкриття Росія навіть профінансувала окремий потяг метро, назвавши його потягом російсько-індійської дружби, що також мав брендування RТ. Водночас, попри вочевидь недешеве і наполегливе просування, пряме охоплення каналу все ще дуже обмежене. Окремі матеріали мають великі перегляди й охоплення через публікацію на інших ресурсах. Наприклад, перший епізод «Імперських рахунків» на особистому ютуб-каналі Шаші Тарура має понад 500 тисяч переглядів. Ці документальні серії, як і чимало іншої продукції RТ, демонструє також індійський канал Dооrdаrshаn (DD). Під час візиту Путіна до Індії у грудні 2025 року RТ та Рrаsаr Вhаrаtі (суспільний мовник, який займається менеджментом Dооrdаrshаn) підписали меморандум про порозуміння. Хоч Dоrdаrshаn (DD) нині значно поступається в кількості глядачів приватним каналам, його все ще активно дивляться в Індії, зокрема у сільській місцевості, тож кремлівська інвестиція співпраці цілком очевидна. Втім, поки не має особливого результату. «В Індії лише використання іноземного контенту не працюватиме», — розповідає мені знайомий індійський журналіст. За його баченням, RТ поки не має особливого впливу на інформаційний простір Індії.
<р>«RТ та Sрutnіk не є відомими медіа у Південно-Східній Азії. Вони не ведуть мовлення жодною з місцевих мов, а це досить важливо. Вони мовлять лише англійською. RТ можна подивитися, наприклад, у готелях», — розповідає у розмові із Тижнем старший аналітик сингапурського Інституту ім. Юсофа Ісхака Ян Сторі. Він єдиний, хто підготував та видав у 2025 році англомовну книгу про російські впливи у Південно-Східній Азії «Путінська Росія та Південно-Східна Азія. Азійський поворот Кремля та наслідки російсько-української війни» (Рutіn’s Russіа аnd Sоuthеаst Аsіа: Тhе Кrеmlіn’s Ріvоt tо Аsіа аnd thе Іmрасt оf thе Russіа-Ukrаіnе Wаr).
<р іd="сарtіоn-аttасhmеnt-331922" сlаss="wр-сарtіоn-tехt">Ян Сторі у розмові з Тижнем

Проєкти для молоді під парасолькою пропаганди

<р>Водночас RТ намагається поширювати свій вплив серед молоді через так звані «навчальні» проєкти RТ Асаdеmy. Для кожного регіону вони дещо змінюють формулювання назв курсів і підхід. Проєкт розпочав роботу у квітні 2024 року та спершу був націлений на молодь із країн АСЕАН (Асоціація держав Південно-Східної Азії, до якої входять 11 країн: Малайзія, Індонезія, Філіппіни, Сингапур, Бруней-Даррусалам, Таїланд, Вʼєтнам, Лаос, Мʼянма та Східний Тімор). Пізніше він розширився на Китай, Африку та Індію.
<р>Нині RТ Асаdеmy має версії для навчання онлайн і наживо. Так, найпоширеніша опція — це відеокурс міжнародної журналістики для молодих фахівців із країн регіону. Інформація про такі курси поширюється через соцмережі російських посольств і «Російських домів», оскільки фінансується Россотруднічєством. Водночас RТ також організовує і події наживо, які відбуваються на базі «Російських домів». У грудні 2025 року такий захід відбувся у столиці Індонезії Джакарті (на сайті RТ Асаdеmy зазначено, що його відвідали 500 молодих людей з Індонезії, Малайзії, Філіппін, Камбоджі, Таїланду та Південної Кореї). А в листопаді того ж року пропагандистський проєкт провів серію лекцій в університетах Індії.
<р іd="сарtіоn-аttасhmеnt-331923" сlаss="wр-сарtіоn-tехt">Скриншот із відео RТ Асаdеmy про подію у Джакарті
<р>RТ Асаdеmy — не єдиний проєкт, через який Росія намагається анґажувати місцевих молодих журналістів, блогерів та інфлюенсерів. Ще один — SрutnіkРrо. За даними Інституту дослідження війни (ІSW), станом на 2025 рік у межах цієї пропагандистської ініціативи пройшли навчання 12 700 молодих журналістів, блогерів та інфлюенсерів з усього світу. Як і RТ Асаdеmy, SрutnіkРrо укладає угоди й меморандуми порозуміння з університетами країн регіону. У 2025 році такі угоди було укладено з університетами у Бангладеш, а у 2024 — в Індонезії.
<р>Як зазначають аналітики ІSW, робота Кремля щодо формування прихильних до своїх наративів журналістів і власного глобального медіаконгломерату розпочалися задовго до повномасштабного вторгнення Росії в Україну. Водночас ця робота посилилася і розширилася після 2022 року. Є три країни, які Кремль визначив як власний пріоритет у посиленні медіаприсутності після початку повномасштабного вторгнення в Україну, — це Індія, Іран та Китай.
<р>Окрім активізації роботи RТ, проєктів для молоді RТ Асаdеmy та SрutnіkРrо, Росія на державному рівні налагоджує співпрацю із місцевими медіа. «Росія підписала низку угод про співпрацю в галузі ЗМІ з В’єтнамом та Філіппінами, що, по суті, дало їй можливість поширювати свою пропаганду щодо війни та інших питань. Але це не надто поширене явище. Набагато більше занепокоєння у цьому регіоні викликає китайська пропаганда», — каже у коментарі Тижню Ян Сторі. Окрім В’єтнаму та Філіппін, Росія має меморандуми та угоди з Індонезією (між RТ та індонезійським суспільним мовником ТVRІ від 2024 року). А російський пропагандистський ресурс Sрutnіk у 2022 році підписав угоду із каналом Мyаwаddy ТV, яким керує мʼянмська хунта.
<р>Однак Ян Сторі, як і чимало інших дослідників китайської пропаганди, вважає, що обидві пропаганди підсилюють і перекривають одна одну, зокрема у регіоні. «Багато російських наративів про війну, зокрема, що це Захід спровокував Росію на напад на Україну, запропонувавши їй членство в НАТО, а також нібито Захід використовує Україну та Зеленського як маріонетку, поширюються китайськомовними ЗМІ в цьому регіоні світу», — каже Сторі.

Історія, культура та радянський спадок — довгострокові інструменти маніпуляцій

<р>У своїй книзі він, утім, фокусується на економічному та військовому вимірах співпраці Росії із країнами регіону і робить важливі висновки. Попри те що Росія не має економічної ваги в регіоні (на противагу США та Китаю), і її не розглядають як впливового актора (Інститут, у якому працює дослідник щороку готує опитування щодо цього питання, результати цьогорічного дивіться в Інфографіці), Кремль усе ще залишається вагомим гравцем. У своїй книзі Ян Сторі визначає чотири причини такої ситуації:

По-перше, регіональне сприйняття глобального статусу Росії та історичної спадщини Радянського Союзу.
По-друге, експорт Росії до цього регіону. Порівняно з обсягами експорту із Китаю чи навіть ЄС він незначний, але для деяких країн це стратегічно важливі сфери, як, наприклад, зброя чи атомна енергетика.
По-третє, відносно позитивний імідж Росії та особисто Владіміра Путіна, який контрастує зі сприйняттям Заходу.
По-четверте, роль Росії в регіональній геополітиці. Сторі зазначає, що хоча сприйняття Росії як впливової економічної сили не дуже значне, країни використовують Кремль як «інструмент хеджування» у своїх відносинах із вагомими регіональними акторами.

<р>
<р>При цьому Росія не має єдиної стратегії для регіону. Так, це можуть бути інвестиції чи пропозиції у тих галузях, які не може або не хоче покрити Захід — наприклад, атомна енергетика. Країни Південно-Східної Азії цікавлять малі модульні реактори (ММР), а такі їм активно пропонують Росія та Китай. Вʼєтнам, Індонезія та Мʼянма найактивніше співпрацюють із Кремлем у цій галузі.
<р>Кремль може інвестувати туди, де бачить у цьому потребу для себе. «У мене є документи, які свідчать, що вони намагаються співпрацювати з деякими компаніями тут, на Філіппінах, і прагнуть придбати частки, щоб закріпитися на ринку — можливо, навіть шляхом повного викупу. Щодо конкретних цифр, то у мене їх немає, але я знаю, що вони виявляють інтерес і позиціюють себе як інвестори», — розповідає Тижню філіппінський журналіст Монсі Серрано.
<р>Працюючи з країнами регіону, Кремль не намагається переконати їх обрати якусь сторону, натомість підкреслюючи важливість нейтралітету (особливо коли йдеться про позиції щодо російської війни проти України) та потребу протистояти західним впливам. Часто все це по-новому переформульовані давні наративи, які просувають «друзі Росії» (коментатори, які навчалися чи працювали в Росії або мають інші звʼязки з нею). Власне, таке просування у медіапросторах країн регіону набагато ефективніше, аніж запуск пропагандистських ресурсів на зразок RТ чи Sрutnіk. Як відзначає Ян Сторі, серед країн Південно-Східної Азії британські медіаресурси (ВВС, Тhе Есоnоmіst, Тhе Fіnаnсіаl Тіmеs) мають широке охоплення, а оскільки російські пропагандистські ресурси працюють там теж лише англійською, то читати їх замість звичних джерел там не будуть. Хоча упродовж останніх десяти років Росія робила спроби заходити в інформаційний простір регіону й місцевими мовами. Зокрема, сайт Sрutnіknеws мав версії корейською та індонезійською, однак пізніше вони були закриті.
<р>«Не можна сказати, що в Кореї сильна російська інформаційна складова. Тамтешні медіа більше пишуть посилаючись на західні джерела», — розповідає Тижню експертка із питань Східної Азії, кореїстка Наталія Бутирська. Натомість, за її словами, Росія використовує тут інші канали, зокрема культурну складову. «Корейці дуже люблять театр, класичну західну музику, оперу, але ці жанри у них не розвинені, тож найлегший доступ до них вони завжди мали через Санкт-Пєтєрбург та Москву. Тож цей вплив через музику та культуру, переклади Толстого чи Тургєнєва присутній», — зазначає експертка.
<р>Справді, у корейських медіа можна знайти чимало матеріалів, наприклад, про успіхи двох корейських балетмейстерів, які долучилися до Маріїнського театру у Санкт-Пєтєрбурзі — Чона Мінчхоля та Кіма Кіміна.
<р іd="сарtіоn-аttасhmеnt-331925" сlаss="wр-сарtіоn-tехt">Фото з соцмереж Кіма Кіміна | іnstаgrаm kіmіn_kіm1028
<р>Бутирська також відзначає, що Росія активно налагоджує співпрацю із місцевими університетами. В такий спосіб Кремль працює не лише там, але й в інших країнах глобального Півдня. Співпраця через освітні проєкти дозволяє створити сталий ґрунт для взаємодії, коли певні наративи закріплюються надовго.
<р>В регіоні Росія використовує не лише спадок часів СРСР, але й давніші історичні звʼязки. Наприклад, в Таїланді це звʼязки між російським царем Ніколаєм ІІ та королем Сіаму Чулалонгкорном. Як відзначає Ян Сторі, Росія й Таїланд у своїх наративах відзначають, що Ніколай ІІ використовував свій вплив на Британію та Францію, аби відмовити їх від анексії Сіаму, і це врятувало королівство від колонізації. Наталія Бутирська додає, що ми також маємо королівську історію, яка поєднує Україну та Таїланд. Українка Катерина Десницька була дружиною Чакрабонґсе Буванафа, сина короля Чулалонгкорна. Історію їхнього непростого кохання дослідила онука Катерини та Чакрабонґсе Наріса Чакрабонгсе.
<р>Інший цікавий аспект, який Кремль використовує у Південно-Східній Азії й на який звертають увагу, зокрема, Сторі та Бутирська у коментарі для Тижня, — це позиціонування Росії як «захисника мусульманських інтересів» на противагу США, які в частині країн регіону з мусульманською більшістю, зокрема в Індонезії та Малайзії, можуть сприйматися як менш чутливі до мусульманських питань або навіть антимусульманські через американські вторгнення до Афганістану та Іраку. А нинішня участь у загостренні на Близькому Сході лише додає негативних штрихів до цього іміджу.
<р>Важливо відзначити, що попри відносну міжнародну ізоляцію з 2022 року, саме індонезійський і малайзійський лідери не відмовлялися від відвідин Росії. Так, індонезійський президент Прабово Субʼянто відвідував Росію двічі — у 2024 році та нещодавно у квітні 2026 року, премʼєр-міністр Малайзії Анвар Ібрагім — також двічі, у 2024-му та 2025 роках. Під час зустрічей з Анваром Ібрагімом Кремль розігрував зокрема й релігійну карту: малайзійський лідер зустрічався з релігійними спільнотами Росії.

Що може Україна?

<р>Насправді Україна також має (використовуючи термінологію чинного американського президента) карти для посилення співпраці із країнами регіону, але все це потребує ресурсів та роботи. Нещодавно, українська індологиня Олена Борділовська презентувала своє дослідження внеску, який зробив українець Георгій Мещеряков для створення одного із найсильніших технологічних вишів Індії — Індійського інституту технологій в Бомбеї (ІІТ Воmbеy). Таких прикладів співпраці із країнами регіону можна знайти чимало. Про важливість нагадування ролі України для регіону в часи СРСР також згадує Ян Сторі. Хоча не всі сторінки її історії можуть бути однозначно сприйняті у цих країнах. Наталя Бутирська пригадує, що коли певні корейські медіа хочуть зняти «критичний» репортаж про Україну, вони відвідують виставку про пілота Івана Кожедуба у Національному музеї історії України у Другій світовій війні. «Корейці випоминають, що Іван Кожедуб очолював ескадрилью радянських льотчиків, які брали участь у Корейській війні та бомбардували їхню країну», — розповідає вона. Хоча історики зазначають, що під час Корейської війни українці брали участь у боротьбі з обох боків. Власне, це ще раз підкреслює, що важливо працювати над відносинами із кожною із країн, універсального рецепта немає.
<р>Потребує посилення і дипломатична присутність. Так, наприклад, у Кореї з вересня немає українського посла, а росіяни натомість активізувалися. Посольство в Індії відповідає за шість країн — окрім Індії, це Бангладеш, Непал, Шрі-Ланка, Бутан та Мальдіви, й разом це майже 1,7 млрд людей. Загалом російська дипломатична та культурна присутність у країнах регіону є значною, але західна культура та культура країн регіону, як-от Кореї чи Японії, переважає.
<р>Попри пропозиції вивчати російську мову на курсах, які проводять російські культурні установи, це приваблює мало кого. Як зазначає Ян Сторі: «Оскільки молодше покоління вивчає мови з практичних мотивів, вони обирають англійську, корейську, японську чи мандаринську». Попри те що у Вʼєтнаму та Лаосу найсильніші звʼязки із Москвою серед країн Південно-Східної Азії, там також швидше вивчатимуть корейську, ніж російську: «Багато в’єтнамців вивчають корейську мову, оскільки Корея є великим інвестором у В’єтнамі. Так вони можуть влаштуватися на роботу в корейських компаніях, працювати там і отримувати хорошу зарплату, чого не може дати Росія», — каже він.
<р>Так само з російською їжею. В регіоні поширені китайські, корейські чи японські ресторани, а от російських майже нема. Тож, попри повторення вже не раз використаних наративів, переконувати нові молодші покоління у привабливості Кремля все складніше. А от Україна може відновлювати забуті звʼязки та шукати нових шляхів посилення співпраці. Такі точно є.

<р>Про наслідки війни проти Ірану для Росії та України, ситуацію на енергетичних ринках, вплив конфлікту всередині НАТО на російсько-українську війну Тиждень поспілкувався з Олегом Шамшуром, дипломатом, колишнім послом України у США (2005–2010) та Франції (2014–2020).

<р>— Якими є нині найбільші вигоди для Росії від війни на Близькому Сході? Можливо, є і негативний її ефект для нашого ворога?
<р>— Я б сказав так: зараз є дві країни, які очевидно отримують переваги від ситуації в Перській затоці, тобто від війни між Іраном та Сполученими Штатами. Це Росія та Китай. Негативних моментів для РФ найменше. Схоже, вона зараз виступає стороною, яка виграє від цієї війни.
<р>Одразу скажу про негативний момент: Росія вчергове не може захистити й підтримати свого союзника Іран так, як хотіла б, і це мінус. Але, як на мене, інші позитивні ефекти переважають цю неприємну для Путіна обставину. Ми бачимо спроби декомпенсації: він намагається надавати розвіддані та коригувати іранську стратегію використання дронів і ракет. Це зрозуміло.
<р>Тепер про позитив. Очевидний плюс — підвищення цін на нафту. Волатильність світових енергетичних ринків завжди була на користь Росії. Ускладнення ситуації в Ормузькій протоці завжди призводило до зростання цін. Воно могло бути більшим чи меншим, але так було. І Росія від цього безумовно виграла: вона змогла дещо виправити свої економічні показники та покращити ситуацію в країні. Це по-перше.
<р>По-друге, ми бачимо, що на цьому фоні відбувається ерозія санкційного режиму. Це пов’язано насамперед із тим, що Сполучені Штати — попри запевнення, що це тимчасово — все-таки продовжують робити винятки з санкцій для Росії. Офіційна версія — щоб стабілізувати ситуацію на світових енергетичних ринках. Експерти вважають, що це навряд чи матиме позитивний довготривалий вплив, але так чи інакше це відбувається. Тут можна пошукати й інші причини, пов’язані з тим, що Трамп вводив ці санкції дуже неохоче і прагне зберігати можливість розмовляти з Путіним як із партнером.
<р>Третій момент полягає в тому, що суто об’єктивно інтенсивні бойові дії на перших тижнях призвели до виснаження запасів зброї (ППО та інших засобів), необхідних нам від Сполучених Штатів. Тому те, що відбувається зараз — це навіть не допомога, а закупівля зброї у США на європейські гроші. Цей процес об’єктивно ускладнюється; вже кажуть про те, що використано було дійсно багато. Є повідомлення про сигнали з американської сторони європейцям, що дечого вони не зможуть продати, і це, безумовно, дуже погано для нас.
<р>Четвертий момент: Росія користується тим, що зараз увага всіх головних гравців на світовій політичній шахівниці зосереджена на війні в Перській затоці. Це значною мірою відволікає увагу від того, що відбувається в Україні — і на рівні керівників світових держав, і на рівні суспільств, які зараз більше переймаються питаннями інфляції та власної купівельної спроможності.
<р>Разом із тим треба відзначити: експерти, які аналізують глобальні економічні тренди, кажуть, що ця нестабільність у деяких моментах справляє і негативний вплив на російські економічні інтереси. Головне те, що (якщо виходити з останніх заяв керівників економічного блоку та підприємців РФ) підвищення цін на нафту дає певну паузу, але не прибирає ті фактори й не нівелює негативні тенденції, які є в російській економіці. Але загалом продовження війни у Перській затоці є безумовно вигідним для Росії.
<р>
<р>— Ви згадали про часткове послаблення санкцій проти російської нафти. Чи вважаєте, що цей крок Сполучених Штатів продиктований суто обставинами, чи це вже фундаментальний рух до того, щоб знімати санкції з Росії більш глобально?
<р>— Розумієте, з Трампом та його адміністрацією (оскільки вона діє за його вказівками), за всієї волатильності й непередбачуваності, дуже складно оцінювати чи прогнозувати дії. Як ви пам’ятаєте, показово відбувалося останнє продовження виключень. Спочатку була заява міністра фінансів Бессента: мовляв, ми не будемо продовжувати призупинення санкцій, а будемо санкціонувати російську нафту. І буквально за день було ухвалене абсолютно протилежне рішення Білого дому про те, що винятки будуть продовжені ще на 30 днів.
<р>Це свідчить про те, що завжди треба слухати, що каже саме Трамп, а не люди, які стоять близько до нього. Коли вони роблять кроки «вправо-вліво», то потім коригують свою поведінку або її коригує сам президент. А коли вперше призупинялася дія санкцій, він сказав, мовляв, сподівається, що до застосування обмежень не доведеться повертатися. От вам і відповідь на всі питання. Він дуже хоче зберегти можливість розмовляти з Путіним як із партнером. Має ілюзію, що можна буде якщо не примусити, то принаймні спонукати того до кроків, необхідних для встановлення перемир’я чи припинення вогню. Тому Трамп ніколи не робить таких рухів щодо Росії, які можна характеризувати як точку неповернення. Він завжди зупиняється, щоб мати змогу повернутися до майже партнерського діалогу. Така ситуація створює серйозні ризики та небезпеку для України.
<р>Тим більше ми бачимо, що перемовний процес взагалі зайшов у глухий кут.
<р>— Щодо нещодавньої пропозиції про переговори в Азербайджані. Як вважаєте, чи з цього може вийти щось результативне?
<р>— Від того, відбудуться переговори в Азербайджані, Туреччині чи Женеві, нічого не змінюється. Єдине, що є абсолютно неприйнятним, — це проведення переговорів у Москві чи Білорусі. Все інше несуттєво. Так само некритично, чи приїде тандем Віткофф-Кушнер, адже всі рішення ухвалює особисто Трамп. Головне — не «де» і «хто», а який зміст.
<р>Ситуація з перемовинами між Іраном і США свідчить, що в складних питаннях потрібні люди, які мають інституційну пам’ять і навички. З іранського боку беруть участь люди, задіяні в попередніх процесах, які знають, що є важливим. З американського боку зараз переважно аматори, які не мають глибокого знання тем. Одне питання — відкрити чи закрити Ормузьку протоку, тут усе зрозуміло. Інше — проблеми ядерної програми. Тут треба дуже глибоко знати, як ті чи інші кроки впливають на ситуацію.
<р>— З ходу ірансько-американських переговорів здається, що ситуація в глухому куті. Іранці вже втратили забагато, вони воюють радше за ідеологічні принципи. А американці хочуть, щоб іранці віддали все. Чи можна зараз знайти вихід?
<р>— Якщо подивитися, чого хоче досягти Трамп: він транслює, що війна ведеться, аби покінчити з ядерною програмою Ірану й убезпечити Перську затоку. Він хоче, щоб понад 400 кілограмів збагаченого до 60 % урану чи плутонію було вивезено з території Ірану.
<р>Друга ціль — розблокування Ормузької протоки, оскільки ця дестабілізація призводить до підвищення цін на пальне в США. А це, з огляду на внутрішньополітичні міркування, є дуже серйозною загрозою для Трампа перед проміжними виборами.
<р>Перед нашою розмовою з’явилася новина в Ахіоs про контрпропозицію Ірану. Вони пропонують відкриття Ормузької протоки в обмін на відтермінування питання ядерної програми на певний термін. Як правильно вказують автори публікації, це позбавляє Сполучені Штати важелів впливу. Питання протоки вирішується, але вплив на Іран втрачається, оскільки це супроводжуватиметься угодою про припинення бойових дій. Трамп стоїть перед важким вибором.
<р>Раніше був розрахунок, що потужні удари з повітря призведуть до колапсу режиму чи до ситуації, подібної до венесуельської, коли до влади прийдуть люди, готові домовлятися. Але виглядає так, що режим збережеться, а безпекова ситуація буде навіть гіршою, ніж до початку американо-ізраїльських ударів. Популярність Трампа падає, особливо в галузі економіки та боротьби з інфляцією. Це небезпечно для Республіканської партії, яка може програти в одній або обох палатах Конгресу. А це, своєю чергою, фактично поставить хрест на ініціативах Трампа, бо демократи зможуть проводити розслідування та викликати членів адміністрації на слухання.
<р сlаss="rеаd-аlsо">Читайте також: Омар Ашур: «Перська затока має змінити свою політику в бік більшої підтримки України та меншого фетишу щодо Росії»
<р>— Перенесімося на європейський театр. Війна проти Ірану породила нову стадію конфлікту між Штатами та Європою в рамках НАТО. Як цей етап відносин вплине на нас? Адже почалися розмови навіть про можливий вихід США з Альянсу.
<р>— Я не вірю у вихід США з НАТО. У цього є серйозні законодавчі перешкоди (ініційовані, до речі, Марко Рубіо), і малоймовірно, що в Сенаті набереться дві третини голосів для такого рішення. Разом із тим цілком можливо, що Трамп здійснюватиме кроки в бік вихолощення участі США в НАТО, насамперед у військовій компоненті.
<р>Вже розглядаються «репресалії» проти країн, які недостатньо допомагали США у війні проти Ірану. Це продовження кризи, яка почалася ще з «гренландського епізоду». Це відбиває вкрай негативне ставлення Трампа до європейців: він вважає, що всі користуються ресурсами США. Європейці вже серйозно розглядають імовірність, що НАТО не буде таким, як раніше, навіть з’являються думки про створення нової організації, в рамках якої’ Європа захищатиметься сама.
<р>Для нас важливо, щоб закупівлі зброї продовжувались у потрібному обсязі. Також стежимо за тим, як це позначиться на санкціях, адже вони найефективніші, коли скоординовані. Європейці зрозуміли, що більше не можна «аутсорсити» свою безпеку партнерам, які перестали бути надійними. Нам треба шукати місце в новій архітектурі європейської оборони, і в нас тут непогані стартові позиції.
<р>Складність для України в тому, що нам треба тримати баланс. Наша залежність від американської зброї зберігається, без неї ми не можемо ефективно боротися проти російської агресії. Це створює дипломатичні складнощі. Проте наше майбутнє — саме з Європою.
<р>Європейцям теж треба відкалібрувати ставлення до війни в регіоні, бо вона зачіпає їхні інтереси навіть більше, ніж американські. Треба розуміти: розраховувати можна тільки на себе. І робити конкретні кроки швидко. Наприклад, НАТО ухвалило рішення про підвищення видатків на оборону з розрахунком на 10 років, тоді як розвідки кажуть, що російська провокація може відбутися через 3–5 років. Як ці терміни стикуються — мені незрозуміло.
<р>— Останнім часом активізувалися розмови про вступ України до ЄС. Існує думка: якби Європа хотіла, то прийнялаб  нас без реформ і бюрократії. Чи вважаєте ви, що в Брюсселя просто немає політичної волі?
<р>— Наше бажання бути в ЄС — це абсолютно правильний, безальтернативний шлях. Але розмови про те, що нас мають прийняти за будь-яких умов без реформ — це розмови дилетантів або політичних спекулянтів. Зміни всередині країни необхідні не для «галочки», а для нас самих. Це мають зрозуміти й можновладці, і суспільство.
<р>Якщо подивитися на позицію Німеччини чи Франції, вони часто пропонують «половинчасті» рішення. І там часто йдеться не лише про корупцію чи верховенство права (що є аксіомою), а про суто економічні аспекти. Вступ України — це не вступ маленької країни на кшталт Болгарії. Це вступ держави з величезним аграрним потенціалом, великою територією та населенням. Це серйозна інтеграційна проблема, особливо в сільському господарстві. Треба готуватися до складних і довгих переговорів.
<р>Розраховувати, що все вирішиться за рік — це створювати завищені очікування. Президент правильно каже: нам потрібне повне членство, а не напівзаходи. Але для цього треба прискорювати внутрішні зміни, на які ми розраховували після «плівок», але які, на жаль, не відбулися повною мірою.
<р сlаss="rеаd-аlsо">Читайте також: Перська рулетка: чому двотижневе перемир’я не знімає загрози війни на Близькому Сході
<р>— Поділіться вашим прогнозом щодо того, як довго триватимуть бойові дії проти Ірану та блокада Ормузької протоки.
<р>— Зараз вам цього не скаже ніхто. Навіть західні експерти чесно визнають, що не знають відповіді. Значною мірою це залежатиме від реакції на нові іранські пропозиції. Але вже очевидно, що «чистого», вигідного лише для США рішення Трамп не отримає. Найбільше проблем я бачу саме у внутрішньополітичній площині США.
<р>Потрібно спостерігати за розвитком подій на дипломатичному фронті. Поки що все має вигляд глухого кута. Багато залежатиме і від ситуації всередині Ірану: яка фракція переможе — прагматична чи радикальна. Найближчий час це покаже.

<р>Наприкінці квітня завжди особливо доречно читати «Післячорнобильську бібліотеку» Тамари Гундорової.
<р>Уперше я читала цей текст давно і теж десь у квітні. Пам’ятаю, як вразила думка: Чорнобильська катастрофа стала точкою неповернення навіть у мові, якою ми пишемо про себе й власні досвіди, й, по суті, виявилася колискою українського літературного постмодерну. Адже говорити так, як говорили ті, хто приховували правду про масштаби екологічної катастрофи, видавалося вже неможливим — а від такої форми емансипації недалеко й до повної незалежності. Усе це цікаво не лише з діахронної, тобто суто історичної, перспективи. Власне, нині важко уявити більш продуктивний комплекс ідей, ніж цей. Чому?
<р>Річ у тім, що довкілля — це не складна ефемерна постструктуралістська абстракція, як часто, здається, твердить екокритична теорія. Насправді довкілля достоту фізичне: ми впливаємо на нього, воно — на нас, а література фіксує, не помічає чи намагається приховати ці впливи. Про те, як література ігнорує чи приховує стан довкілля, існує чимало розвідок. Мої улюблені ті, що описують індустріалізацію у Європі й літературу того часу з екокритичної перспективи. А проте це тема для іншої розмови, адже чергова річниця Чорнобильської катастрофи — новий привід поговорити про випадки, коли культура вже не може лишатися сліпою чи незворушною до змін.
<р>Одна з таких змін — у ставленні до технологічного прогресу, його переоцінка. Чорнобиль суттєво підважив ідеальну, прискіпливо сконструйовану картинку модерності радянського типу, наголосивши, як багато небезпек вона приховує. Культурі ж довелося відкинути сподвижницький пафос й оптимістичні футуромарення та спробувати описати кінець світу, якому культура, власне, протистоїть за визначенням. А ще їй довелося лякати, але й насичуватися тривогою навзаєм. Атом перестає бути мирним, а існування світу з усіма його набутками — неодмінним. Вкорінюється особлива форма катастрофічного мислення.
<р>А проте нині, здається, змінюється і воно. Адже одна річ — жити зі сприйняттям Чорнобиля як катастрофи, що нізащо не має повторитися, і боятися цього повторення. А зовсім інша — творити, так, після Чорнобиля, але й після Каховки та під час актуальної перманентної зусібічної ядерної загрози.
<р>Парадоксально те, що кожна з цих техногенних катастроф — реальних, як Каховка, чи потенційно можливих, як, наприклад, на загроженій ЗАЕС, — часто здається ніби менш небезпечною, попри так само невідворотні, безумовно фатальні наслідки. І саме це мені здається проявом цього нового типу катастрофізму, невідомого на момент Чорнобильської аварії, — того, який передбачає повну знечуленість перед обличчям катастрофи, її рутинізацію. Адже всі ми споглядаємо катастрофи в прямому ефірі й, відповідно, відчуваємо, ніби є їх свідками, безпосередніми учасниками, навіть попри фізичну неприсутність в епіцентрі тих чи тих подій.
<р>Можливо, саме в цьому й полягає головна відмінність нового катастрофізму. Він більше не паралізує страхом, що триває десятиліттями, а радше нормалізує катастрофу як частину щоденного досвіду, як щось точно невідворотне. А значить, він нівелює відчуття непоправності того, що чинить людина щодо довкілля. Людиноцентричність змінюється екочутливістю, проте це зовсім не означає, що ми стаємо більш свідомими щодо довкілля. Стосунки між людиною та природою набувають усе більш відвертої неприємної двоякості. З-поза позірної гіпертривожності щодо майбутнього планети проступає людина, цілковито позбавлена відчуття непоправності й тривкості наслідків власних рішень. Так, ми купуємо деревʼяну зубну щітку, але не нехтуємо безперервним використанням ШІ, функціонування якого потребує колосальних запасів води.
<р>Таким чином важливим питанням є навіть не те, чи реагуватиме мова, література й культура на нові катастрофи далі — як із Чорнобилем, — а те, наскільки сильно мова, література і культура відстають від реальності, яка відбувається в режимі безперервного прямого ефіру, та те, чи маємо ми шанс хоч на мінімальну синхронізацію. І, зрештою, на нову мову замість мовчання, що є органічним вислідом відчуття — хоч, звісно, й хибного, — що ти бачив усе.

<р>Завдяки війні Україна отримала безпрецедентний шанс. До Революції Гідності наша держава була під контролем єдиної макросили — сплаву олігархів, нечистих на руку чиновників і корумпованих силовиків. Вони мали неписане правило: дорвався до влади — бери в держави скільки донесеш. Звідси мода на офшори, тотальна кругова порука, торгівля державними посадами та парламентськими голосами — й українські діти, які мріють стати прокурорами та суддями. Ця макросила послаблювала державу не лише своїм паразитизмом, а й регулярним виконанням геополітичних замовлень ворога. Її вектор впливу не тільки віддалив Україну від траєкторії розвитку, а й фактично докотив нашу державу до ручки в багатьох галузях.
<р>Революція Гідності зрушила цей баланс із мертвої точки. А велика війна довершила тектонічний зсув, започаткований нею. Тепер на внутрішній арені з’явилися ще дві макросили:

Перша — колективний Захід (його склад змінюється залежно від обставин, але вектор дії незмінний). Великі гроші, які він виділяє на війну, надають Заходові безперечні право на контроль, право вето на чиновницьку дурість і неприховану корупцію, а іноді навіть право на законодавчу ініціативу. Звідси недоторканність журналістів-розслідувачів, повний карт-бланш для антикорупційних органів, політична відповідальність за перешкоджання їхній роботі тощо. Скептики можуть називати цей вектор впливу «зовнішнім управлінням», але на цьому етапі не видно, чим він гірший для розвитку української держави, ніж діяльність старої макросили.
Друга нова макросила — громадянське суспільство. Воно зародилося під час революції, але до війни говорило кволим голоском невпевненого підлітка, тому невиразно впливало на вектор розвитку країни, хоча й мало чимало компетенцій.

<р>Тепер громадянське суспільство поповнили ті, хто на власних жилах виніс Україну з полум’я загибелі. Тому воно перетворилося на ревучого лева, ігнорувати голос якого неможливо. Звідси успіх «Картонкового майдану» — мабуть, найбільш тихого й короткого протесту, який був почутий саме тому, що всі розуміли, яким стане його голос, якщо доведеться ним скористатися.

Новий баланс макросил

<р>Зараз усі ми — живі свідки становлення нового балансу макросил. Старі паразити не можуть існувати без Заходу, бо без західних грошей Україна програє війну. Не можуть вони й обійтися без тих, хто проливає кров, піт і сльози заради того, щоб наша держава жила, бо без них Україна, знову ж таки, програє війну. А якщо наша країна програє, то представники старої макросили втратять усе, передовсім об’єкт свого паразитизму — українську державу. Тому вони мовчки вимушені толерувати як Захід, так і громадянське суспільство, хоч і не без спроб саботувати їхню діяльність. І наразі це доволі рівноважна ситуація, бо так складаються історичні обставини.
<р>Завдяки новому балансу макросил спостерігаємо неможливі донедавна явища:

олігархи роками сидять у в’язницях,
чиновники найвищого рангу подають у відставку лише на підставі чуток про їхню причетність до корупційних схем,
одіозні політики отримують кримінальні підозри,
силовики топового рівня подають у відставку з роками обійманих посад і призиваються на фронт,
мультимільйонні корупціонери зі швидкістю світла тікають за кордон від правосуддя.

<р>Це феноменально та неймовірно!
<р>Фінансовий прес Заходу та лев’ячий рев громадянського суспільства сформували цунамі, яке підіймає корупційні нечистоти на поверхню суспільного дискурсу, а відтак змиває на смітник історії. Нові макросили розворушили українське соціальне болото та створили несприятливе середовище для тих, хто засидівся на шиї нашої держави. Це подарувало українцям безпрецедентний історичний шанс побудувати таку міцну державу, прихильну до свого народу, за яку було б не соромно тим, хто поклав за неї життя.

Шанс на прорив

<р>Проте нюанс полягає в тому, що на сьогодні можна говорити лише про потенціал для побудови міцної держави. На цьому шляху будівництва ми поки перебуваємо в нульовій точці. Успіх не гарантований. Мало того, вікно можливостей для його досягнення незабаром може зачинитися, бо наявний нині баланс макросил не вічний. Захід не може давати нам великі гроші нескінченно, тому з часом його право на контроль ослабне, а вплив на внутрішні процеси зменшиться. Громадянське суспільство ніколи не стане консолідованим, а голос воїнів може втратити гучність і вагу, щойно настане перемир’я чи з’являться несприятливі обставини на фронті. Тому цінність, унікальність і скороминущість нинішнього історичного моменту важко переоцінити.
<р>З іншого боку, боротьба з корупцією в суспільстві, абсолютно лояльному до побутової корупції, подібна до собаки, яка ганяється за своїм хвостом. Тому нинішня ментальна реальність нашого суспільства — це зачароване коло. З огляду на історичні причини народ толерує побутову корупцію. У цих умовах культивується державна «еліта», морально готова до корупційних зловживань, якій немає альтернативи, бо люди іншого типу в такому середовищі просто не затримуються. Така «еліта» захоплює контроль над українською державою, щоб паразитувати на її ресурсах. І навіть коли з’являються сприятливі обставини, щоб відтерти «еліту» від об’єкта паразитування, їх тривалість закоротка, бо на очищення держави потрібні десятиліття, яких у нас немає. Все завершується черговою невдалою спробою, відсутністю соціальної справедливості та новою хвилею розчарування в суспільстві, на якій становище паразитів лише підсилюється. І так коло за колом…
<р>Отже, наразі Україна має сприятливий для змін баланс макросил, який, імовірно, зберігатиметься недовго. Але водночас вона глибоко застрягла у колії зачарованого кола еволюції. Щоб вибратися з нього, потрібне неабияке зусилля, поштовх величезної потужності. Необхідна дія повинна бути філігранно вивірена, порівняно легка і швидка в реалізації, мати національний масштаб і максимально довготривалі наслідки для суспільства. І водночас має бути беззаперечно підтримана новими макросилами — Заходом і громадянським суспільством.
<р>Шанс на прорив полягає в тому, що в умовах, коли стара макросила паразитів перебуває під тиском і не може повноцінно саботувати проривні для розбудови української держави ініціативи, а нові макросили перебувають у зеніті своєї потужності, то, використовуючи їх як важіль, в Україні можна запровадити справді щось соціально важливе й вартісне. На мій погляд, такою дією повинно стати встановлення справедливості для українських воїнів — законодавчого закріплення за ними права на вдячність і повноцінного наповнення його реалізації.

Справедливість для воїнів

<р>Принцип простий: якщо ти бодай день воював за Україну проти Росії — маєш безсумнівне право на конкретну вдячність від держави. Ми прекрасно пам’ятаємо, яким побожним було ставлення суспільства до захисників України на початку війни. Але й дуже добре бачимо, яким понурим воно стало тепер, коли війна триває, а охочих ставати на захист держави дедалі менше.
<р>Очевидно, статус українського воїна мінливий у плані суспільних настроїв. Але пролита кров незмінна. Як і роки життя, покладені на те, щоби українська держава вистояла, які гіпотетично можна було прожити по-іншому — з меншою шкодою для самого життя, здоров’я, кар’єри та інших цивільних цінностей. Тому статус воїна має вимірюватися чимось надійнішим, ніж емоції. Статус воїна треба закріпити законодавчо в формі права на вдячність.
<р>Реалізація права на вдячність повинна базуватися на таких принципах:
<оl>
Пропорційність.
<р>Кожен день життя українського воїна, покладений на захист держави, повинен бути порахований. Хай цей воїн живий, загиблий чи безвісти зниклий. День у зоні бойових дій — за два дні армійської служби в тилу. День в окопах на лінії бойового зіткнення — за два дні у зоні бойових дій не на передньому краї. Таким чином, кожен воїн повинен вийти з війни з конкретним числом свого внеску в справу виживання держави, а Україна повинна отримати величезну цифровізовану Національну дошку шани на понад мільйон імен живих, покалічених, безвісти зниклих, полонених і мертвих. Усіх до одного.
<р>Маємо дуже сприятливі передумови, щоб це реалізувати. З одного боку, це той винятковий випадок, коли паперовість української армії зіграє суспільно корисну роль. Адже переважна більшість необхідної інформації записана в бойових розпорядженнях, які акуратно веде кожна військова частина. З іншого боку, зараз у нас є міністр оборони, який максимально підходить для виконання цієї задачі, бо має величезний досвід цифровізації різноманітних реєстрів для запуску «Дії».
Адекватність.
<р>Треба визнати, що наразі Україна надто функціонально квола та інституційно неспроможна, щоби віддячити нашим воїнам так, як вони цього потребують і заслуговують. Так, військовим платять чималі гроші. Але ці виплати перетворили прифронтові райони на Королівства Монако, бо вартість життя в них, починаючи від їжі, цигарок та алкоголю й закінчуючи орендою житла, не нижча, ніж у Монте-Карло. Непродумана система грошового забезпечення українських військовиків — один із найгірших видів державної політики за весь період незалежності. Адже за законами ринку в зоні бойових дій ці гроші знецінюються швидше, ніж потрапляють у руки воїнів.
<р>Інший аспект: м’яко кажучи, середньостатистичного воїна важко назвати раціональним споживачем. Усі ми, прийшовши на службу, потрапили в надзвичайно стресові умови. Кожен бореться з цим стресом так, як може та навчений. Цигарки, випивка, азартні ігри, «любов» за гроші — це лише кілька «фронтових антидепресантів», на які спалюються мільйони, якщо не мільярди, кревно заслужені воїнами. Війна рано чи пізно припиниться, а грошей більше не буде. Що залишиться воїнові в сухому залишку? Психіка, деформована стресом, тіло, розбите засобами антистресу, і порожня кишеня? Мабуть, у високих київських кабінетах про це не замислювалися. Як і про те, які наслідки для суспільства матиме повернення військовиків додому в такому стані.
<р>Українська держава не спромоглася розробити систему довгострокових інвестиційних чи пенсійних рахунків, на які в обов’язковому порядку зараховувалася б частина грошового забезпечення військовиків. Вона не потурбувалася про майбутню фінансову безпеку та спроможність воїнів, хоча могла це зробити у стислі терміни, бо відповідні чи дуже подібні концепції вже давно опрацьовані й існують у формі практично готових законопроєктів. Тож тепер держава просто зобов’язана виявити адекватність принаймні після початку перемир’я. Цього вимагає суспільна справедливість.
Економічна та бюджетна ефективність.
<р>Прихильники простих рішень одразу запропонують віддячити воїнам різного роду пільгами, субсидіями та національними кешбеками. Це неприпустимо. Не тільки тому, що викривлює ринок, і не тільки тому, що ми вже мали вкрай негативний досвід масової роздачі «липових» посвідчень чорнобильця та ветерана Другої світової війни, які коштували копійки, але в підсумку виявлялися ультраприбутковими для їхніх покупців та ультраважким тягарем для бюджету. І навіть не тільки тому, що в такому разі фрази на кшталт «я тєбя туда нє пасилал» стануть нормою, що перетвориться на джерело перманентного суспільного розколу.
<р>Річ у тім, що воїн повинен мати джерело доходу, з якого зможе забезпечити собі певний (мінімально) достойний рівень життя. Він не повинен жебрати в держави подачки у формі пільг та субсидій. Це питання не простих рішень, а засвідчення гідності воїна та справедливої подяки йому. Це питання залізобетонного права на вдячність.
Довготривалість.
<р>Суть цього принципу полягає в тому, що Україна повинна забезпечити, щоб ті, хто, проявивши вічні (правильні) цінності та/або впоравшись зі своїм страхом, пішов на армійську службу, перетворилися на економічно самодостатню верству населення. Вони мусять отримати надійне та суттєве джерело довгострокових доходів.

<р>Тут можливі три принципові варіанти:

Перший — власне, інвестиційні та пенсійні рахунки. І для його реалізації момент уже практично втрачено. Бо як тільки припиниться війна, військовикам можуть значно урізати грошове забезпечення, з якого можна було б поповнювати такі рахунки. Утім, Європа розраховує на українське військо й після настання перемир’я на російсько-українському фронті. Тож можна спробувати залучити європейські гроші для фінансування такої ініціативи. На перший погляд, ця ідея може здаватися нездійсненною, але за умови належної політичної волі та дипломатії її можна реалізувати. Бо за неповні чотири з половиною роки великої війни забагато неможливого стало реальністю.
Другий варіант — земля. Українська держава разом із місцевими громадами володіє практично четвертиною земель сільськогосподарського призначення нашої країни. Це значний та історично підхожий ресурс, адже з давніх-давен різні держави винагороджували своїх воїнів за хорошу службу саме земельними наділами. Якщо Україна приватизує державні та комунальні землі сільськогосподарського призначення в інтересах своїх воїнів пропорційно їхньому внеску у справу виживання держави — це буде дуже символічно й далекоглядно. Бо з розвитком країни, яка вижила завдяки подвигу воїнів, зростатиме економічна вартість їхнього права на вдячність та соціально-економічний статус тих, хто має вічні (правильні) цінності та/або вміє контролювати страх. Тоді Україна отримає надзвичайно міцну соціальну опору.
Третій варіант — акції ПриватБанку. Це міг би бути будь-який інший державний актив, але ПриватБанк підходить для цього найкраще. Він має налагоджену систему корпоративного управління, що практично унеможливлює перетворення приватизації ПриватБанку в інтересах воїнів на провальну ваучерну приватизацію 1990-х років. У цьому контексті реалізація права на вдячність потребує належного рівня захисту прав міноритарних акціонерів, а для цього в нашій країні потрібен справді сильний актив, яких у нас не так і багато. ПриватБанк дуже добре підходить для цього завдання.

<р>Коли оцінювати ПриватБанк за рівнем його активів та прибутковості, то на ринку він може коштувати (його ринкова капіталізація може становити) понад 1 трильйон гривень. Це хороша сума, щоби забезпечити достойну подяку воїнам-акціонерам, а відтак — хороші дивіденди на приватизовані в їхніх інтересах акції. Приватизація ПриватБанку в інтересах воїнів була б не менш символічною: актив, створений тим, хто грабував державу, відібраний у нього державою, яка лише почала ставати на ноги, і в підсумку відданий її захисникам, які її відстояли в боротьбі з зовнішнім ворогом. ПриватБанк зростатиме разом із розвитком економіки України. А заразом зросте і статус українських воїнів, які стануть його акціонерами.

Позитивні ефекти

<р>Запровадження права на вдячність матиме низку позитивних побічних ефектів тривалої дії. По-перше, українському суспільству гостро необхідна справедливість. Із суб’єктивного боку мільйони українців прагнуть, щоб ворог був розгромлений, його вождь — покараний, українські корупціонери сиділи у в’язниці, наше суспільство стало заможним, а страждання були винагородженими. Але питання соціальної справедливості часто дуже складні й потребують тривалого часу на вирішення, водночас наша держава поки занадто слабка, щоби давати їм раду. Тому треба починати з чогось посильного, а водночас суттєвого. Встановлення права на вдячність цілком підходить.
<р>З об’єктивного боку справедливість потрібна українцям, щоби позбутися подвійних стандартів моралі й мислення, спертися на щось спільне й позитивне в подальшій розбудові країни. Ми маємо почати називати біле білим, а чорне чорним — особливо біле й чорне, яке є такими для всього суспільства. І закріплювати ці визначення конкретними діями. Ну бо по-людськи можна зрозуміти страх смерті окремого індивіда, але тоді треба визнати подвигом рішення воїнів захищати Україну. А відтак дати цьому подвигу належну суспільну оцінку, моральну й матеріальну. І навпаки: якщо на рівні суспільства ми засуджуємо страх захищати власну державу, то повинні встановити справедливість, віддавши належне тим, хто зумів із ним впоратися.
<р>У цьому контексті запровадження права на вдячність не тільки підвищить рівень соціальної справедливості у країні, а й усуне один із головних розколів — між ухилянтами/дезертирами та воїнами, зокрема тими, які п’ятий рік незмінно воюють на фронті. Право на вдячність розведе ці дві групи по різних соціальних статусах, ставши соціальною амністією для перших і справедливою винагородою для других.
<р>По-друге, право на вдячність стане єдиним правильним сигналом для тих, хто в майбутньому прийде на заміну нинішнім воїнам.
<р>Попри всю свою потужність, нинішнє українське військо — це армія випадку, а не системи, мобілізованих любителів-самоучок, а не професіоналів. Їй на заміну має прийти щось більш системне, масштабне та регулярне. І щоб армія нового типу відбулася, українці, які її колись наповнять, повинні вже зараз бачити, що Україна не кидає напризволяще тих, завдяки кому продовжує існувати, і що старається для них не менше, ніж вони для неї.
<р>Потенційні воїни нової армії повинні вже зараз побачити ту саму справедливість, про яку йдеться вище. Це стосується як тих, хто вже повоював, так і молоді. Судячи з усього, Україна буде змушена жити в повній боєготовності ще багато років. І ті, хто буде це забезпечувати, вже зараз мають розуміти, що їхні зусилля будуть справедливо оцінені.
<р>По-третє, право на вдячність стане вагомим аргументом повернутися додому для значної кількості українських біженців та емігрантів. Ось у чому парадокс. Українські воїни воюють за ту державу, якою вона не є, але може стати. За міцну державу, прихильну до свого народу. Якби вони орієнтувалися на те, що є, то ніколи не стали б на її захист, бо ніхто при здоровому глузді не віддавав би свого життя за міндічів, деркачів і коломойських. Натомість українські емігранти та біженці тікали з тої держави, якою вона є, бо не бачать її такою, якою вона може бути й повинна стати. Тож щойно те, що є, наблизиться до того, що має бути, міграційні потоки з України змінять напрям природним чином без жодних додаткових заходів гуманітарної політики. Запровадження права на вдячність дозволить зблизити теперішнє та бажане майбутнє.
<р>Імовірно, запровадження права на вдячність не буде політично легким рішенням. Хоча українські воїни та їхні сім’ї — чисельна соціальна група, об’єктивно вона ніколи не матиме більшості в суспільстві. А самі військовики занадто різняться поглядами, щоби об’єднатися в політичну силу та в класичний спосіб відстояти те, що їм належить по справедливості. Тому справа цілковито в руках політиків, а вони добряче вагатимуться. Бо для них на одній шальці терезів буде принаймні два мільйони розшукуваних ухилянтів плюс двісті тисяч дезертирів, посилених ІПСО ворога. А на другій — понад мільйон воїнів, які не беруть участь в інформаційних кампаніях у соціальних мережах, бо, захищаючи державу, просто не мають на це часу.
<р>У підсумку право на вдячність стане для українського політикуму тестом на державництво. Бо політики можуть погнатися за рейтингами, підіграючи ухилянтам і дезертирам, а можуть поглянути далеко вперед і подбати про майбутнє країни, обравши справедливість. Яким буде їхній вибір?

<р>Міністерство культури повідомляє, що війна забрала життя 349 українських митців і працівників культури і 137 медійників.
<р>Журналісти, які нині працюють в Україні, створюють важливі новини, розслідування та репортажі в умовах підвищеного ризику. Вони фіксують події війни, щоб надати Україні та світу достовірну інформацію про те, що відбувається. Медійники 24/7 збирають неспростовні докази злочинів окупантів та висвітлюють силу, подвиг і мужність наших захисників.
<р>Під час війни загинули не лише українські, але й 7 іноземних медійників, які розповідали світові про події в Україні.
<р>Систематичні злочини проти журналістів і медіа, вчинені росією, становлять серйозну загрозу для свободи слова та інформаційної безпеки, підривають демократичні цінності та права людини.
<р>Проєкт «Недописані», заснований письменницею і парамедикинею добровольчого медичного батальйону «Госпітальєри» Оленою Герасим’юк і письменником і військовим Євгеном Ліром, на своїй сторінці в соцмережі Х зазначає, що натепер через війну з Росією загинуло понад 289 представників і представниць української літератури.
<р>Нагадаємо, що «Недописані» — це «проєкт памʼяті тих, чия історія в літературі обірвалася. Наші герої — це письменники, перекладачі, поети, редактори, видавці, есеїсти, літературознавці, бібліотекарі та промоутери книжкової справи. Чоловіки і жінки, військові і цивільні, відомі автори і ті, хто відкрив свій голос незадовго до загибелі».