Український тиждень

День Незалежності, як і День народження, — це часто привід для рефлексій. Науковці та дослідники втілюють їх у вигляді нових книг. Напередодні 30-річчя Незалежності політолог, професор Києво-Могилянської академії та науковий радник Фонду «Демократичні ініціативи» ім. Ілька Кучеріва Олексій Гарань опублікував свої мемуари «Від Брежнєва до Зеленського. Дилеми українського політолога», а напередодні 35-річниці завершив роботу над англомовною та доповненою версією книги, яка має вийти на початку наступного року у німецькому видавництві Іbіdеm. З цієї нагоди Тиждень поговорив із Олексієм Гаранем про те, як виглядав процес трансформації українського інтелектуала від часів пізнього СРСР до сьогодні, що за цей час змінювалося в українському суспільстві та чому в Україні так і не зʼявилося сильних політичних партій.

— Читаючи вашу книгу «Від Брежнєва до Зеленського: дилеми українського політолога», у мене виникало відчуття, що це опис не просто вашої особистої трансформації, а більшості української інтелектуальної спільноти: коли людина проходить шлях від русифікованого гвинтика комуністичної системи до українськомовного націонал-демократа. Як ви оцінюєте поступ українського суспільства за ці 35 років, зокрема крізь призму власної трансформації?
— Як ви правильно зазначили, я був русифікованим українцем. У сім’ї говорили російською мовою, але я завжди розумів, що я українець. У мене ніколи не було сумнівів щодо моєї ідентичності, і на цьому я хотів би наголосити. Хоч частина України була русифікована, зокрема Схід, Південь і Київ, українці все одно знали, що вони українці, а не росіяни. Гадаю, це дуже важливий момент: наша ідентичність ніколи не була повністю знищена. Її пригнічували, але розуміння того, що ми українці, залишалося. А от питання «які українці» і «як ми бачимо стосунки з Росією» — це вже наступний етап.
Якщо ж говорити про трансформацію протягом 35 років, то покоління, які виросли вже зараз, закінчували українськомовні школи. І навіть якщо між собою вони подекуди спілкуються російською, для них не проблема перейти на українську. Ці покоління вже не знають, що таке Радянський Союз. У цьому сенсі трансформація колосальна, і вони мають надзвичайне політичне усвідомлення того, що відбувається навколо.
Я писав у своїх спогадах («Від Брежнєва до Зеленського. Дилеми українського політолога» — Ред.), що раніше належав до лівих, думав про реформування соціалізму і так далі. Історик Ярослав Грицак, який написав передмову до англомовного видання моїх мемуарів, зазначає, що в нашій еволюції багато спільного. Хоч він ріс на Заході України, в україномовній родині, а я — ні, ми обидва захоплювалися латиноамериканськими революціонерами — Че Геварою та іншими. Потім прийшла рок-музика, що стала наче ковтком свободи. Наш провідний етнополітолог і фахівець із медійних наративів Володимир Кулик теж починав як лівий.
Ця еволюція справді відбувалася поступово. І коли кажуть: «а що було б, якби в 1991-му обрали Чорновола?» — то моя відповідь проста: не було б іншого результату. Люди на той момент не були готові голосувати за антикомуніста. Для більшості й незалежність із президентом Леонідом Кравчуком була доволі радикальним кроком, а голосувати ще й за переконаного антикомуніста — це було зовсім інше питання.
Можна простежити, як змінювалося ставлення до самої ідеї незалежності. На Заході України було відносно легко підняти людей під гаслами державності, української мови, засудженням пакту Молотова–Ріббентропа, під нашими національними символами — синьо-жовтим прапором та тризубом. А от підняти під тими самими гаслами та символами Наддніпрянську Україну було набагато важче.
Так, у кінці 1980-х вже існували народні фронти (у республіках Балтії), а в Україні — народні спілки. Я й сам був у групі російськомовної ліберальної інтелігенції, яка виникла ще до Народного руху, — Народній спілці сприяння перебудові. Але це не набирало масштабу. Все змінилося, коли до створення Народного руху долучилася Спілка письменників. Чому? Бо ці люди були легітимізовані радянською системою, і значній частині населення вони не здавалися небезпечними.
Ми знаємо, що радянська пропаганда розповідала про дисидентів, вішаючи на них усі можливі злочини. А тут виходили визнані системою письменники, значна частина яких навіть були комуністами — Іван Драч, Дмитро Павличко, В’ячеслав Брюховецький — і казали: давайте створювати рух. І люди відгукнулися.
Нагадаю, що перша назва руху була «Народний рух України за перебудову», а в першій програмі 1989 року йшлося лише про новий союзний договір, і це вже було радикальним кроком. Незалежність внесли до програми Руху аж восени 1990-го. Тобто мав пройти певний час для цього кроку.
— Ми говоримо про 35 років загалом, але були конкретні етапи, які визначали цю трансформацію на наступні роки. Чи могли б ви їх охарактеризувати?
Якщо говорити про чітке усвідомлення того, що ми самі маємо собою керувати, то це аварія на Чорнобильській АЕС. Саме Чорнобиль показав, що нас зрадила Москва і місцеве керівництво компартії. Ми побачили, що довіряти не можна. Це був дуже серйозний поштовх.
Далі — кінець 1980-х: створення Руху, Революція на граніті, увесь рух до незалежності. Виникла незалежна Україна, причому побудована не на суто етнічному націоналізмі — не так, як у республіках Балтії, де для здобуття громадянства треба було проходити певні етапи. У нас наприкінці 1991-го, перед референдумом, ухвалили так званий нульовий варіант: усім, хто на той момент жив в Україні й хотів отримати громадянство, достатньо було сказати «я хочу», і вони його отримували.
Нам пророкували страшні міжнаціональні конфлікти після розпаду СРСР, але такий підхід одразу зняв ці питання. Наш націоналізм був не етнічним, а територіальним, тобто інклюзивним — це і є формування політичної нації, незалежно від того, яка в тобі кров тече.
Наступні поштовхи — це, очевидно, перший Майдан — Помаранчева революція, потім другий Майдан — Революція Гідності, початок російської агресії у 2014 році — це був колосальний поштовх до розуміння, що нам з Росією не по дорозі. І остаточний поштовх — повномасштабне вторгнення. Але важливо розуміти: це все був процес, зміни не наставали одномоментно.
— Ми говоримо напередодні 35-річчя незалежності, тож маємо вже покоління, яке виросло й подорослішало в незалежній Україні: тих, хто подорослішав після 2014 року, і тих, хто виріс уже за часів повномасштабного вторгнення. Дехто із цієї молоді досі не голосував, хоча міг би, якби не війна. Але ці люди хочуть виявляти власну громадянську позицію. Цьогоріч і торік ми бачили так звані «картонкові майдани». Як ви оцінюєте загалом агентність цього молодого покоління? Як вона проявляється в умовах війни — через протести, через громадські організації? І як ви, як викладач, це бачите серед своїх студентів?
Кожне середовище відбиває те, що відбувається в суспільстві загалом. Якщо говорити про могилянців, то ті студенти, які приходять зараз, дуже добре підготовлені, і українськість у них добре відчутна. Це не дивно: вони самі обрали Могилянку, до того ж це вже покоління, яке формувалося після Євромайдану, в умовах війни. Для них усе це стало частиною сенсу їхнього життя. Хоча, звісно, і в Могилянці траплялися студенти, які згодом перетворилися на мерзотників — це теж частина реальності.
Щодо «картонкового Майдану» — хоч мені й не подобається цей термін, він уже усталився, навіть в англійському перекладі як «Саrdbоаrd Маіdаn», то на ці протести виходить активна частина молоді, і саме вона відображає той злам, що стався в цих поколіннях. Разом з тим, не варто все ідеалізувати. Нещодавно КМІС проводив опитування, і одне з питань було: чи згодні ви заради миру та гарантій безпеки з тим, щоб Україна вивела війська з Донбасу. У цілому по Україні цифри були доволі позитивні, але якщо подивитися саме на молодь, то якраз серед цих людей частка тих, хто каже «так», виявилася вищою. Мене це здивувало. Потім подумав: можливо, це пов’язано з тим, що молодь розуміє: з 25 років їх можуть мобілізувати до армії, і це, ймовірно, відображає позицію тих, хто не хоче йти воювати.
Тож так, молодь патріотична, свідома, і це наше майбутнє, але можуть бути й інші, менш втішні показники. Ідеалізувати тут нічого й нікого не варто. Якщо подивитися навіть на наших легендарних героїв, побачимо, що там теж далеко не все було ідеально, а ми часто вже потім самі створюємо ідеалізований образ.
— А кого серед героїв Незалежності найбільше ідеалізують? А кого недооцінюють?
Візьмімо В’ячеслава Чорновола. Це людина, чий внесок у нашу незалежність беззаперечний. Але я б сказав так: Чорновіл був передусім руйнатором. Він не зміг розбудувати Рух на нових, модерних засадах. Результати виборів показують, що частка прихильників Руху впала з 1990-го до 1998-го. Щоправда, значною мірою це було пов’язано з тим, що спочатку Рух був широким об’єднанням, куди входили і ліві, і праві, а згодом він почав перетворюватися на вужчу правоцентристську партію. Мабуть, цей процес був неминучим.
Чорновіл разом із Левком Лук’яненком були членами Української Гельсінської спілки. Коли навесні 1990 року ця спілка трансформувалася в Українську республіканську партію, Чорновіл прийшов на з’їзд і заявив, що його делегати творять організацію більшовицько-тоталітарного типу, і що він до такої організації не піде. Звідки він це взяв — не знаю. Більше того, на установчому з’їзді Руху йому пропонували увійти до Великої Ради Руху, а він відповів: ні, я займаюся виданням газети, у мене немає часу на Велику Раду.
Люди, які добре знали Чорновола, зокрема дисиденти, що пройшли з ним пліч-о-пліч,  кажуть, що в нього були амбіції бути першим, і дуже часто він просто не чув інших. Це і моя особиста оцінка. Зараз у нас усталився його образ — і він справді був незламним, але це вже ідеалізований образ.
А от Левко Лук’яненко — постать, яка часом була недооцінена. Іван Драч якось порівнював його з Нельсоном Манделою — обидва відсиділи по 27 років. І Драч ставив питання: чому Лук’яненка світ не знав, а Манделу знали? Відповідь Драча була такою: тому що Мандела чорношкірий. У боротьбі проти апартеїду сходилися всі — і Радянський Союз, і Китайська Народна Республіка, і Європа, зрештою й Сполучені Штати з їхнім потужним рухом за громадянські права. Усі про нього знали. А про Лук’яненка — дуже мало хто.
Коли я виступаю перед південноафриканцями, я показую слайд із Лук’яненком, розповідаю його історію і питаю: чию біографію це нагадує? Вони кажуть — Мандели. Серед українських політичних діячів Левко Лук’яненко показав здатність мислити широко: у 1990 році він заявив, що «комуністи, які хочуть створити незалежну Україну, — наші союзники на цьому етапі творення історії». Це був дуже важливий і принциповий момент, який сприяв здобуттю незалежності. А згодом тодішній президент Леонід Кравчук відправив його послом до Канади, фактично усунувши з політичної гри. Так само він вчинив і з Юрієм Щербаком — лідером «зелених». І все: Щербак став чудовим дипломатом, але «зелені» так і не постали в нас як реальна політична сила.
— Одна з ваших книжок ще 1993 року, присвячена Народному Руху, має назву «Убити дракона. З історії Руху та нових партій України». Виходить, що українському національно-демократичному руху вдалося вбити комуністичну систему, але не вдалося створити ефективну партію. Чому?
Так, ми вбили дракона — ту комуністичну систему, яка була, — але колишні комуністи лишилися при владі. Цікаво, що комуністи самі себе заборонили: у результаті всі комуністи, які були у Верховній Раді, миттю стали безпартійними.
А зв’язки в межах колишньої комуністичної номенклатури нікуди не зникли. Це і назвали «партією влади». Так почали відтворюватися практики, що існували ще в радянській Україні. І дехто з тих, хто боровся з драконом, зрештою сам став його частиною. Приклад — заступник голови Руху за часів Чорновола Олександр Лавринович. Пізніше він став поплічником Януковича, міністром юстиції, учасником двох антиконституційних заколотів 2010 року, які завершилися узурпацією влади Януковичем. Тобто ця людина сама стала «дракончиком».
— За 35 років незалежності в Україні так і не вдалося створити демократичну партію з дійсно сильною, стійкою електоральною базою. Чому?
Відсутність ідеологічних, програмних партій — це справжня проблема нашої партійної системи. Ми всі знаємо ці болячки: партії створюються від виборів до виборів, під конкретного лідера. На жаль, подолати це не вдалося. Після 2004 року в мене були сподівання, що ця ніша заповниться: постане «Наша Україна» як правоцентристська партія, більш радикальна «Батьківщина», а Олександр Мороз у Соціалістичній партії сформує українську ліву соціал-демократію — він був за крок до вступу до Соцінтерну. Але потім сталася зрада Мороза, який 2006 року за посаду спікера перейшов на бік Януковича, — і це поставило хрест на партії. На жаль, у нас так і не з’явилося нормальної української  партії із лівою, соціал-демократичною ідеологією.
«Наша Україна» своєю чергою постійно коливалася разом із політичною лінією Ющенка. А коли партія коливається залежно від політичних інтересів лідера — це ненормально. Спроби ж створити партію середнього класу, які робили «Самопоміч» і «Голос», також виявилися безуспішними.
Серед активних нині партій, можна подивитися на «Європейську солідарність», яка працює в ідеологічній ніші правого центру. Там є багато цікавих постатей, і вона могла б перетворитися на потужну правоцентристську силу. Але це партія Петра Порошенка: а Порошенко має свій стабільний електорат, але є високий особистий антирейтинг.
Зараз почали казати про майбутню партію Федорова, соціологи у виборчих рейтингах оперують умовними партіями – «партія Залужного», «партія Буданова», але зациклюватися на одній людині, тим більше ідеалізуючи її не можна.
Тож створення потужних, програмових партій лишається завданням не тільки для українських політиків, а й для всього нашого суспільства.

У третій частині розмови дослідниця мазепіани, докторка історичних наук Ольга Ковалевська і засновниця та кураторка проєктів «Skоvоrоdа аudіtоrіum», «Клуб любителів книжки» Юлія Олійник говорять про Івана Мазепу як політика, історичну постать і символ української державності.
Чому Мазепа досі залишається неоднозначною постаттю для частини українців? Як гетьман намагався обмежити вплив Московії на Гетьманщину? Що змінилося після Полтавської битви та як виникли поняття «мазепинці», «мазепинство» і «мазепинський рух»?
Окремо говоримо про особисте життя гетьмана — стосунки з Мотрею Кочубей та Ганною Дольською. Ольга Ковалевська також розповідає, що відомо про зовнішність Мазепи, його характер, харизму та освіту.

Першу та другу частини розмови можна переглянути за посиланнями:

«Мазепа для мене — не міф, а реальна історія»
Чому Бессарабська площа — не місце для пам’ятника Мазепі 

ШІ-агенти за останні тижні спричинили декілька кібератак. Їхня автономність призводила до несанкціонованих дій і зламів. Саме тому ІТ-сектор шукає способи контролю цих ризиків, а уряди різних країн активізують механізми регулювання ШІ.ШІ-агенти переходять від виконання окремих команд до планування і виконання завдань у реальних цифрових системах. Це створює новий клас ризиків: ШІ-інструмент може знайти новий спосіб виконання певного завдання та навіть скористатися вразливістю цифрового середовища.Улітку відбулося відразу декілька неприємних інцидентів, які продемонстрували несподівані можливості автономних ШІ-інструментів. Хоча задовго до цього, ще навесні, після представлення компанією Аnthrоріс моделі Сlаudе Мythоs, спеціально розробленої для автономних кібероперацій, американські спецслужби попередили про потенційну небезпеку передових ШІ-моделей. В липні модель ОреnАІ вийшли за межі ізольованого середовища й зламала інфраструктуру платформи Нuggіng Fасе, потім стали відомі інші кіберінциденти за участю ШІ-моделей. Усі ці історії призвели до активнішого пошуку шляхів регулювання роботи автономних ШІ-систем.

Як ШІ-моделі діють без обмежень

На початку серпня 2026 року мешканець Мельбурна доручив персональному ШІ-агенту забронювати місце в популярному спортзалі. Агент, побудований на основі ОреnСlаw з використанням Сlаudе від Аnthrоріс, спочатку виявив, що може обходити встановлене спортзалом обмеження на термін бронювання, і записав користувача на заняття відразу на декілька місяців наперед. Коли користувач попросив підняти його з четвертого місця в листі очікування, агент знайшов вразливість в АРІ системи бронювання і скасував запис іншої людини, яка стояла перед цим юзером у черзі. Потім агент сам повідомив користувачу про скоєне, проте він не зміг відновити скасоване бронювання. Ця історія стала першим задокументованим в Австралії випадком, коли автономні дії ШІ-системи набули ознак кібератаки, хоч і ненавмисної.Цей випадок стався на тлі значно гучнішої історії: за декілька тижнів до цього у липні компанія ОреnАІ визнала, що під час внутрішнього тестування дві її моделі самостійно вийшли за межі ізольованого тестового середовища й зламали інфраструктуру компанії Нuggіng Fасе, використавши викрадені облікові дані та невідому раніше вразливість.ОреnАІ назвала подію «безпрецедентним кіберінцидентом». Гендиректор Нuggіng Fасе Клеман Деланг закликав не покладатися на закриті системи безпеки окремих компаній: за його словами, «безпека ШІ не може бути вирішена однією компанією, яка працює сама по собі», і галузі потрібна спільна робота над цим питанням. Його коментар був оприлюднений разом із висновками ОреnАІ.Занепокоєння можливостями нових моделей з’явилося ще раніше. У червні повідомлялося, що Аnthrоріс розгорнула модель Мythоs, що спеціалізується на пошуку вразливостей і кіберопераціях. Через побоювання щодо її умінь доступ до моделі від самого початку був жорстко обмежений, а в червні уряд США взагалі розпорядився призупинити доступ до Мythоs 5 для іноземних громадян. Згодом обмеження частково скасували: модель дозволили використовувати лише визначеним американським організаціям. Пізніше стало відомо, що під час тестування Мythоs виявила вразливості у чутливих урядових системах США.Уже в серпні з’явився третій кейс, який напряму стосується геополітики. 12 серпня  ізраїльська компанія Drеаm повідомила, що китайські хакери використали автономні ШІ-агенти та здійснили кібератаку на урядові об’єкти Тайваню. В її ході було скомпрометовано 85 акаунтів, викрадено понад 2 тисячі документів, атака поширилася на регулятора ядерної безпеки та сім енергокомпаній Тайваню. Fіnаnсіаl Тіmеs назвала це першим відомим прикладом повністю автономної ШІ-атаки на державні системи.Мельбурнський кейс та історія про моделі ОреnАІ поєднує те, що моделі діяли автономно. Жодна їхня дія не була санкціонована людиною-оператором заздалегідь, агенти вийшли за межі дозволеного. Що стосується атаки на Тайвань, то тут сама атака від початку була свідомим рішенням людей-операторів.Наразі різні країни світу намагаються вирішити проблеми, що стосуються принаймні двох кейсів — як утримати автономного агента в межах, заданих оператором. Тайванський кейс сюди не вписується: питання там не в тому, чи втримає оператор модель під контролем, а в тому, що моделлю свідомо керує ворожа держава, — і саме про цей сценарій регулятори поки не думають.Поки регулятори намагаються вирішити проблему, деякі компанії намагаються діяти на випередження. 7 серпня ОреnАІ повідомила, що її нова ШІ-модель Аstrа показала здатності знаходити невідомі вразливості й проводити повноцінні кібератаки без участі людини. 10 серпня компанія підтвердила, що частину роботи над Аstrа призупинили — тестувальники фіксували випадки, коли агенти самостійно виходили за межі контрольованого середовища. Британський Інститут безпеки ШІ (АІSІ) повідомив про схожу історію. Агенти на основі ОреnАІ та Аnthrоріс намагалися обманути розробників фішинговими листами, щоб пройти тест на кібербезпеку, — на щастя, поки невдало, без реальної шкоди. У відповідь ОреnАІ посилила вимоги до таких моделей: ізольоване тестування, обмежений доступ до мережі, додатковий моніторинг. Але це рішення самої компанії, а не вимога закону чи регулятора — і воно стосується лише її власних моделей. Тим часом регулятори різних країн світу намагаються активніше шукати рішення, яким чином можна обмежити занадто вправні ШІ-моделі.

Австралія: від рекомендацій до обов’язку рад директорів

Ще до серпневого випадку з бронюванням спортзалу в Австралії замислились про регулювання ШІ. У травні 2026 року Австралійське управління сигнальної розвідки (АSD) разом із агентствами США, Британії, Канади та Нової Зеландії — партнерами по угоді про обмін розвідданими «П’ять очей» — опублікувало документ «Обачне впровадження агентних ШІ-сервісів». Головна його теза проста: що більше в компанії ШІ-агентів, які самостійно виконують завдання й взаємодіють між собою, то більше в неї вразливих місць для зловмисника і то складніше згодом з’ясувати, хто саме з агентів чи людей відповідає за конкретну шкідливу дію.Читайте також: Як альянс «П’ять очей» впливає на розвідувальні можливості України 30 квітня 2026 року Австралійський регулятор пруденційного нагляду (АРRА) — орган, що наглядає за банками, страховиками та пенсійними фондами — вперше сформулював чіткі вимоги щодо ШІ для рад директорів. АРRА очікує, що ради директорів матимуть достатню технічну компетентність, щоб самостійно оцінювати ризики ШІ, а не покладатися лише на пояснення постачальників. Від них також вимагають забезпечити чітке управління ризиками, незалежну перевірку ШІ-систем, контроль за їх постачальниками та готовність до непередбачуваної поведінки моделей і кіберзагроз.

США: виконавчий наказ, експортний контроль і законопроєкт про «ШІ-вимикач»

Якщо Австралія діє через наглядові органи фінансового сектору, то в США немає навіть єдиної точки входу для такого регулювання. Країна не має загального федерального закону про найпотужніші ШІ-моделі, тому реакція на нові проблеми автономності ШІ розпорошена між кількома інститутами, кожен з яких має власні повноваження. У червні 2026 року Білий дім видав виконавчий наказ, яким доручив федеральним відомствам розробити добровільну рамку оцінювання найпотужніших моделей — без обов’язкового ліцензування чи попереднього дозволу. Того ж місяця Міністерство торгівлі тимчасово застосувало експортний контроль до моделей Аnthrоріс. 12 червня компанія призупинила доступ до Сlаudе Мythоs 5 та Сlаudе Fаblе 5, а після скасування обмежень 30 червня відновила доступ.Після інциденту з Нuggіng Fасе конгресмени Тед Лью і Натаніел Моран 23 липня внесли в Конгрес законопроєкт «АІ Кіll Swіtсh Асt», який зобов’язав би компанії зберігати можливість вимикати чи призупиняти свої моделі, а федеральний уряд мав би повноваження ініціювати таке вимкнення для моделі, що вийшла з-під контролю. Лью прямо пов’язав ініціативу з подією щодо зламу Нuggіng Fасе, заявивши, що потужні системи ШІ здатні вийти з-під контролю чи опиратися втручанню людини.Водночас коаліція з 15 генеральних прокурорів штатів-республіканців надіслала ОреnАІ лист із вимогою зберегти усі документи щодо інциденту, попередивши про можливе порушення законів про захист прав споживачів. Проте поки жоден із цих кроків не було доведено до кінця: закон Кіll Swіtсh Асt і слухання в Конгресі досі є пропозиціями без дати голосування, тоді як реально чинними лишаються виконавчий наказ Білого дому та практика експортного контролю міністерства торгівлі, яка вже вплинула на доступність конкретних ШІ-моделей на ринку.

ЄС: інциденти вписалися в уже узгоджений графік ШІ-регулювання

Традиційно найсистемнішу реакцію на проблему «занадто розумного ШІ» показав Євросоюз. 7 липня 2026 року Європейська комісія представила План дій щодо кібербезпеки та штучного інтелекту. Він спирається на вже чинні закони —АІ Асt, Сybеr Rеsіlіеnсе Асt, NІS2 та DОRА — і передбачає створення окремого органу ЄС, який перевірятиме найпотужніші ШІ-моделі ще до їх виходу на ринок. Разом з європейським агентством з кібербезпеки планується розробка спільного підходу до контрольованого доступу до таких моделей у цілях кібербезпеки.2 серпня 2026 року, вже після того, як стало відомо про інцидент з Нuggіng Fасе, у ЄС почали застосовуватися чергові положення АІ Асt, зокрема вимоги щодо прозорості ШІ-систем. Тепер компанії, що їх розробляють — а наразі це ОреnАІ, Аnthrоріс, Gооglе та Меtа — зобов’язані проходити стрес-тестування на стійкість до атак, оцінювати ризики та повідомляти про серйозні інциденти протягом 72 годин. Того ж дня набули чинності обов’язкові правила звітування про серйозні інциденти.

Поки ШІ-автономність випереджає закон

Технологічно всі описані кейси показують, як ШІ-агенти здатні перейти від виконання окремих команд до самостійного планування цілого ланцюжка дій без покрокового підтвердження людини. Мельбурнський агент сам знайшов спосіб обійти обмеження бронювання. Моделі ОреnАІ самостійно вийшли за межі ізольованого тестового середовища.Окрім того, кейс атаки на Тайвань показав, що ШІ-інструменти уже стають зброєю не лише у конвенційному протистоянні, але й в організації кібератак. Це історія про те, як, поки регулятори демократичних країн світу прискорено запускають механізми оцінки й звітування про кіберспроможності моделей, ці самі спроможності застосовують як зброю в міждержавному протистоянні.Технологічно ці кейси об’єднує одне: ізольоване середовище чи чітко прописане обмеження більше не гарантують, що агент залишиться в заданих межах. Модель, яка вміє сама шукати вразливості, пробувати різні підходи і змінювати тактику після невдачі, здатна знайти лазівку там, де людина її не передбачила. Причому може йтися як про бронювання спортзалу, так і про атаку на урядову мережу.Саме ця здатність, а не намір чи форма контролю, і визначає, наскільки агент керований. Розрив між швидкістю, з якою зростають ці спроможності, і швидкістю, з якою людина встигає їх передбачити й обмежити, і є те, що показали ці три тижні найточніше.Це означає, що регулювання має встигати не лише за появою нових моделей, а й за зростанням їх автономності. Якщо правила щодо контролю агентів з’являтимуться вже після того, як вони отримають доступ до критичної інфраструктури та реальних систем, регулятор завжди діятиме постфактум. Тому ключове питання зараз не в тому, чи потрібні обмеження, а в тому, наскільки швидко їх можна створити й запровадити.

У новому випуску подкасту «Акценти Тижня» говоримо про трансформацію українського суспільства та держави від 1991 року до сьогодення. Політолог Олексій Гарань міркує про те:

як формувалася українська ідентичність і що таке українська політична нація;чому в Україні так і не сформувалися сильні політичні партії;як війна впливає на опозицію та якою буде політична система України по її завершенню.

Повномасштабне вторгнення Росії в Україну у 2022 році змусило НАТО переглянути підхід до оборони східного флангу. Якщо раніше присутність союзників у країнах Балтії та Центрально-Східної Європи значною мірою виконувала функцію політичного сигналу і стримування, то тепер Альянс намагається побудувати систему, здатну вести масштабну війну з першого дня конфлікту.Йдеться вже не лише про кількість військових, які перебувають на східному фланзі. НАТО створює регіональні оборонні плани, заздалегідь визначає сили, які мають захищати конкретних союзників, розміщує техніку і боєприпаси ближче до потенційного театру бойових дій, розширює командну структуру та відпрацьовує швидке перекидання підкріплень. Водночас східний фланг дедалі більше сприймається як пов’язана система — від Арктики і Балтійського моря до Чорного моря.Це важливо ще й тому, що сама Росія не залишається статичною. Війна проти України стала для російських військових своєрідною лабораторією, де Москва змінює тактику, нарощує виробництво озброєнь і вчиться обходити ті обмеження, які виявилися на полі бою. Тому НАТО фактично перебуває у перегонах: Альянс має одночасно будувати нову систему оборони і встигати за адаптацією потенційного противника.

Війська мають бути не просто присутні — вони мають бути готові воювати

Станом на червень 2026 року НАТО має дев’ять багатонаціональних формувань Передових сухопутних сил (Fоrwаrd Lаnd Fоrсеs) у Болгарії, Естонії, Фінляндії, Угорщині, Латвії, Литві, Польщі, Румунії та Словаччині. Вони працюють разом із національними силами країн перебування та мають бути першою лінією реагування у разі кризи.Водночас НАТО не розраховує, що цих сил буде достатньо для ведення великої війни. Концепція передбачає поєднання сил, які вже перебувають на місці, із заздалегідь визначеними підкріпленнями. Йдеться також про попередньо розміщені запаси озброєння та боєприпасів, інтегровану протиповітряну і протиракетну оборону, посилене командування та управління. Саме це відрізняє нинішню модель від підходу попередніх років.Британський експерт із питань Росії, України та європейської безпеки, старший науковий співробітник Іntеrnаtіоnаl Сеntrе fоr Dеfеnсе аnd Sесurіty (ІСDS) у Таллінні та асоційований співробітник Сhаthаm Ноusе Джеймс Шерр у коментарі Тижню зазначає, що нинішню систему східного флангу варто оцінювати саме з урахуванням цієї зміни.«Дивовижна кількість людей, які мали би розуміти ситуацію краще, продовжують відтворювати сценарій Криму/Донбасу — “зелені чоловічки”, “сили без розпізнавальних знаків” — так, ніби ситуацію на сході України у 2014 році та східних союзників НАТО у 2026 році хоч якось можна порівнювати. У 2014 році Україна була країною, охопленою заворушеннями, її місцеві політичні структури, органи безпеки та правоохоронні органи були підірвані. Натомість національні системи оборони та безпеки країн Балтії є одними з найбільш згуртованих та інтегрованих у Європі. Обізнаність щодо ситуації та знання місцевого контексту перебувають на винятково високому рівні, і це включає знання про тих, хто перебуває на наших територіях і чиї лояльність і наміри викликають сумніви. Лояльність переважної більшості населення та її громадянська свідомість безсумнівна. Якщо росіяни будуть настільки нерозсудливими, щоб повторити сценарій Донбасу, вони виявлять, що “нинішня архітектура” та місцеві сили більш ніж достатні для протидії такому виклику — і це ще до прибуття будь-яких підкріплень ззовні», — зазначає він.За словами Джеймса Шерра, єдині сценарії нападу, до яких варто ставитися серйозно, — це ті, які неможливо приховати.«Росіяни будуть змушені вести навіть обмежену війну саме як війну, і підготовка до неї буде помітною. З боку НАТО спроможності національних розвідувальних систем і рівень обміну розвідувальною інформацією є значними. Готовність, розгортання та правила застосування національних резервних сил і Передових сухопутних сил (Fоrwаrd Lаnd Fоrсеs) майже гарантують, що Росія зустріне рішучий опір у разі нападу. Вже з першого дня SНАРЕ (Головне командування союзних сил у Європі) та інші командування НАТО не матимуть жодних сумнівів щодо того, що сталося», — каже він Тижню.Британський експерт також додає, що за будь-якого сценарію воєнні цілі Росії полягатимуть у тому, щоб зруйнувати згуртованість НАТО, знищити сили на безпосередньому театрі військових дій і змусити Альянс визнати поразку у найкоротші терміни. І якщо Росія не буде впевнена у досягненні цих цілей, то вона не розпочне війну.

Військова мобільність: проблема, яку не можна вирішити за кілька років

Навіть найкраще спланована система не працюватиме без можливості швидко переміщати людей, техніку, боєприпаси та паливо. Французький експерт із питань європейської оборони, оборонної промисловості та військової мобільності, колишній старший науковий співробітник Французького інституту міжнародних і стратегічних відносин (ІRІS) Максим Корде наголошує Тижню, що військова мобільність — це довгострокова політика.«Військова мобільність є політикою на 10–15 років (якщо враховувати питання інфраструктури), і навіть якщо певного важливого прогресу вже досягнуто і буде досягнуто до 2030 року, я би сказав, що попереднє розміщення європейських сил (з наступальним озброєнням, а не лише оборонним, як у випадку зі змінами у британських силах в Естонії) на східному фланзі допомогло би Європі ефективніше реагувати на короткострокову загрозу з боку Росії», — зазначає він.Водночас Джеймс Шерр застерігає від сприйняття військової мобільності лише як проблеми інфраструктури.«Військова мобільність була викликом учорашнього дня. Війна в Україні змінила спосіб ведення воєн, і ці зміни, ймовірно, набуватимуть ще більшого розмаху у майбутньому. Поширення, спроможності та, особливо, адаптивність безпілотних систем роблять видимі сили — війська чи транспорт, легко броньовані або броньовані — вразливими до виявлення та негайного знищення. Крім того, початковий період війни залишається надзвичайно важливим. Учора виклик посилювався недостатністю сил на театрі воєнних дій, часом, необхідним НАТО для ухвалення рішення щодо застосування статті 5, а також додатковим часом, потрібним для розгортання сил на сході. Сьогодні сили, що вже перебувають на місцях, мають значні спроможності, а Передові сухопутні сили, ймовірно, забезпечать вступ союзників НАТО у боротьбу вже на початку бойових дій», — каже він Тижню.Джеймс Шерр також зазначає, що, окрім трьох провідних країн у державах Балтії —  Великої Британії, Канади та Німеччини — наразі є також понад десяток держав-учасниць, включаючи данський механізований батальйон у Латвії та 500 шведських солдатів у Литві.«У випадку з Естонією британська бригада є повністю інтегрованим компонентом Сил оборони Естонії та підпорядковується командувачу естонської дивізії. Естонська аксіома звучить так: “У Брюсселі ви можете розмовляти, у Вашингтоні ви можете розмовляти. Тут ми воюємо”», — додає він.Водночас Росія теж вчиться на війні. Москва за роки війни не лише зазнала великих втрат, а й перебудувала частину своїх підходів. ІІSS зазначає, що російські сили продовжують адаптувати тактику, а Росія зберігає здатність підтримувати наступальні операції попри значні втрати.Джеймс Шерр зазначає, що НАТО наразі відбудовує свій східний фланг швидше, ніж Росія відновлює та модернізує свої військові спроможності.«Це триватиме доти, доки війна в Україні поглинатиме левову частку уваги Росії. Росія вже не досягає поставлених цілей із набору військовослужбовців для війни в Україні. Ці обставини не дозволять їй сформувати окреме угруповання для ведення війни проти НАТО. Однак ситуація може кардинально змінитися, якщо Україна зазнає поразки», — каже він Тижню.За його словами, тоді передислокація російських сил та їхнє відновлення можуть змінити динаміку на користь Росії — причому швидше, ніж багато хто зараз очікує.«Сьогодні величезна увага приділяється готовності військ, мобілізації резервних сил, їхній чисельності та спроможностям. Естонія, наприклад, поставила за мету розгорнути сили чисельністю 45 000 осіб протягом 24 годин, збільшивши їх до 200 000 протягом кількох тижнів. Раптові навчання тепер відіграють значну роль у підготовці. Передові сухопутні сили важать набагато більше, ніж кілька років тому», — каже Джеймс Шерр.Одним із головних викликів для НАТО залишається перетворення технологічних уроків на зміни у військовій доктрині та оборонному виробництві.«Усе більше стає зрозуміло, що перемога тепер залежить від здобуття та збереження асиметричної переваги у технологічно нестабільному середовищі. Більш болючим є процес узгодження змін в оборонній промисловості з трансформацією військової доктрини. Нарешті, стає загальновизнаним — дехто сприймає це з ентузіазмом, дехто неохоче, — що Україна є важливим учасником європейської безпеки, а не просто її споживачем», — додає він Тижню.

Українські регіони дедалі частіше стають об’єктом наукового зацікавлення як автентичні осередки української культури, виплеканої століттями й не здеформованої новітніми впливами. Попри відсутність багатьох цивілізаційних вигод, такі місцини бережуть у собі живу духовну пам’ять українського народу.Підкамінщина — територія на сході Львівської області, сьогодні сформована в окрему Підкамінську територіальну громаду. Це історичне пограниччя спочатку Польської Корони і Великого князівства Литовського, згодом, відповідно, Руського і Волинського воєводств, а у довгому ХІХ столітті — Австро-Угорщини і Російської імперії. Таке пограниччя залишило слід на культурі цієї місцевості, зокрема сформувало оригінальну рецепцію релігійної культури, яка, особливо в ранньомодерний період, часто запозичувала волинські зразки і практики.Останнім часом дослідники частіше звертають увагу на сакральні пам’ятки Підкамінщини. Вже нормою стала не тільки концентрація дослідницької уваги виключно на Підкамінському домініканському монастирі як визначній архітектурній та історичній пам’ятці України і Центрально-Східної Європи, а й на менших, донедавна взагалі непримітних парафіяльних храмах. Пожвавленню наукового зацікавлення до цієї території неабияк сприяє щорічна наукова конференція для істориків і краєзнавців, а публікація збірників матеріалів дає можливість одразу вводити наші знахідки до наукового обігу.Дослідницькі пошуки виходять далеко за межі архівних і бібліотечних колекцій, адже ми стараємося щорічно проводити експедиції на Підкамінщині, завдяки яким вже вдалося віднайти чимало цікавого. Я цільово запрошую фахових спеціалістів: істориків, мистецтвознавців, архітекторів і реставраторів. Виявлені пам’ятки одразу впроваджуємо до наукового обігу. Зокрема, дослідження професора Володимира Александровича «Мистецька спадщина сільських церков Підкамінської околиці ХVІІІ століття: відкриття невідомого явища в історії української культури», чи ж реставратора Андрія Лінинського «Малярство сільської церкви в околицях Підкаменя: “реставрації” і проблеми збереження», які повністю побудовані на основі матеріалів, виявлених під час експедицій.У серпні цього року відбулася чергова дослідницька експедиція селами північно-східної і східної частин Підкамінської громади. У ній взяли участь мистецтвознавець, доктор історичних наук, провідний науковий співробітник відділу середніх віків Інституту українознавства імені Івана Крип’якевича НАН України професор Володимир Александрович; кандидат історичних наук, старший науковий співробітник Львівського відділення Інституту української археографії та джерелознавства НАН України Андрій Фелонюк; РhD, старший викладач кафедри історії Гуманітарного факультету УКУ Ігор Букало; РhD, місцевий краєзнавець Андрій Корчак.Читайте також: Найдинамічніша галузь історії України: конференція про ранньомодерну війну і церкву

Майстерні розписи церков і витончене малярство

Виконання окремих ікон Підкамінщини вражає майстерністю. Найдавніша збережена ікона цієї околиці походить із парафіяльної церкви села Голубиця, вона сьогодні зберігається в Підгорецькому василіянському монастирі і визнана чудотворною. За припущенням дослідниці Роксолани Косів, пам’ятку слід датувати серединою ХVІ століття і вона створена в місцевих малярських майстернях. Зрештою, професор Володимир Александрович зафіксував кілька малярів, які працювали безпосередньо у Підкамені у ХVІІ–ХVІІІ століттях. А в сусідніх містах, таких як Броди, Буськ чи Золочів, існували цілі малярські осередки.Експедиція дала цікавий результат: наприклад, у одній із церков св. Миколая вдалося виявити надзвичайно гарні модерні розписи храму в стилі сецесії початку ХХ століття. До речі, до його внутрішнього вистрою також був причетний митрополит Андрей Шептицький, адже після візитації у 1904 році він направив сюди здібних малярів зі Львова. Ймовірно, розписував храм хтось із представників «Краківської школи» іконопису, а фундовані митрополитом розписи належать до його ранніх ініціатив, буквально до одних із перших, після очолення Шептицьким митрополичої катедри.Захопливе враження справляє комплекс двох пар бічних і запристольного вівтарів у церкві Покрову Пресвятої Богородиці на Підкамінщині. Несподіванкою виявилося те, що у церкві, побудованій на початку ХХ століття, є ікони і вівтарі із середини ХVІІІ століття. Виявляється, їх придбали для новозбудованого храму в селі Лідихів на Волині, де, найімовірніше, бічні вівтарі змушені були розібрати під час синодальної уніфікації простору храмів у ХІХ столітті.Купівля в сусідньому Лідихові цих мистецьких речей вчергове свідчить про відносно жвавий рух на австрійсько-російському прикордонні і вказує на комунікацію українців по обидва боки кордону.Ікони вівтарів із Лідихова вражають майстерністю. Ймовірно, їх автора слід шукати серед малярів Почаївського василіянського монастиря середини ХVІІІ століття. Наявність хронологічно старших ікон у новіших храмах свідчить про потребу таких пошуків, незважаючи на вік церкви чи її конфесійну належність.Під час експедиції виявлено цілу низку пам’яток українського іконопису в церквах Підкамінщини, що яскраво демонструють різноманіття традиції. Для прикладу, у празничних рядах іконостасів вдалося зафіксувати три варіації малювання образу Успіння Пресвятої Богородиці. У більшості храмів, звичайно, намальоване канонічне зображення цього свята. А от у церкві св. Юрія у празничному ряд замість Успіння зображено менш поширену іконографію Внебовзяття Богородиці. Тим часом у храмі Великомученика Дмитрія, де іконостас походить із середини ХVІІІ століття, виявлено рідкісну іконографію Несення Тіла Богородиці.Читайте також: Про що розказують свята: політика й повсякдення

Найбільше знахідок — у посторінкових записах на парафіяльних стародруках

Важливо розуміти, що ці парафії віддалені від освітніх та економічних центрів і від осередків книгодрукування. Проте вони вже у ХVІІ столітті були повністю укомплектовані потрібними для проведення Літургії книгами, про що свідчать не тільки збережені примірники, а й описи парафіяльних храмів під час тодішніх візитацій. Тільки в кількох випадках згадано про побутування рукописної книги, а в більшості богослужбові тексти на початку ХVІІІ століття вже були друкованими.Упродовж експедиції нам вдалося віднайти принаймні шість стародруків, виданих Львівським Ставропігійським братством у ХVІІ столітті. Саме із цієї друкарні походить найбільше видань ХVІІ століття на парафіях Підкамінщини. Звичайно, найпопулярнішим було Євангеліє 1690 року. Разом із книгами, що були виявлені в попередніх експедиціях, у громаді зафіксовано понад десять друків ХVІІ століття.Читайте також: Боротьба за книговидання в ранньомодерній Україні: конкуренція, прибутки, читачі, заборони Якщо книги ХVІІ століття були надруковані у Львові, то більшість видань ХVІІІ століття походять із Почаївської василіянської друкарні. Це можна пояснити близькістю до цього видавничого центру, адже відстань він Підкаменя до Почаєва становить усього 14 кілометрів. Серед почаївських видань найчастіше трапляються Євангеліє 1759 року (на більшості парафій), а також Мінеї, Служебники та інші видання. На одній із парафій вдалося віднайти Почаївський Богогласник 1791 року видання — унікальну пам’ятку української духовної пісні. Саме там опубліковано руською мовою іконославильну пісню на похвалу Підкамінської ікони Богородиці «Пречистая Діво, Мати Руського краю».Більшість стародруків мають дуже цінні дарчі записи від осіб, які їх придбали і передали до храму, часто з типовими формулюваннями на кшталт «за відпущення гріхів» або ж із засторогою про Страшний Суд для осіб, які наважаться викрасти цю цінну річ. Так, 20 березня 1699 року «обиватель наквашський» Даніель із дружиною Марією придбали до одного з храмів Євангеліє львівського друку 1690 року. Пожертва відбулася за тодішнього пароха Михаїла Крачевича і власника Підкамінського ключа маєтностей Юзефа Цетнера. Жертводавець одразу прописав пересторогу для можливих крадіїв: «хто б міг [цю книгу] від престолу віддалити, з тим я буду мати суд перед страшним суддею».Читайте також: Жіночі досвіди на маргінесах історії Києво-Печерської лаври Євангеліє 1690 року для сусідньої парафії 12 серпня 1701 року придбав «обиватель серетецький до храму Рождества Пресвятої Богородиці». Ця парафія тоді входила до володінь Потоцьких, зокрема в записі йдеться про Юзефа Потоцького. 14 березня 1762 року «обиватель немʼяцький» Григорій Ковальчук із дружиною Марією «за держави його милості пана Ігнатія Цетнера обозного коронного» придбали до одного з храмів Євангеліє 1759 року, видане в Почаєві.Не менш цінними для розширення знань з локальної історії стали супровідні записи, зроблені вже пізніше. Наприклад, у 1902 році Петро і Михайлина — парафіяни церкви св. Юрія в околицях Підкаменя — склали кошти на «переплет», або ж оправу для Євангелія. Що важливо, оправу здійснювали «за границею», тобто у підросійському Почаївському монастирі. Запис про це на сторінках Євангелія зробив о. Йосиф Застирець — зять одного з місцевих парохів, до речі, близький товариш Івана Франка.Кілька зафіксованих посторінкових нотаток на богослужбових книгах зроблено під час Першої світової війни. 7 вересня 1914 року дарчий запис для однієї з парафій здійснив намісник Києво-Печерської Лаври Амвросій для новоприбулого православного священника Федора Борецького. Справа в тому, що за російськими військовими одразу прибували православні священники, які ставали адміністраторами місцевих греко-католицьких парафій, примусово змушуючи вірян переходити на православ’я.Читайте також: Архієпископ Ігор Ісіченко: «Година зневаги та нищення ідеалів стала поштовхом для людей із почуттям гідності» Особливо цінним виявився комплекс богослужбових текстів з особистим підписом митрополита Андрея Шептицького. Справа в тому, що навесні-влітку 1904 року митрополит здійснив велику візитацію на Підкамінщину і сусідні парафії. Він зупинявся в кожному з храмів, спілкувався з парафіяльним духовенством і обдарованою молоддю, навіть згодом надавав стипендії для навчання закордоном. У червні 1904 року митрополит відвідав парафію Воскресіння Господнього в околицях Підкаменя й погодив використання тамтешніх стародруків, записавши на них: «Позваляю уживати». Частина записів митрополита заклеєна спеціальною стрічкою — ймовірно, так їх приховували від радянської влади.Окрім стародруків, принаймні на одній із парафій вдалося віднайти цілий парафіяльний архів першої половини ХХ століття з особистими документами репресованих у радянський час греко-католицьких священників, контрактами на виготовлення риз і богослужбового посуду, закупівлю книг. Під час експедиції також виявлено парафіяльні печатки, статути братств, другі примірники метричних книг тощо.Ці богослужбові книги й документи є не тільки важливими пам’ятками українського книжного мистецтва, а й неоціненим джерелом локальної історії. Як на мене, друге навіть набагато цікавіше. Це так звана культурна або соціальна історія книги, адже посторінкові записи дають можливість простежити історію самої пам’ятки і через неї — історію громади. Записи були різноманітними: від увіковічнення фундаторів до доволі буденних справ. Наприклад, у одній з попередніх експедицій ми виявили Євангеліє, де місцевий дяк детально занотував події 1915 року, коли в селі стояв фронт. А ось одна з моїх улюблених нотаток із книги у церкві Покрову Пресвятої Богородиці на Підкамінщині, де хтось із місцевих жителів українською і польською мовами записав: «Ryky, 1909. Пововиденію 3 дна у ночи Тенча Stоjаłа», тобто зафіксував унікальне природне явище — веселку у грудні, яка, за словами записувача, стояла аж три дні і три ночі.Читайте також: Як історія церкви пояснює історію України | Ігор Скочиляс, Володимир Маслійчук | Ідеї, які об’єднують книги Тож, без перебільшення, такі локальні, але водночас колоритні знахідки тільки доповнюють різноманітну і багату українську релігійну культуру. Парафії Підкамінської громади слугують яскравим прикладом спільного українського релігійного простору, який був єдиним, незважаючи на політичні і конфесійні кордони, і виявлені переміщення пам’яток є цьому яскравим підтвердженням. Я впевнений, що такі скарби можна віднайти у багатьох регіонах України, і вони зможуть показати ще більше різноманіття, багатогранність і багатство нашої культури.

Початок за посиланням.

Декларація про державний суверенітет України та її реалізація

В умовах протистояння з імперським союзним центром у напруженій двомісячній роботі Верховна Рада України першого скликання підготувала й 16 липня 1990 року ухвалила загалом Декларацію про державний суверенітет України, яка стала дороговказом для здобуття державної незалежності.19 серпня 1991 року. Київ, площа Жовтневої революції (нині — Майдан Незалежності). В Москві — державний переворот. Владу захопили «силовики», створено військову хунту ГКЧП, яка хоче зупинити поступ України до державної незалежності. Стривожені кияни зібрались на мітингНародні депутати України першого скликання член Народного Руху України Іван Заєць і член Комуністичної партії України Микола Шведенко обоє підтримали фундаментальні проукраїнські положення Декларації про державний суверенітет. Зокрема, вони голосували за назву країни не «УРСР», а «Україна» — у Декларації вперше в новітній національній історії було вжито слово «Україна» як офіційну назву держави. Їхні голоси були й за перший розділ Декларації «Самовизначення української нації», де відзначалося, що «суверенна національна держава розвивається в існуючих кордонах на основі здійснення українською нацією свого невід’ємного права на самовизначення». Вони обидва підтримали право України на власні збройні сили. А Іван Заєць до того ж як один з ініціаторів Декларації обґрунтовував перед правниками потребу її ухвалення й подав до Парламенту власний варіант Декларації, норма якої щодо права України на внутрішні війська й органи державної безпеки була підтримана Верховною Радою.Послідовно реалізуючи положення Декларації, народні депутати першого скликання внесли зміни до Конституції України, які встановили її пріоритет над Конституцією СРСР і тим самим у конституційному вимірі вже тоді фактично визнали Україну незалежною державою. Згодом ухвалили фундаментальні правові акти, зокрема Закон про економічну самостійність України, які утворили політико-правову основу для проголошення повної державної незалежності України.Одним з перших законів, ухвалених на виконання Декларації, був Закон про повернення в Україну військовослужбовців-українців, які служили в гарячих точках СРСР, поданий народним депутатом України Степаном Хмарою.Згодом Верховна Рада зупинила дію на території України низки актів вищих органів влади СРСР із найважливіших соціально-економічних питань. До юрисдикції України було переведено всі підприємства союзного підпорядкування, обернено з власності СРСР у власність України системні галузеві банки, створено Національний банк України, а наприкінці липня 1991 року припинено сплату податків до союзного бюджету, що означало фінансовий розрив з імперією.

ГКЧП. Акт проголошення незалежності. Референдум. Вихід з СРСР

Україна крок за кроком ішла до повної державної незалежності.27 червня 1991 року, продовжуючи реалізацію положень Декларації всупереч жорсткому тиску Москви, Верховна Рада України (тоді ще УРСР) конституційною більшістю (345 — за) ухвалила безпрецедентне рішення — відклала на невизначений час розгляд проєкту нового Союзного договору, підготовленого Москвою.Це рішення українського парламенту призвело до зриву призначеного на 20 серпня 1991 року підписання в Москві нового Союзного договору, оскільки всі «союзні республіки» (крім країн Балтії та Грузії) вже парафували його проєкт, чим дали згоду на підписання.В Кремлі зрозуміли: підписати новий Союзний договір без України означало б поставити хрест на оновленому Радянському Союзі. Тому напередодні дня підписання, рано-вранці 19 серпня 1991 року, всю повноту влади в СРСР перехопила військова хунта силовиків — ГКЧП (російською — Государственный комитет чрезвычайного положения). Чинного Президента СРСР було відсторонено від влади, на вулиці Москви та інших міст виїхали танки й бронемашини.Спеціальними актами ГКЧП «перебудова, гласність, демократія» були зупинені. Дія конституцій союзних республік була припинена, введено воєнний стан, до Києва прибув заступник міністра оборони СРСР з ультимативною вимогою виконувати рішення й указівки ГКЧП.24 серпня 1991 року. Автор Акту проголошення незалежності багаторічний політвʼязень радянських таборів, народний депутат України Левко Лук’яненко закликає всіх депутатів парламенту, незалежно від їхніх політичних поглядів, голосувати за Акт проголошення Незалежності УкраїниУ драматичні дні Московського заколоту Верховна Рада зібралася 24 серпня 1991 року на позачергову сесію та, здійснюючи Декларацію про державний суверенітет, ухвалила Акт проголошення незалежності України, що ознаменувало відновлення в сучасних геополітичних умовах повної державної незалежності й створення самостійної держави України.Серед тих, хто голосував за Акт проголошення незалежності України, був і народний депутат України першого скликання, член Народного Руху України Іван Заєць. Уродженець Житомирщини із села Лозниця Народицького району, яке після аварії на ЧАЕС, що сталася 26 квітня 1986 року через військові ядерні експерименти Російської імперії, потрапило в радіоактивну Чорнобильську зону й було повністю відселене. Іван Заєць був обраний до Верховної Ради киянами у Святошинському виборчому окрузі, де тоді жив разом із сім’єю.24 серпня 1991 року. Останні консультації Головуючих – Голови Верховної Ради Леоніда Кравчука, першого заступника Голови Іван Плюща, заступника Голови Володимира Гриньова – із депутатами щодо остаточних формулювань тексту Акта проголошення незалежності України.За Акт проголошення незалежності України голосував і народний депутат України першого скликання, член Компартії України Микола Шведенко. Народжений у селі Миколаївка Овідіопольського району Одещини, він був обраний до Верховної Ради луганцями в Станично-Луганському виборчому окрузі, де тоді жив і працював. Станиця Луганська з 2014 року окупована російськими агресорами.Тоді ж, 24 серпня 1991 року, за ініціативи народного депутата України, голови Народної Ради академіка Ігоря Юхновського депутати ухвалили рішення про проведення 1 грудня 1991 року Всенародного референдуму на підтримку Акту проголошення незалежності України.24 серпня 1991 року. 21 година 08 хв. Народні депутати України вносять до сесійної зали Верховної Ради величезний синьо-жовтий прапор. Попереду В’ячеслав Чорновіл та Іван Заєць, за ними — Микола Поровський і Михайло Косів. На передньому плані справа народний депутат України Тарас Стецьків1 грудня 1991 року 90,3 % громадян України в усіх регіонах, разом із Кримом і Севастополем, сказали так Акту проголошення незалежності України, ухваленому Верховною Радою. Не було в Україні жодного міста, села, селища де б голоси «Так, підтримую» були в меншості. А це означало виконання всіх вимог закону СРСР про порядок виходу (чи, як тоді сумно жартували, невиходу) союзної республіки зі складу СРСР.Референдум поставив останню крапку в довгій боротьбі, у глибоко вистражданій, продуманій та організованій роботі з підготування до проголошення незалежності України й самого її проголошення. Він на найвищому — народному — рівні легітимізував створення новітньої української держави.І вже 5 грудня 1991 року у своєму Зверненні до парламентів і народів світу Верховна Рада України першого скликання констатувала факт виходу України з Радянського Союзу, що мало наслідком крах російсько-комуністичної ідеології та швидкий розвал СРСР.

Завдяки чому ЦЕ сталося. І чому сталося саме ТОДІ

Як свідчать факти й документи, спогади учасників тих подій та очевидців, незалежна українська держава постала завдяки трьом головним історичним факторам:Тисячолітня тяглість, спадковість українського державотворення. Непохитна ідея державності, живлена віковічним прагненням до неї попередніх поколінь. Безперервна боротьба мільйонів українців за державну незалежність ціною колосальних людських жертв.Воля українського народу до незалежної держави, виявлена наприкінці 1980-х — на початку 1990-х років, яку реалізувала Верховна Рада України першого скликання й народні депутати України першого скликання, отримавши на те мандат від народу.Послідовна державотворча робота народних депутатів України першого скликання із широким залученням патріотично налаштованих громадян, активних фахівців за незмінної підтримки більшості українського народу. Активна проукраїнська позиція депутатів Народної Ради, підтримана абсолютною більшістю народних депутатів Верховної Ради, зокрема з-поміж комуністів, які почувалися більше українцями, ніж орієнтованими на Росію комуністами.

Підсумок

Проголошення державної незалежності та створення самостійної держави України було глибоко послідовною, а не разовою дією.У прагненні українського народу до державної незалежності була і є спадковість, довга історична тяглість, за якою стояли й стоять покоління борців за незалежність України.Вершинна перемога українського народу, якою стало проголошення державної незалежності й створення незалежної самостійної держави України, відновлення тисячолітньої української державності, крах російської комуністичної ідеології та розвал Радянського Союзу, була здобута не так силою, як розумом, організованістю, важкою творчою працею, опорою на волю народу й непохитну ідею української державності.24 серпня 1992 р. Урочистості з нагоди передачі клейнод Української Народної Республіки Президенту та Уряду України та з нагоди першої річниці Незалежності України. В центрі — сидить Патріарх Київський і Всієї України Мстислав (Скрипник). Справа стоять — Президент України Леонід Кравчук, президент УНР в екзилі Микола Плав’юк та інші особиІ це надає нам життєвих сил і наснаги в нинішньому збройному відстоюванні державної незалежності України та нашої ідентичності, демонструє безперервну тисячолітню тяглість державотворення українського народу й непохитну віру в нашу перемогу.У п’ятому Уряді незалежної України народний депутат України першого скликання Іван Заєць був міністром екології та природних ресурсів. Микола Шведенко в четвертому та п’ятому Уряді незалежної України був міністром рибного господарства України.З початком повномасштабної війни в лютому 2022 року народний депутат України першого скликання полковник Микола Шведенко зі зброєю в руках приєднався до українського війська в протистоянні російській агресії. Він і досі служить у батальйоні «Воля» Добровольчого формування територіальної громади (ДФТГ). Народний депутат України першого скликання Іван Заєць з перших днів повномасштабної війни допомагає Збройним Силам України та виконує активну державницьку просвітницьку роботу.Обоє, як і раніше, стоять на захисті української держави, її суверенітету й незалежності.

Тридцять п’ять років тому українці змогли вирватись із лап Російської імперії. Постала самостійна держава Україна, було відновлено тисячолітню незалежну державність українського народу. З’явилася надія на достойне життя на своїй землі в сім’ї вільних народів Європи і світу.

Чому Росія хоче нас знищити

Відтоді незалежна українська держава стала непробивним муром проти відродження й розширення Російської імперії та її експансії в Європу й у світ. Без України, чию історію росіяни крали, без освічених і працелюбних українців, без українців-воїнів у складі своєї армії Російська імперія існувати не може.Та Російська імперія, хай би як вона себе називала, нікого не відпускає без крові. Московський агресор хоче знищити державну незалежність України, а з нею — українську ідентичність, мову, культуру, духовність. Хоче повернути нас у російське ярмо, щоб заволодіти ресурсами, перетворити українців на рабів та «остаточно розв’язати українське питання».Лише завдяки титанічному подвигу воїнів і колосальному єднанню нації, коли світ давав незалежній Україні «три дні на падіння Києва й два тижні на падіння України» 2022 року, нам вдалося відвернути цей зловісний сценарій і дати відсіч орді.Але ворог сильний і підступний. І своїх планів він не змінив.

Штампи й перекручення правдивої історії

Проте навіть у нинішніх умовах жорстокої війни з Росією в публічному просторі серед частини українського політикуму й громадян поширені неправдиві штампи й перекручення щодо новітньої історії здобуття державної незалежності України.В одному ряду з маразматичними фразами Путіна та його сатрапів, що України немає, що це штучна держава, створена генштабом Німеччини й Владіміром Лєніним, поширюються нісенітниці доморощених «інтелектуалів», що незалежність нібито проголосила «колоніальна адміністрація», тому вона «несправжня», що незалежність нам з неба впала, тому державу треба перезаснувати.Тут і твердження, що Акт проголошення незалежності ухвалили 24 серпня 1991 року «перелякані комуністи», а Радянський Союз нібито розвалили Єльцин, Кравчук і Шушкевич підписанням Біловезьких угод.Ці та схожі фальсифікації легітимізують кремлівські прагнення знищити Україну, заперечують багатовікову тяглість державотворення українського народу й правдиву історію здобуття новітньої державної незалежності.

Тисячолітня й недавня історія Української державності

Український народ має тисячолітню історію державності й досвіду боротьби за неї. За тисячу років ми пройшли велетенський шлях від Скіфії-Сарматії, Київської держави князя-святителя Русі-України Володимира, його сина Ярослава Мудрого й до наших днів.Ніколи не вщухало бажання українців мати власну незалежну соборну державу. Під час української революції початку ХХ століття на українських землях постало декілька національних держав: Українська Народна Республіка (УНР, 1917–1921), Українська Держава (1918), Західноукраїнська Народна Республіка (ЗУНР, 1918–1919), Кубанська Народна Республіка (1918–1920). Та всі знищив російський агресор та окупувала російсько-більшовицька імперія, яка згодом назвала себе СРСР.Час перебування України під поневоленням московської комуністично-радянської імперії зла — СРСР — був особливо важким: війни, окупації, масові голодомори, депортації, примусові асиміляції, репресії, тюрми, концтабори…Та українці боролися. У середині ХХ століття це були державники та воїни Карпатської України (1939), Української Держави (1941), воїни Української повстанської армії (1942–1956), дисиденти, правозахисники, політичні в’язні російсько-радянських тюрем і таборів (1960–1990).І тому боротьба українського народу за свободу й незалежність наприкінці 80-х — на початку 90-х років ХХ століття, яка завершилась вершинною перемогою — здобуттям повної державної незалежності й створенням самостійної держави Україна, стала продовженням тисячолітньої боротьби українців за власну незалежну державу.

Боротьба за Українську державність наприкінці 80-х — на початку 90-х років ХХ століття

У той час Російська імперія, яка тоді називала себе Радянським Союзом, зазнаючи поразки в глобальному військово-політичному й економічному протистоянні із Заходом, змушена була після десятиліть терору й репресій послабити режим, цензуру, запровадити елементи демократії та поступово відпускати політичних в’язнів.Працівники Київського Авіазавод та мешканці Києва на демонстрації за демократичний закон про вибори, суверенітет України, права громадянВ Україну з російських концтаборів повернулися й продовжили боротьбу за державну незалежність Левко Лук’яненко, Степан Хмара, В’ячеслав Чорновіл, Олесь Шевченко, брати Михайло й Богдан Горині, подружжя Калинців — Ігор та Ірина, Генріх Алтунян, Богдан Ребрик, Левко Горохівський, Микола Горбаль, Мустафа Джемілєв, Євген Сверстюк, Йосиф Зісельс, Анатолій Лупиніс, Мирослав Маринович, Василь Овсієнко, Зеновій Красівський, Іван Гель, Микола Руденко, Євген Пронюк, Василь Лісовий, Микола Матусевич, Сергій Бабич і десятки їхніх соратників.Своєю незламною позицією вони надихали на боротьбу за незалежність мільйони українців. Державницький, національно-визвольний, національно-культурний, робітничий, молодіжний, екологічний, громадянський рухи заволодівали настроями людей. Провідну роль, особливо на заході й у центрі України, відігравали заснована колишніми політв’язнями Українська Гельсінська спілка й створений у вересні 1989 року Народний рух України. На сході України важливою формою протесту були робітничий і страйковий шахтарський рухи, які від економічних вимог швидко еволюціонували до підтримки ідеї суверенітету й державної незалежності України.Люди відганяли страх, виступали на захист прав, свобод, людської та національної гідності, боролися за державність української мови, відродження духовності, за економічні права, екологічну безпеку — і так скидали із себе російсько-комуністичну облуду.Особливе значення мала боротьба за справедливий закон про вибори. Керівна Комуністична партія вже тоді хотіла нав’язати партійні списки, зарезервувавши собі половину місць у Парламенті для нібито громадських організацій, якими тоді була сама Компартія та її сателіти. Але справедливий виборчий закон вдалося вибороти, що мало величезне значення для подальшої боротьби за державну незалежність України.22 січня 1919 року, перша річниця проголошення державної незалежності Української Народної Республіки (УНР). Софійська площа в Києві. Проголошення Акта злуки Української Народної Республіки із Західно-Українською Народною Республікою (ЗУНР), об’єднання в єдину Соборну державу українських земель. А через 70 років, 21 січня 1990 року трьохмільйонний людський ланцюг з національними прапорами і гаслами, довжиною більше 700 кілометрів від Івано-Франківська, через Стрий (з відгалуженням на Закарпаття до Ужгорода), Львів, Тернопіль, Рівне, Житомир з величезним мітингом на Софійської площі показав прагнення українців до державної незалежності і єдності Українських земель.21 січня 1990 року, напередодні 72-ї річниці проголошення державної незалежності УНР (22 січня 1918 року) і 71-ї річниці Дня злуки — об’єднання ЗУНР і УНР в єдину соборну Українську державу (22 січня 1919 року), організований Народним рухом тримільйонний людський ланцюг з національними прапорами й гаслами довжиною понад 700 кілометрів від Івано-Франківська, через Стрий (з відгалуженням на Закарпаття до Ужгорода), Львів, Тернопіль, Рівне, Житомир до Софійської площі в центрі Києва показав прагнення українців до державної незалежності та єдності українських земель.Читайте також: Декларація про державний суверенітет України та боротьба за неї На цьому тлі навесні 1990 року відбулися перші в СРСР демократичні вибори до Верховної Ради Української РСР. У 450 виборчих мажоритарних округах на альтернативних засадах у жорсткому протистоянні кандидатів були обрані народні депутати УРСР дванадцятого скликання — останнього в радянській Україні й першого в історії незалежної держави Україна. У виборах взяли участь 85 % виборців, що становило 31 мільйон осіб, а склад Верховної Ради оновився на 90 %.Уперше за сім десятиліть новітньої української історії депутати Верховної Ради не були призначені згори керованою з Москви Комуністичною партією. Кожен з них, незалежно від політичних уподобань, особисто боровся і був обраний громадянами — виборцями свого округу, де зазвичай жив і працював і сам кандидат, і його сім’я. Тому абсолютна більшість депутатів дорожила довірою виборців і прагнула її виправдати.15 травня 1990 року новообрана Верховна Рада Української РСР розпочала роботу на постійній основі, а не дводенними сесіями двічі на рік, як раніше. Саме цьому скликанню Верховної Ради судилося «поховати» УРСР і одночасно «народити» самостійну незалежну державу Україна.15 травня 1990 року. Зал засідань Верховної Ради. Народні депутати слухають доповідь Голови ЦВК, який відкрив перше засідання новообраної Верховної Ради Української РСР дванадцятого скликання і повідомив, що Верховна Рада є законно обраною і правомочною. Тут і далі фото: Олександр Клименко, Олексій Хилюк

Опозиція та більшість

У Парламенті сформувалися дві великі депутатські групи. 8 червня 1990 року заявила про своє створення опозиційна Народна Рада зі 125 депутатами. Основою Народної Ради став Демократичний блок, депутатів якого на виборах підтримували Народний рух України, Українська Гельсінська спілка, Зелений світ, Товариство «Меморіал», Товариство української мови імені Тараса Шевченка, Громадянський фронт, робітничі та шахтарські страйкові комітети Донбасу. До Народної Ради також увійшла більшість депутатів Демократичної платформи в Компартії України, утвореної напередодні виборів.До складу Народної Ради увійшов і 37-річний Іван Заєць, науковий співробітник Інституту економіки Академії наук України, член Народного руху України, один із його фундаторів. Народним депутатом його обрали виборці Святошинського виборчого округу № 17 міста Києва, де Іван Заєць змагався з двадцятьма трьома іншими кандидатами й переміг у другому турі, отримавши 59,96 % голосів виборців.28 червня 1990 року про офіційне оформлення оголосила парламентська більшість «За суверенну радянську Україну». З 380 депутатів-комуністів у Верховній Раді в згадану більшість увійшло лише 239 осіб. Частина комуністів, які залишилися позафракційними, пізніше створили інші депутатські групи: «Незалежні», «Земля і воля», «Аграрії», «Промисловці».В центрі —народний депутат України Олесь Шевченко (місто Київ) дискутує з Анатолієм Матвієнком — членом Президії, головою Комісії з питань молоді та спорту (Вінницька область).35-річний Микола Шведенко, член Компартії України, директор Луганського обласного виробничого рибокомбінату, увійшов до складу депутатської більшості «За суверенну радянську Україну». Народним депутатом його обрали виборці Станично-Луганського виборчого округу № 72 Луганської області, де Микола Шведенко змагався з трьома іншими кандидатами й переміг у другому турі, отримавши 62,18 % голосів виборців.Більшість, яку в народі називали «Група 239» за кількістю її членів, політично не була однорідною. Частина депутатів, крім запеклих ортодоксів, досить швидко почала перейматися державницькими, національно-демократичними ідеями, почуваючись більше українцями, а не орієнтованими на Росію комуністами.Тому комуністи, формально переважаючи кількісно й адміністративно (а це були переважно керівники міністерств, відомств, великих підприємств, установ, організацій, колгоспів, радгоспів, відповідальні працівники партапарату), не домінували в Парламенті. До того ж завдяки суспільній підтримці й справедливій позиції першого Голови Верховної Ради Володимира Івашка опозиція пропорційно кількості депутатів у Народній Раді отримала керівництво в семи з двадцяти трьох парламентських Комісіях, голови яких стали членами Президії Верховної Ради, що мала тоді значні владні повноваження.Опозиційні депутати, серед яких особливий авторитет мали колишні політв’язні російсько-радянських концтаборів, уміло використовували методи парламентської боротьби для пропагування державницьких цілей і роз’яснення їх політичним опонентам. Дискусії в Парламенті завдяки прямій трансляції роботи Верховної Ради першими каналами українського радіо й телебачення безпосередньо впливали на настрої українців і, за словами третього Голови Верховної Ради Івана Плюща, «творили незалежну Україну». Своєю чергою, процеси, що відбувалися в суспільстві, постійні мітинги тисяч людей біля будівлі Верховної Ради, державницьке налаштування значної частини новообраних органів місцевої влади сильно впливали на позицію парламентарів під час обговорення доленосних для України питань.Народні депутати України — колишні політв’язні в оточені людей із квітами. Зліва направо — Левко Горохівський, Олесь Шевченко, Левко Лук’яненко, Степан Хмара, Михайло Горинь, Богдан Ребрик, Ірина Калинець, В’ячеслав Чорновіл, Богдан Горинь, Генріх Алтунян, Михайло Косів.Тому від самого початку роботи нова Верховна Рада під впливом державницьких, національно-демократичних ідей і суспільних настроїв послідовно рухалася до проголошення суверенітету й державної незалежності України.Продовження за посиланням.

Українська команда школярів здобула бронзову нагороду на Міжнародному турнірі юних фізиків (Іntеrnаtіоnаl Рhysісіsts’ Тоurnаmеnt, ІРТ), який відбувся 5–12 липня в Цюриху (Швейцарія). Ще одна українська команда — студентська — взяла участь у Міжнародному турнірі фізиків (Іntеrnаtіоnаl Рhysісіsts’ Тоurnаmеnt, ІРТ) у Стіллвотері (США).ІYРТ та ІРТ — міжнародні наукові змагання, орієнтовані на пошук нестандартних рішень та розвиток дослідницького мислення.На відміну від традиційних олімпіад, учасники турнірів з фізики протягом року працюють над реальними науковими викликами, проводять експерименти та розробляють власні рішення у форматі інтелектуальних дебатів англійською мовою. Під час змагань команди не лише презентують результати своїх досліджень, а й виступають опонентами й рецензентами робіт інших учасників.Цьогоріч в обох турнірах загалом взяли участь 35 шкільних і 20 студентських команд.Ключовим результатом української збірної на цьогорічному ІYРТ став проєкт «Монохроматор». Команда представила власне дослідження оптичної системи, яка за допомогою розчину цукру та поляризаційних фільтрів пропускає світло лише певної довжини хвилі.Участь у змаганнях світового рівня дає молодим науковцям можливість заявити про себе на міжнародній арені та здобути унікальний досвід.«Міжнародний турнір юних фізиків формує нове покоління інженерів і дослідників. Для українських школярів участь у ньому — це можливість працювати поруч із найсильнішими командами світу та представляти вітчизняну наукову школу. Завдяки Аjах Systеms команда змогла зосередитися на найважливішому — підготовці та виступі», — розповідає Захар Майзеліс, керівник української команди, доктор фізико-математичних наук, заслужений учитель України.Підтримала участь майбутніх інженерів у міжнародних турнірах з фізики Аjах Systеms.«Для нас підтримка таких ініціатив — це внесок у майбутнє української інженерії. Ми прагнемо, щоб талановиті школярі працювали над складними завданнями, здобували міжнародний досвід і представляли Україну на найпрестижніших світових змаганнях», — говорить Ольга Нагорнюк, менеджерка освітніх програм Аjах Systеms.Завдяки програмі Аjах Nехt майже 200 юних науковців взяли участь у міжнародних олімпіадах з математики й фізичних турнірах, а також долучилися до літніх математичних таборів.

Про Аjах Systеms

Аjах Systеms — міжнародна технологічна компанія та найбільший у Європі виробник охоронних систем. Продуктам Аjах довіряють уже понад 4,5 мільйони кінцевих користувачів і 330 тисяч РRО-користувачів у більш ніж 180 країнах. Компанія пропонує комплексні рішення для захисту житлових і комерційних обʼєктів різного масштабу. Нині портфоліо Аjах налічує 280 пристроїв для захисту від вторгнення, відеоспостереження, пожежної безпеки та комфорту й автоматизації.

Про Аjах Nехt

Аjах Nехt — програма для підтримки й розвитку інженерної освіти в Україні. У співпраці з провідними закладами освіти та партнерами компанія облаштувала 5 сучасних лабораторій та провела 10 навчальних програм.  Завдяки цьому понад 2000 студентів інженерних факультетів здобули практичний досвід, а 61 з них уже приєднався до команди Аjах Systеms. 

У Києві на Національному військовому меморіальному кладовищі відбулось урочисте перепоховання полковників Армії Української Народної Республіки, видатних політичних діячів, лідерів ОУН Андрія Мельника і Євгена Коновальця. На урочистостях були присутні президент України Володимир Зеленський та інші очільники держави. Про ці події у відкритому доступі є чимало інформації, фото- та відеоматеріалу.Під час поховання обох українських військових діячів було дотримано традицій Армії Української Народної Республіки: на труні лежали головний убір і шабля, які фігурують на багатьох фото з цих урочистих подій.Ще під час перепідготовки до перепоховання постало питання: а яка, власне, шапка має лежати на труні у Євгена Коновальця й Андрія Мельника? Бо шапка зі шликом, або велика кудлата папаха, для формування січових стрільців, які вони очолювали, взагалі не характерна. Мазепинка теж була відкинута, бо ж січові стрільці носили кашкети, або, в урочистих випадках — так звані каски Адріана франко-бельгійського зразка. Водночас на всіх фото того часу (звісно, чорно-білих, бо інших не було) Андрій Мельник і Євген Коновалець фігурують у кашкетах. Тому спеціально для цих урочистих заходів було виготовлено два синьо-жовті кашкети.Фотографії з перепоховання Андрія Мельника з синьо-жовтим кашкетом на труні пройшли майже непоміченими. Проте головний убір цих кольорів на труні Євгена Коновальця викликав жваве обговорення серед поціновувачів української мілітарної історії. Бо з 1990-х років (і передусім завдяки саме моїм розвідкам, статтям та працям) вважається, що синьо-жовтий кашкет — це лише уніформологічна відзнака 1-го Українського козацького полку імені Богдана Хмельницького (або просто Богданівського).Читайте також: «Синодик Славних Лицарів»: як ховали та вшановували загиблих вояків Армії Української Народної Республіки Тому я хотів би розглянути це питання детальніше. Синьо-жовтий кашкет дійсно вперше з’явився у травні 1917 року у 1-му Українському полку імені Богдана Хмельницького, але з часом став приналежністю всіх військових частин Центральної Ради, а невдовзі — й Армії УНР. І широко використовувався вояками УНР аж до 1924 року.Перша публікація у газеті «Нова Рада» від 29.11.1917 про формування «Галицького куреня» у складі 1-го Українського запасного полку, старшини якого носили синьо-жовті кашкети.Формування січових стрільців Євгена Коновальця також нерозривно пов’язане з полком імені Богдана Хмельницького. Просто про цю частину історії практично ніхто не знає.Спочатку існував лише один український полк (Богданівський), представники якого носили синьо-жовті кашкети. Невдовзі з нього виділилась іще одна частина — 1-й Український запасний полк. І його старшини, а слідом за ними й патріотично налаштовані козаки, теж виготовляли собі синьо-жовті кашкети. Найздібніші юнаки з обох полків вступили до 2-ї Київської школи прапорщиків, незабаром перетвореної на 1-шу Українську школу ім. Богдана Хмельницького — і вони теж носили синьо-жовті кашкети. Достеменний факт, що саме в таких кашкетах юнаки та старшини охороняли Центральну Раду, а козаки 1-го Українського запасного полку займали різні державні інституції у Києві наприкінці жовтня 1917 року.Потім з 1-го Українського запасного полку було виділено 3-й Сердюцький полк імені гетьмана Петра Дорошенка, і він теж «успадкував» синьо-жовті кашкети. А слідом за ним — і інші частини так званої Сердюцької дивізії, до якої належали як Богданівський, так і Дорошенківський полки.Курінь січових стрільців, який спочатку офіційно називався просто «Галицький» (навіть не «Галицько-Буковинський»), почав створюватись у 1-му Українському запасному полку, а невдовзі вийшов з його складу та перебував у 3-му Сердюцькому ім. Гетьмана Петра Дорошенка полку.29 листопада 1917 року (за старим стилем) провідний український часопис того часу «Нова Рада» повідомляв про формування січових стрільців: «Галицький курінь. При першому запасному українському сердюцькому полкові організувався курінь з галичан, буковинців і угорських українців. Незабаром цей курінь буде присягати на вірність Українській Народній Республіці».Ще за кілька днів була опублікована ось яка інформація: «При Сердюцькому Дорошенківському полку наказано сформувати “Галицький Січовий Курінь” із полонених військових та біженців галичан-українців. Офіцерами цього куріня можуть бути тільки українці-галичане, командіром же куріня призначено українця не з числа полонених, члена Всеукр. Ради В. Депут. Поручика Грицька Лисенка».

Чи могли носити синьо-жовті кашкети окремі старшини січових стрільців?

Звісно, бо, по-перше, синьо-жовті кашкети були неодмінною формою одягу полків, при яких вони формувались і до складу яких організаційно належали до лютого 1918 року.Андрій Мельник вірогідно у синьо-жовтому кашкеті (жовтий на старих фото завжди виглядає чорним), фото 1919 року, коли він, вочевидь, був деякий час начальником штабу Армії УНРПо-друге, це видно з фотографій того часу (бо документів з часів формування київських січових стрільців практично не збереглося, і навіть спогадів украй обмаль). Фотографії — чорно-білі. На їх дослідження, особливо в контексті кольороподілу, пішло багато десятиліть. Але всі дослідники кінець-кінцем зійшлися в одному: на старих фотографіях, що друкувалися зі скляних негативів, жовтий виходив майже чорним, блакитний — світло-сірим, синій — темно-сірим. А буває, що на фотографіях поганої якості ці кашкети виглядають просто чорними. Але в порівнянні з польовими кашкетами стає зрозумілим, що вони кольорові.На відомому портреті Андрія Мельника у головному уборі з круглою кокардою, який датується 1919 роком, — однозначно саме синьо-жовтий кашкет. На групових фотографіях деяких підрозділів січових стрільців початку 1918 року ми чітко бачимо як захисні польові (зелені), так і значно темніші — кольорові кашкети. Вочевидь, вони теж синьо-жовті.Збереглося чорно-біле фото ще одного найближчого соратника Євгена Коновальця — сотника Миколи Сціборського, яке датується 1921–1922 роками. Він був ад’ютантом 1-го Лубенського кінного полку імені Максима Залізняка. Офіційною відміною цією частини були блакитно-жовті кашкети з білими випушками. Однозначно, Сціборський на фото саме в такому.Сотник Микола Сціборський у блакитно-жовтому кашкеті з білими випушками свого 1-го Лубенського кінного ім. Максима Залізняка полку. Його петлиці з відзнаками сотника також були жовтого кольору (приналежність кінноти). На фото вони вийшли чорнимиОтже, військові та політичні соратники Євгена Коновальця — Андрій Мельник і Микола Сціборський — носили синьо-жовті кашкети, і в курені Січових стрільців 1918 року вони також використовувалися. Крім того, такий головний убір залюбки замовляли та носили й інші вояки Армії Української Народної Республіки — як своєрідний «бренд».Отже, синьо-жовтий кашкет — це головний убір, який може символізувати й уособлювати всю Армію Української Народної Республіки, а не лише якесь одне формування. Саме тому для урочистостей, присвячених перепохованню на батьківщині Андрія Мельника та Євгена Коновальця, й було виготовлено синьо-жовті кашкети.Січові стрільці, що охороняли Центральну Раду під час відступу з Києва у лютому 1918 року. На вояках: папахи, польові кашкети, а також кольорові, вочевидь, синьо-жовті.Нині обидва кашкети передані до Національного військово-історичного музею України й далі використовуватимуться для різних урочистих заходів, присвячених боротьбі за Державність, у 1917–1924 роках.

У Києві на Національному військовому меморіальному кладовищі відбулось урочисте перепоховання полковників Армії Української Народної Республіки, видатних політичних діячів, лідерів ОУН Андрія Мельника і Євгена Коновальця. На урочистостях були присутні президент України Володимир Зеленський та інші очільники держави. Про ці події у відкритому доступі є чимало інформації, фото- та відеоматеріалу.Під час поховання обох українських військових діячів було дотримано традицій Армії Української Народної Республіки: на труні лежали головний убір і шабля, які фігурують на багатьох фото з цих урочистих подій.Ще під час перепідготовки до перепоховання постало питання: а яка, власне, шапка має лежати на труні у Євгена Коновальця й Андрія Мельника? Бо шапка зі шликом, або велика кудлата папаха, для формування січових стрільців, які вони очолювали, взагалі не характерна. Мазепинка теж була відкинута, бо ж січові стрільці носили кашкети, або, в урочистих випадках — так звані каски Адріана франко-бельгійського зразка. Водночас на всіх фото того часу (звісно, чорно-білих, бо інших не було) Андрій Мельник і Євген Коновалець фігурують у кашкетах. Тому спеціально для цих урочистих заходів було виготовлено два синьо-жовті кашкети.Фотографії з перепоховання Андрія Мельника з синьо-жовтим кашкетом на труні пройшли майже непоміченими. Проте головний убір цих кольорів на труні Євгена Коновальця викликав жваве обговорення серед поціновувачів української мілітарної історії. Бо з 1990-х років (і передусім завдяки саме моїм розвідкам, статтям та працям) вважається, що синьо-жовтий кашкет — це лише уніформологічна відзнака 1-го Українського козацького полку імені Богдана Хмельницького (або просто Богданівського).Читайте також: «Синодик Славних Лицарів»: як ховали та вшановували загиблих вояків Армії Української Народної Республіки Тому я хотів би розглянути це питання детальніше. Синьо-жовтий кашкет дійсно вперше з’явився у травні 1917 року у 1-му Українському полку імені Богдана Хмельницького, але з часом став приналежністю всіх військових частин Центральної Ради, а невдовзі — й Армії УНР. І широко використовувався вояками УНР аж до 1924 року.Перша публікація у газеті «Нова Рада» від 29.11.1917 про формування «Галицького куреня» у складі 1-го Українського запасного полку, старшини якого носили синьо-жовті кашкети.Формування січових стрільців Євгена Коновальця також нерозривно пов’язане з полком імені Богдана Хмельницького. Просто про цю частину історії практично ніхто не знає.Спочатку існував лише один український полк (Богданівський), представники якого носили синьо-жовті кашкети. Невдовзі з нього виділилась іще одна частина — 1-й Український запасний полк. І його старшини, а слідом за ними й патріотично налаштовані козаки, теж виготовляли собі синьо-жовті кашкети. Найздібніші юнаки з обох полків вступили до 2-ї Київської школи прапорщиків, незабаром перетвореної на 1-шу Українську школу ім. Богдана Хмельницького — і вони теж носили синьо-жовті кашкети. Достеменний факт, що саме в таких кашкетах юнаки та старшини охороняли Центральну Раду, а козаки 1-го Українського запасного полку займали різні державні інституції у Києві наприкінці жовтня 1917 року.Потім з 1-го Українського запасного полку було виділено 3-й Сердюцький полк імені гетьмана Петра Дорошенка, і він теж «успадкував» синьо-жовті кашкети. А слідом за ним — і інші частини так званої Сердюцької дивізії, до якої належали як Богданівський, так і Дорошенківський полки.Курінь січових стрільців, який спочатку офіційно називався просто «Галицький» (навіть не «Галицько-Буковинський»), почав створюватись у 1-му Українському запасному полку, а невдовзі вийшов з його складу та перебував у 3-му Сердюцькому ім. Гетьмана Петра Дорошенка полку.29 листопада 1917 року (за старим стилем) провідний український часопис того часу «Нова Рада» повідомляв про формування січових стрільців: «Галицький курінь. При першому запасному українському сердюцькому полкові організувався курінь з галичан, буковинців і угорських українців. Незабаром цей курінь буде присягати на вірність Українській Народній Республіці».Ще за кілька днів була опублікована ось яка інформація: «При Сердюцькому Дорошенківському полку наказано сформувати “Галицький Січовий Курінь” із полонених військових та біженців галичан-українців. Офіцерами цього куріня можуть бути тільки українці-галичане, командіром же куріня призначено українця не з числа полонених, члена Всеукр. Ради В. Депут. Поручика Грицька Лисенка».

Чи могли носити синьо-жовті кашкети окремі старшини січових стрільців?

Звісно, бо, по-перше, синьо-жовті кашкети були неодмінною формою одягу полків, при яких вони формувались і до складу яких організаційно належали до лютого 1918 року.Андрій Мельник вірогідно у синьо-жовтому кашкеті (жовтий на старих фото завжди виглядає чорним), фото 1919 року, коли він, вочевидь, був деякий час начальником штабу Армії УНРПо-друге, це видно з фотографій того часу (бо документів з часів формування київських січових стрільців практично не збереглося, і навіть спогадів украй обмаль). Фотографії — чорно-білі. На їх дослідження, особливо в контексті кольороподілу, пішло багато десятиліть. Але всі дослідники кінець-кінцем зійшлися в одному: на старих фотографіях, що друкувалися зі скляних негативів, жовтий виходив майже чорним, блакитний — світло-сірим, синій — темно-сірим. А буває, що на фотографіях поганої якості ці кашкети виглядають просто чорними. Але в порівнянні з польовими кашкетами стає зрозумілим, що вони кольорові.На відомому портреті Андрія Мельника у головному уборі з круглою кокардою, який датується 1919 роком, — однозначно саме синьо-жовтий кашкет. На групових фотографіях деяких підрозділів січових стрільців початку 1918 року ми чітко бачимо як захисні польові (зелені), так і значно темніші — кольорові кашкети. Вочевидь, вони теж синьо-жовті.Збереглося чорно-біле фото ще одного найближчого соратника Євгена Коновальця — сотника Миколи Сціборського, яке датується 1921–1922 роками. Він був ад’ютантом 1-го Лубенського кінного полку імені Максима Залізняка. Офіційною відміною цією частини були блакитно-жовті кашкети з білими випушками. Однозначно, Сціборський на фото саме в такому.Сотник Микола Сціборський у блакитно-жовтому кашкеті з білими випушками свого 1-го Лубенського кінного ім. Максима Залізняка полку. Його петлиці з відзнаками сотника також були жовтого кольору (приналежність кінноти). На фото вони вийшли чорнимиОтже, військові та політичні соратники Євгена Коновальця — Андрій Мельник і Микола Сціборський — носили синьо-жовті кашкети, і в курені Січових стрільців 1918 року вони також використовувалися. Крім того, такий головний убір залюбки замовляли та носили й інші вояки Армії Української Народної Республіки — як своєрідний «бренд».Отже, синьо-жовтий кашкет — це головний убір, який може символізувати й уособлювати всю Армію Української Народної Республіки, а не лише якесь одне формування. Саме тому для урочистостей, присвячених перепохованню на батьківщині Андрія Мельника та Євгена Коновальця, й було виготовлено синьо-жовті кашкети.Січові стрільці, що охороняли Центральну Раду під час відступу з Києва у лютому 1918 року. На вояках: папахи, польові кашкети, а також кольорові, вочевидь, синьо-жовті.Нині обидва кашкети передані до Національного військово-історичного музею України й далі використовуватимуться для різних урочистих заходів, присвячених боротьбі за Державність, у 1917–1924 роках.

Цього літа ситуація на українському ринку пального черговий раз загострилася. Якими були причини нової кризи, чого варто очікувати до кінця року та що потрібно робити, щоб уникнути поглиблення проблем?

Війна на знищення тилів

Енергетична інфраструктура України була пріоритетною ціллю агресора з перших місяців широкомасштабної війни. Зокрема, росіяни методично обстрілювали наші нафтопереробні потужності, а найбільший український НПЗ (Кременчуцький) був остаточно виведений з ладу влітку 2025 року. Як наслідок, наш ринок палива став майже повністю залежним від імпорту.Починаючи з другого кварталу 2026 року Україна та Росія перейшли до етапу взаємного масштабного знищення тилових потужностей. Тож паливні ринки обох сторін опинилися під прицілом особливої уваги. Для нас перекриття чорноморських торговельних шляхів, знищення автозаправних станцій (АЗС), низка несприятливих зовнішніх чинників стали черговим випробуванням, якому ринок поки відносно успішно дає раду. Але що буде далі?Останнім часом багато було сказано про причини і поточний стан ринку, тож ми пройдемося по них побіжно. Натомість більше уваги приділимо тому, чого варто чекати восени-взимку та як варто діяти, щоб запобігти загостренню кризи.

Галузь витримала потрійний удар

Погіршення ситуації на українському паливному ринку цього літа було спричинене російськими обстрілами, міжнародними чинниками, а також деякими діями держави.Російські атаки на портову інфраструктуру, судна й мости фактично паралізували морський канал постачання пального. Загроза нападу на кораблі та пов’язане з нею зростання ставок фрахту призвели до того, що продавці відмовилися заходити до портів Великої Одеси. На додачу через аномальну спеку відбулося критичне обміління Дунаю, призвівши до зменшення завантаження барж до 30–50 %.Відрізання морських шляхів змусило учасників ринку здійснювати переорієнтацію на сухопутні шляхи: залізницю та автотранспорт. Крім того, що доставка суходолом є набагато дорожчою, швидке зростання завантаженості доріг створило значні черги з бензовозів на західному кордоні.Усе це відбувалося на тлі чергового загострення на Близькому Сході, де після порушення меморандуму між США та Іраном ціни на нафту злетіли на початку липня від близько $70 до понад $90 за барель.У цій складній ситуації життя паливним компаніям ускладнив уряд. Із 1 липня набув чинності закон, що запроваджує стандарт бензину Е10 з вмістом біоетанолу 7 % і вище. Фактично це той самий А-95, але з біочасткою, яка, по суті, є сумішшю спирту з кукурудзою. Навіть без воєнних реалій подібні державні ініціативи ускладнюють життя всім учасникам ринку. Щонайменше вони збільшують витрати для продавців і ціну для покупців.Але головне: Е10 треба якось виготовити. Для цього потрібні спеціальні резервуари, установки змішування, які є дуже простими мішенями для дронів. Відповідно, ніхто в Україні не хотів його виготовляти, тож компанії АЗК були змушені купувати його за кордоном. А позаяк не всі виробники там готові робити саме цю суміш, утворився дефіцит. «Найцікавіше», що часто Е10 роблять з кукурудзи, яку за кордон раніше продали самі українці.Так чи так, український ринок зумів витримати цей потрійний удар. Як стверджує директор консалтингової групи «А 95» Сергій Куюн, нині дефіцит на ринку палива вдалося усунути: «Зараз усе добре, але щодо подальших сценаріїв є купа питань. Якщо стисло, то треба розраховувати на гірше (а сподіватися на краще, звісно). По цінах вочевидь буде стабільно: протягом майже всього серпня будуть заходити ресурси, законтрактовані на піку цін наприкінці липня. Про що можна говорити впевнено, то це про скасування прогнозу про 100 грн/л за дизпальне. Вже вдруге за пів року ми зупиняємось за крок до взяття цієї висоти».

Запобігти загостренню кризи

Восени чинники літньої паливної кризи нікуди не подінуться. Найімовірніше, морські торговельні шляхи й надалі будуть заблокованими, росіяни зосередяться на знищенні не тільки складів, а й великої кількості окремих АЗС, а на Близькому Сході буде так само нестабільно.Вочевидь, головною проблемою надалі залишатиметься доставка пального та робота АЗС у наближених до фронту регіонах. Засновник групи компаній Рrіmе Дмитро Льоушкін пояснює, що проблема не в наявності палива, а в його транспортуванні: «Паливо є, його достатньо, канали постачання досить розгалужені. З цим проблем немає. Зараз ми стикаємося з проблемою, як це паливо доставити споживачеві: як його довезти бензовозом, щоб бензовоз не спалили, і як доставити, щоб споживач міг безпечно його придбати».Попри постійні атаки на окремі АЗС, поки учасники ринку не збираються відмовлятися від продажу пального на традиційних станціях. Як розповіли в «Укрнафті», на об’єктах з високим ризиком вживають інженерних заходів: захисні сітки від FРV-дронів, бетонні укріплення, габіони (сітчасті конструкції з міцного дроту, заповнені камінням, щебенем або піском) та мобільні укриття. Працівників на таких станціях забезпечують засобами захисту — касками та бронежилетами. Якщо безпечна робота стає неможливою, її тимчасово припиняють. Згортається «непаливна» складова АЗС (магазини й кафе), під час повітряних тривог продаж пального припиняється.Частина пошкоджених АЗС уже відновила роботу, позаяк підземні резервуари з пальним після влучань зазвичай залишаються придатними. Однак ремонт кожної пошкодженої станції вимагатиме значних витрат, які будуть закладатися у вартість товару.Для пом’якшення ситуації у майбутньому уряд обговорює створення запасів пального. Проте ця ідея не подобається продавцям, оскільки резервуари стануть пріоритетною ціллю для росіян. Генеральний директор групи компаній ОККО Василь Даниляк вважає, що створювати такі запаси можна лише у підземних резервуарах: «Фактично всі наші нафтобази з наземними резервуарами є цілями для ворогів. Тому робити запаси вкрай неправильно. Коли буде підземний парк, що зможе вмістити певний обсяг пального, тоді будемо ці запаси створювати».Ще одна озвучена пропозиція — тримати запаси у сусідніх країнах поблизу українських кордонів. Але це рішення не розв’язує проблеми швидкої доставки палива під час кризи: як і в липні-серпні, зростання попиту призведе до перевантаження сухопутних шляхів.Для запобігання поглиблення паливної кризи учасникам ринку варто вживати таких заходів:державі: створювати максимально сприятливі умови для продавців, відмовитися від директивних методів на зразок обов’язкових запасів, розглянути можливість зниження акцизів, сприяти створенню підземних сховищ;продавцям та імпортерам: підвищувати рівень безпеки паливної логістики, надалі диверсифікувати джерела постачання. Якщо держава допомагатиме, а не заважатиме, бізнес впорається з проблемами, як робив це з 2022 року;споживачам, домогосподарствам: подбати про власні запаси пального. Якщо на ринку трапиться надзвичайна ситуація, це допоможе уникнути ажіотажу. Черги на АЗС можуть стати мішенню для ворога, тож їх потрібно уникати.Росіяни вже не раз показували здатність знаходити нові способи нашкодити нашій економіці та зокрема паливно-енергетичній системі. Однак злагоджена робота всіх учасників ринку дозволить нам успішно протистояти ворогу.

Війна на знищення набирає обертів

Позаяк пальне є пріоритетним елементом національної безпеки, Україна має зробити все, щоб захистити ринок від катастрофи. Імовірно, саме з міркувань захисту паливно-енергетичного комплексу відбулися нещодавні зміни в Кабінеті Міністрів, де прем’єром став уже колишній голова енергетичних компаній Сергій Корецький.Нині наявні всі ознаки того, що взаємна війна на знищення тилів тільки набирає обертів, тож нам потрібно готуватися до найгіршого. Втім, Сили Оборони України потурбуються про те, щоб ворог зазнавав набагато болючіших втрат, як це відбувається вже протягом тривалого часу.

Система Stаrlіnk стала однією з найважливіших технологічних переваг України у війні з Росією. Супутниковий зв’язок забезпечує військовим стабільний доступ до інтернету, що  дозволяє підтримувати комунікацію між підрозділами, координувати дії на полі бою, передавати розвідувальні дані та, зокрема, керувати безпілотниками.
Після того, як доступ російських військ до Stаrlіnk був обмежений, Москва почала прискорювати створення власної супутникової мережі «Rаssvеt» — російського аналога системи Ілона Маска. Її потенційне розгортання могло би частково позбавити Росію залежності від іноземних технологій і водночас дати російським військам додатковий інструмент для управління безпілотниками та передачі даних.
Саме тому під час ударів по об’єктах у глибокому російському тилу Україна націлюється не лише на підприємства з переробки та експорту сировини чи величезні логістичні центри Wіldbеrrіеs, а й на об’єкти космічної промисловості. Напередодні українські керовані ракети вперше влучили на територію підприємства, що належить російському космічному агентству «Роскосмос». Ракетно-космічний центр «Прогрес» у Самарській області відповідає за виробництво та обслуговування ракет-носіїв типу «Союз» — це, безумовно, найважливіша модель російської космічної програми, адже завдяки ним необхідні для системи супутники виводяться у космос.
Таким чином, удар по «Прогресу» може мати значення далеко за межами звичайної атаки на російське оборонне підприємство. Він потенційно спрямований на інфраструктуру, від якої залежить подальше розгортання російської супутникової мережі. Чим більше супутників Москва зможе вивести на орбіту, тим ширшим і стабільнішим ставатиме покриття системи, а отже, тим більше можливостей вона матиме для її військового застосування.
Росія, однак, почала розбудовувати власну супутникову широкосмугову систему ще кілька років тому. Провідну роль у цьому проєкті відіграє приватна компанія Вurеаu 1440. Її залучення до проєкту є показовим, адже російське космічне агентство «Роскосмос» має неоднозначну репутацію у реалізації великих технологічних програм.
На відміну від державного агентства, Вurеаu 1440 позиціонує свою систему передусім як комерційний сервіс, хоча після початку повномасштабного вторгнення компанія отримує значну державну підтримку, а військове застосування технології дедалі частіше розглядається як один із ключових напрямів її розвитку.
Перші результати цієї роботи вже є. У березні цього року ракета «Союз» вивела на орбіту перші 16 супутників Вurеаu 1440, а в липні відбулася друга партія запусків. У перспективі Росія планує значно збільшити угруповання. Зокрема, Вurеаu 1440 заявляє про намір вивести у космос понад 250 додаткових супутників уже наступного року.
«Росія прискорено розгортає угруповання супутників “Rаssvеt”, випереджаючи строки, які закладала у власні плани», — заявляв в інтерв’ю «РБК-Україна» заступник начальника ГУР МОУ генерал-майор Вадим Скібіцький.
Утім, наразі говорити про повноцінного конкурента Stаrlіnk ще зарано. Швейцарське видання Dіе Nеuе Zürсhеr Zеіtung зазначає, що 30-40 супутників Вurеаu 1440, які нині перебувають на орбіті, навіть близько не забезпечують повного покриття. За словами експертів, над певною точкою наразі надійний зв’язок доступний лише два-три рази на день і лише протягом короткого періоду, у той час, коли Stаrlіnk спирається на понад 10 000 супутників.
Тому головне питання полягає не стільки у тому, чи здатна Росія вже сьогодні створити аналог Stаrlіnk, скільки у тому, чи зможе вона достатньо швидко наростити супутникове угруповання та забезпечити його необхідною наземною і ракетною інфраструктурою. Навіть якщо Вurеаu 1440 реалізує план із запуску понад 250 супутників наступного року, російська система все одно залишатиметься далеко позаду Stаrlіnk за масштабом. Проте для України проблема полягає в іншому: навіть частково функціональна російська мережа може поступово зменшити нинішню технологічну перевагу Києва на полі бою.
Однак для розгортання такої системи Росії потрібна не лише достатня кількість супутників, а й спроможність регулярно виводити їх на орбіту. Саме тому Україна може намагатися запобігти майбутнім запускам або принаймні відтермінувати їх.
«Для транспортування 250 супутників, як планує Вurеаu 1440 наступного року, необхідно щонайменше 15 ракетних запусків. Ще у січні представник “Роскосмосу” поскаржився, що потреба у ракетах “Союз” у найближчі роки на 50% перевищуватиме виробничі потужності заводу “Прогрес”. Українська атака на завод, можливо, ще більше загострила ситуацію», — повідомляє Dіе Nеuе Zürсhеr Zеіtung.

Арнон Грюнберг — визначний нідерландський прозаїк. Донедавна українською можна було почитати лише його шість оповідань в антології нідерландської прози «Навіщо писати?» (Київ: Юніверс, 2005). Аж ось нарешті маємо його один із найуспішніших романів 2006 року — «Тірцу», який національне опитування літературних критиків, науковців та письменників, проведене журналом Dе Grоеnе Аmstеrdаmmеr у 2010 році, оголосило «найважливішим романом ХХІ століття».
Переказувати сюжет твору Грюнберга варто обережно, бо спойлер, фінальний твіст, може зіпсувати всі враження від тексту. Тож скажімо так: головний герой «Тірци» Йорген Гофмейстер не вміє жити і натомість планує відмінити кохання, проголосити його мертвим: «І нехай кохання було словом, яке означало менше, ніж раніше — фактично усі слова зараз означали менше, ніж раніше, — але існували наслідки половини сторіччя життя, а Гофмейстер жив уже понад пів сторіччя. Ти впускав деяких людей всередину, давав їм їжу й ліжко. Почуття відповідальності, глибоке, всепроникне почуття відповідальності — ось що життя закарбувало у ньому». Втім, цей проєкт з переосмислення любові з часом розчинився в різноманітних обов’язках, і насамперед — у дітях («Я живу заради моєї роботи, заради видавництва і заради дітей»). І саме дві доньки — Ібі й Тірца — стали його смислом життя, яке, зважаючи на таке віддане служіння, перетворилося на «суцільну аварійну посадку». Бо ж діти виростають, і їх треба відпускати, та коли Тірца, його «сонячна королева», після випускного збирається з хлопцем поїхати в Намібію, Йорген Гофмейстер остаточно руйнує себе: «Він притискає її до себе і розуміє — він ще ніколи не розумів цього так ясно, так непоборно, так безкомпромісно, — що не хоче мати причини жити без Тірци. Життя без неї немислиме, а все немислиме є небажаним. Вона — це його право на життя. Те, що він зараз притискає до себе, дає йому водночас право і обов’язок жити. Без неї обов’язок зникає, але водночас зникає і право. Він майже не може уявити, як жив, коли її ще не було. Чекаючи, ось як. Так він жив усі ті роки — чекаючи на Тірцу. Хоч, звісно, і не знав, що чекав саме на неї».
Важливо, що він довгий час працював редактором перекладної літератури, і сам визнає, що «усе своє життя займався неіснуючим — щонайбільше можливим, либонь ймовірним». Та зрештою «відмінність між тим, що існує і що ні, зменшувалася, грань стала нечіткою», і Йорген почав плутати вигадку і дійність, сприймаючи власне життя за художній твір. Доволі довго він був змушений «застосовувати батіг фантазії до реальності», боячись, що інакше ця реальність «скине його з сідла, наче кінь, що звівся на диби», і це, зрештою, і стається. При тому не всі читачі здогадаються, якої саме миті фантазія заступить реальність, а Йорген з автора стане персонажем свого життя.
Гофмейстер поступово втрачає все, боючись нераціональності, але його розум починає витворювати фантоми, а тому, коли втрачене повертається до нього — то мозок уже відмовляється сприймати це як нормалізації та продовжує свою гру, в якій не може бути переможця. Окремий болючий фрагмент його життя — стосунки з дружиною, з якою вони втрачають «звіра» (пристрасть). І якщо вона вирушає на пошуки нового «звіра», то він вирішує його вбити: «Мій мертвий — мертвий і задубілий, я його переміг. Я все контролюю. Я сильніший за звіра. Тому я вільний, а ти — ні». Втім, це чергова омана Йоргена Гофмейстера, бо його воля стає сваволею, і він починає жити в ілюзії: так, коли його звільнили з роботи, він вдає, що на неї ходить, а сам їде в аеропорт і наче когось там чекає.
Однак уся це відходить на другий план, коли дружина повертається після невдалих пошуків нової пристрасті та своїми словами знищує його позірний порядок, ніби ставлячи перед ним дзеркало: «Чому, як ти гадаєш, я повернулася до тебе? Бо знала, що ти мене не проженеш. Бо знала, що в тебе немає нікого іншого. Хто ще тебе захоче? Добре придивися, Йоргене, ми —залишки. Ми те, що залишилося. Від нас, від звіра у нас». Звісно, Йоргена не влаштовує те, що він лише залишок, що призводить до трагічного бажання стати головним героєм і довести насамперед собі, що в ньому ще є звір, та от тільки він зривається з ланцюга. І дружина ще й пояснює йому, чому він зазнав невдачі і з донькою: «Він не був батьком для своєї молодшої доньки — це було те, що сказала йому дружина. Другом, співробітником, коханцем — гаразд, платонічним коханцем, але все одно коханцем, — проте не батьком. Тепер він мусив стати батьком. У світі батьків він став новонаверненим — і, як усі новонавернені, фанатиком». А остаточну крапку ставить його донька, яка каже, що він ніколи не вмів жити, а тому незрозуміло, навіщо йому були потрібні діти. Й усвідомлення всього цього остаточно переконує його: у ньому живе не звір, а монстр.
Арнон Грюнберг написав майстерну історію старіння, разом із яким не приходить мудрість; історію людини, яка на одну мить забула, що означає контроль, і яка саме тієї миті відчула себе щасливою; історію звіра, який переплутав ігру з реальністю; і, врешті-решт, історію любові без співчуття.

За останні кілька років у країнах Азії стався потужний «молодіжний землетрус», який змінив політичний ландшафт у Південній Азії, зокрема в Бангладеш, Непалі й нещодавно в Індії. Об’єднує ці повстання не випадковий характер і структурованість: у кожній з країн надзвичайно активна молодь, здатна постійно бути на зв’язку завдяки цифровим технологіями, виступила проти політичної системи, де опозиція — надто слабка для стримування свавільного уряду. Окрім того, скрізь спалах спричинювала одна помилка, що ставала спусковим механізмом.
Деякі з молодіжних хвиль увінчалися успіхом; інші дали важливий урок своїм країнам і всьому світу про те, що політичним режимам не варто задиратися з молоддю — нестримна енергія готова спалахнути будь-якої миті через дрібний прорахунок чи зловживання держави.
Саме це призвело до повалення уряду в Непалі — країні, яка вважалася чи не найспокійнішою в Азії.У вересні 2025 року рух представників покоління Z повалив уряд у Непалі після протестів, спричинених забороною соціальних мереж. Однак слід враховувати, що демонстрації були спрямовані також проти глобальніших проблем, як-от корупція, кумівство й авторитаризм.
8 вересня минулого року десятки тисяч молодих людей заполонили головні вулиці Катманду, сподіваючись, що уряд усвідомить свої помилки. Натомість держава перегнула палицю із застосуванням сили, спричинивши великі втрати для традиційних політичних партій і державної скарбниці вже наступного дня, 9 вересня.
Тодішній прем’єр-міністр К. П. Шарма Олі подав у відставку, і сформувався тимчасовий уряд. 8 вересня було підтверджено загибель щонайменше 19 молодих людей. Поліція відкрила вогонь у сутичці, що тривала менше двох годин. Та, за офіційними оцінками, кількість загиблих становить 76 осіб. Головним завданням тимчасового уряду на чолі з колишньою главою Верховного суду Непалу Сушилою Каркі було провести демократичні вибори протягом шести місяців.
Ті вибори, що відбулися 5 березня, виявилися історичними: молода чотирирічна партія Rаstrіyа Swаtаntrа (RSР), заснована колишнім телеведучим Рабі Ламічане, майже здобула кваліфіковану більшість у непальському парламенті — це рідкісна політична перемога в Непалі. Колишній мер-бунтар Катманду, репер й інженер Балендра (Бален) Шах був обраний прем’єр-міністром Непалу, ставши наймолодшим очільником уряду в історії країни. Він здобув популярність, перемігши спільного з поколінням Z ворога — К. П. Шарму Олі.
Премʼєр-міністр Непалу та колишній репер Балендра Шах. Джерело: Фейсбук Ваlеn
Цікаво, що це перший прем’єр-міністр Непалу, який походить із Мадхеша — найпівденнішої провінції країни. Цей регіон часто зазнає дискримінації, вважається нижчим за статусом, порівнюючи з елітою з верхніх районів, і критикується через нібито тісні зв’язки з південним сусідом.
У Бангладеш студентський рух — знову ж таки ініційований молоддю — починався як антидискримінаційний рух проти відновлення суперечливої системи квот. Незабаром переріс у масштабніший протест проти авторитаризму, репресій, корупції та кумівства, що зрештою призвело до повалення уряду Шейх Хасіни. У серпні 2024 року Хасіна втекла в Індію шукати притулку. За даними Управління ООН з прав людини в Женеві, репресії з боку уряду в Бангладеш призвели до загибелі майже 1 400 осіб.
Слід зазначити, що десятки тисяч представників усіх прошарків суспільства вийшли на вулиці, щоб повалити уряд, який перебував при владі 16 років. За цього режиму вибори вважалися фікцією, а базові права людини й свобода слова постійно порушувалися. Упродовж 16-річного правління Хасіни були поширені випадки зникнень незгодних осіб і політичних опонентів — саме тому повалений режим зараз намагається створити іншу версію подій.
Журналісти з Бангладеш розповіли мені, що режим не відгукнувся на потреби народу й молоді, яка його повалила. Державний апарат використовував усі доступні засоби, щоб утриматися при владі, зокрема залучення озброєних оперативників і військових.
Непал, схоже, обрав шлях повномасштабної революції і молодого лідера, тоді як Бангладеш зупинив вибір на Таріку Рехмані — синові колишнього прем’єр-міністра й голови Бангладеської націоналістичної партії (ВNР).
Поки Непал і Бангладеш після своїх історичних революцій обзаводяться новими урядами і переходять до ефективного врядування, подібний рух спалахнув в Індії. Спровоковані нетактовними зауваженнями глави Верховного суду Індії й подальшими інцидентами з витоком документів, протести (подібні до тих, що відбувалися в Непалі) тривали 36 днів.
Студентський рух в Індії відгукнувся непальській молоді: це не лише співчуття, а спільна боротьба одного покоління. Молоді непальці виявили активну солідарність у соцмережах, об’єднавшись на тлі колективних вимог щодо інституційної прозорості й підзвітності держави.
Протести в Катманду 8 вересня 2025 року, спричинені глибоким невдоволенням корупцією чиновників і зловживаннями виконавчої влади, призвели до епохальних політичних зрушень, відгомін яких прокотився Південною Азією. Непальський рух покоління Z був здебільшого децентралізованим і не мав лідера, тоді як індійські демонстрації виявилися більш структурованими й інституційно організованими.
Утім, створений у Непалі прецедент, безперечно, надихнув молодь за кордоном. Політичні лідери в Нью-Делі діяли рішуче й зважено, намагаючись уникнути катастрофічних прорахунків адміністрації Олі в Непалі, проявляючи більше стриманості, щоб запобігти ескалації.
Досягнення наполегливої індійської молоді у протистоянні уряду Моді, — це великий прогрес. Незважаючи на повідомлення у національних і міжнародних ЗМІ про репресії проти незгодних, протести під керівництвом партії Сосkrоасh Jаntа Раrty (СJР) у поєднанні з 26-денним голодуванням активіста у сфері освіти Сонама Ванґчука змусили уряд піти на діалог з молоддю та, зрештою, поступитися давно ігнорованим вимогам про підзвітність.
Одночасне пробудження молоді в Непалі, Бангладеш та Індії свідчить про значні структурні зміни в політиці Південної Азії. Сучасне покоління добре знається на цифрових технологіях, завжди на зв’язку і рішуче виступає проти системної корупції і перевищення повноважень урядом. Ці люди відмовляються приймати усталені практики кумівства як даність.
Бангладеш пережив подібний «молодіжний землетрус»; інше питання: чи буде він так само успішним, як у Непалі чи Індії. Але сигнал, який він надіслав світові, полягає в тому, що молоді урвався терпець, і вона не вдовольнятиметься мінімумом.
У цих рухах часто вбачали вплив Заходу, відповідно до численних теорій змови. Політики і деякі ЗМІ, ошелешені політичним пробудженням молоді в регіоні, квапилися назвати протести покоління Z у Непалі чи акції СJР в Індії «антинаціональними» силами.
Кілька експертів, з якими я спілкувався, зазначили, що на всьому субконтиненті ми спостерігаємо регіональне демократичне відродження, що уможливлюється як завдяки вулицям, так і завдяки виборам, зокрема в Непалі, де партія, що існує лише чотири роки, забезпечила собі майже абсолютну більшість у парламенті (це направду рідкісне явище). Побачивши, як колективні дії можуть успішно стримувати автократичні пориви, молодь Південної Азії впроваджує нову засаду управління: підлаштовуйся і дбай про підзвітність, інакше втратиш легітимність в очах громадськості.
Ці події, що відбуваються одночасно в країнах Південної Азії, чітко засвідчують, що молодь довела: якщо постати на захист своїх прав, найімовірніше досягнеш успіху. Нове покоління не лише досягло успіху, а й змінило планку нової політичної доби в цих країнах, голосно й чітко заявивши, що лідерам не варто сприймати молодь як належне і дозволяти легковажність.
Викладач політології Університету Трібгувана в Непалі, доктор Бінай Мішра, зазначає: спільною рисою для всіх трьох країн є те, що молодь прагнула змін у різних сферах. «У Бангладеш відбулася зміна режиму, який тривалий час очолювала Шейх Гасіна; у Непалі — зміна парадигми, за якої до влади по черзі приходили старі партійні лідери; в Індії тиск призвів до змін у складі освітніх урядових органів, зокрема це стосувалося міністра Дхармендри Прадхана», — каже він.
На думку Мішри, відмінності полягали в причинах невдоволення. У Бангладеш переломним моментом стало запровадження квот на державні посади для рідних загиблих борців за незалежність. У Непалі — це був крок уряду щодо регулювання соціальних мереж, а в Індії молодь розбурхав витік завдань Національного тесту для вступу до вищих навчальних закладів (NЕЕТ).
«Спільним рушійним чинником для всіх країн була відсутність авторитетної опозиції. Невдачі опозиційних партій у виборчій політиці створили вакуум для незгоди, і саме він спонукав молодь діяти», — зазначає Мішра. «Аwаmі Lеаguе постійно перебувала при владі, перемагаючи на всіх виборах. У Непалі альянс Непальського конгресу і Комуністичної партії Непалу (Об’єднаних марксистів-леніністів) (СРN-UМL) створив кваліфіковану більшість при вкрай слабкій опозиції. В Індії Моді перебуває при владі вже три терміни поспіль при відносно слабкій опозиції на чолі з Рахулом Ґанді».
Однак Мішра наголошує, що спільною рисою протестів і революцій є розчарування молоді, яке призводить до пробудження внаслідок відсутності в країні авторитетної політичної опозиції й лідерів.
Проте це пробудження має й зворотній бік. У Бангладеш, Індії й Непалі паралельно з політичними зрушеннями спостерігається зростання релігійної напруженості. У Непалі поліція вбила трьох молодих людей — Джея Пракаша Мехту, Ома Пракаша Мехту і Ганеша Ядава — внаслідок ескалації напруженості в провінціях Мадхеш і Коші під приводом придушення протестів.
У Бангладеш також стався серйозний злочин: натовп лінчував і спалив 28-річного індуїста Діпу Чандра Даса після того, як його звинуватили у богохульстві. Цей інцидент викликав резонанс в усьому світі.
Індію на чолі з Моді часто звинувачують у міжконфесійних напруженнях і наклепах проти мусульманської спільноти. Однак нещодавні протести в Індії показали, що люди швидше за все не змішуватимуть релігію і політику.
Якщо відкинути релігійні конфлікти в цих країнах, можна винести більш загальний урок: покоління, яке бачило, як масові протести скидають уряди, відтепер навряд мовчки прийматиме укорінену, безвідповідальну владу — ані в Південній Азії, ані деінде. І це — послання до всього світу.

Судячи з усього, чи не найкращі у світі країни для життя зараз зосереджені у Центральній і Східній Європі. Розберімося!
«Наступною буде Нарва». Це коротке речення втілює західну панікерську риторику й шкідливе повторення кремлівських тез про гадану вразливість країн Балтії. Міністерство закордонних справ Естонії дало відсіч, опублікувавши яскраве 30-секундне відео, що показує принади цього прикордонного міста на сході країни й закликає обирати його своїм «наступним» туристичним напрямком.
У заголовках також фігурує нове дослідження сінгапурської консалтингової групи Rumаvі, згідно з яким Естонія є найкращою у світі країною для переїзду, а за нею — Литва. Чехія теж увійшла до першої десятки разом із Тайванем. У дослідженні країни оцінюються за 24 критеріями, зокрема державне управління, сприятливість податкового середовища, комфорт і охорона здоров’я, — із погляду різних прошарків населення, як-от цифрові кочівники, пенсіонери і підприємці.
Не варто зациклюватися на рейтингах у цих опитуваннях, зокрема тому, що навіть незначна різниця в балах суттєво впливає на позиціонування країни (Литва, що посідає шосте місце, лише на два бали випереджає Латвію, яка опинилася на 19-му; насправді висновок полягає в тому, що в усіх трьох країнах Балтії добре жити). Однак цікаво, що сприйняття геополітичного ризику не позначається на результатах опитування. Постійні погрози з боку материкового Китаю анітрохи не псують рейтингу Тайваню. Естонія має низькі показники лише за критерієм «кліматичний комфорт», а за критерієм «безпека» — дуже високі.
Мабуть, ще важливішу роль відіграє потенціал. Привабити іноземців — життєво необхідно для країн, які досі оговтуються від згубних наслідки комунізму. Як зазначає польський професор економіки Марчін Пйонтковські у своїй нещодавно опублікованій книжці «Майбутнє європейської інтеграції (Тhе Futurе оf Еurореаn Іntеgrаtіоn), «золота доба» перехідного періоду після 1991 року добігає кінця. Країни ЄС-11 Центральної і Східної Європи досягли фантастичних успіхів, зокрема завдяки членству в Європейському Союзі. Ще ніколи за свою історію вони не були настільки близькими до західної частини континенту, якщо оцінювати рівень доходів і якість життя.
Однак, як стверджує автор, темпи розвитку сповільняться в наступному десятилітті через старіння населення, низьку якість вищої освіти, посилення конкуренції з боку Китаю, слабкий розвиток науки та інновацій, а також низький рівень державних інвестицій. «Приблизно до 2040 року, — пише Пйонтковські, — розвиток регіону може навіть зупинитися й ніколи не досягти рівня доходів ЄС-27». Професор закликає звернути особливу увагу на п’ять факторів: інституції, інвестиції, інновації, інклюзивність й імміграція.
Я не зовсім згоден з його думкою. Сумніваюся в існуванні «регіону», що простягається від Естонії до Румунії, особливо якщо до нього не входить Україна — оплот безпеки континенту, його житниця й нова оборонно-промислова супердержава. А країни «західної» Європи мають чимало власних проблем.
Але я погоджуюся з Пйонтковські в тому, що збереження економічного імпульсу є життєво важливим. Економічне зростання — це питання національної безпеки, і не лише тому, що забезпечує фінансування військових бюджетів. Росія прагне зображувати ці країни слабкими невдахами, які не мають друзів і відчужені від решти Європи. Речниця МЗС Росії Марія Захарова нещодавно назвала Естонію «диктатурою», позбавленою «економічних результатів, промислових досягнень, науки, культури, мистецтва. Не залишилося нічого, лише поліцейська держава». Економічна інтеграція, включно з торгівлею, інвестиціями і туризмом, викриває цей брехливий наратив. Так само як переїзди, що заохочуються опитуванням Rumаvі.
Окрім того, нічого не можна приймати як належне. Міцні інституції — це цінність, яку потрібно захищати. Вони, вкупі з соціальною згуртованістю, виковувалися в боротьбі за свободу. Просторікування про привілеї і зловживання владою руйнують цю спадщину.
І, мабуть, найголовніше: немає сенсу хвалитися популярністю, якщо ви не готові приймати наслідки. Імміграція може бути політично чутливим питанням. Але брак імміграції справляє згубний економічний і геополітичний вплив.

Повномасштабна війна Росії проти України стала не лише випробуванням для армій, оборонної промисловості та політичних союзів. Вона змінила і середовище, у якому працюють розвідки.Дані, які раніше збиралися місяцями або тижнями, сьогодні можуть надходити за лічені хвилини, а традиційна модель, побудована навколо агентури, супутникової розвідки та перехоплення комунікацій, тепер доповнюється кіберопераціями, дронами, ОSІNТ, соцмережами, комерційними супутниковими знімками, штучним інтелектом й аналізом величезних масивів відкритих даних. Але саме тут виникає парадокс сучасної розвідки: проблемою стає вже не доступ до інформації, а здатність відрізнити важливий сигнал від шуму і перетворити знання на рішення.У коментарі Тижню експерт з питань міжнародної безпеки, доцент з аналізу розвідки в Jаmеs Маdіsоn Unіvеrsіty, старший позаштатний асоційований науковий співробітник NАТО Dеfеnsе Соllеgе та асоційований науковий співробітник RUSІ Джанджузеппе Пілі зазначає, що з-поміж таких переваг розвідки як доступ до секретної інформації, технології, які використовуються для її збору, чи здатність швидко перетворювати інформацію на рішення, які можна реалізувати, найважливішою є остання.«Навіть якщо покладатися винятково на інформацію та дані з відкритих джерел, швидкість, з якою ми можемо здобувати знання та розуміння, наразі є достатньою для досягнення високого ступеня інформаційної точності та достовірності. Але, як зауважив Сунь-цзи, можна знати, як перемогти, і все ж не досягти перемоги. Чому? Тому що перемога потребує часу, ресурсів і матеріальних зусиль. Ми досягли точки, в якій інформації часто достатньо, щоб повідомити нам те, що нам потрібно знати, але рішення, які слідують за цим, можуть залишатися вкрай складними, навіть коли вони базуються на майже досконалій інформації. Ви можете точно знати, яку кількість жертв серед цивільного населення спричинить той чи інший варіант дій, і все одно вагатися щодо того, що треба зробити. Отже, знання не перекладаються автоматично на дію, не кажучи вже про раціональну дію», — каже він.Саме ця проблема — співвідношення інформації, технологій і здатності діяти — може стати ключем до розуміння того, як війна в Україні змінила розвідку.«Цей конфлікт є найбільш прозорим завдяки обсягам комерційно доступних даних та даних з відкритих джерел про тактичні події на театрі бойових дій. Дані з соціальних мереж у поєднанні з комерційними наборами даних дають змогу щодня уважно стежити за перебігом подій на фронті. Великий обсяг цих даних робить їх чудово придатними для аналізу великих даних (Віg Dаtа) за допомогою машинного навчання. Автоматизовані інструменти мовного перекладу роблять ці дані корисними навіть для аналітиків, які не володіють ні українською, ні російською мовами. І це має три наслідки для осіб, які ухвалюють рішення», — зазначає Тижню американська дослідниця та аналітикиня у сфері оборони та безпеки, старша дослідниця Rеsеаrсh Dіvіsіоn NАТО Dеfеnsе Соllеgе у Римі, яка спеціалізується на Росії, кібербезпеці, bіg dаtа та кількісних методах аналізу міжнародної безпеки Олеся Віньяс де Соуза.Це твердження особливо важливе, якщо порівняти Україну із попередніми війнами.«Оскільки дані ОSІNТ доступні дослідникам в аналітичних центрах та академічній спільноті, це розширило коло учасників публічної дискусії щодо варіантів політики стосовно України, надаючи незалежні оцінки конфлікту. Це посилило конкуренцію за увагу політиків між розвідувальною спільнотою та неурядовими профільними експертами, а також знизило ризик ефекту “ехо-камери” (ситуація, коли людина чує лише ті думки, які збігаються з її власними поглядами, — Ред.) та потенційної упередженості підтвердження. Ми перебуваємо у зовсім іншій ситуації порівняно, наприклад, із російською війною проти Грузії у 2008 році, коли медіа були єдиним джерелом даних, доступним для неурядових аналітиків», — каже дослідниця Тижню.Це сприяє підвищенню обізнаності громадськості щодо характеру російської загрози, і роль медіа у цьому процесі є двоякою.«З одного боку, відповідальні журналісти ризикують своїм життям, щоб надавати свідчення очевидців та неупереджені звіти про звірства, які російські збройні сили чинять в Україні. Ці репортажі стають окремими точками даних для аналізу великих даних. Але водночас медіа підвищують життєздатність аналітичних продуктів на основі відкритих джерел і роблять їх доступнішими для широкого загалу. Крім того, сучасне інформаційне середовище скорочує час реакції між подіями на полі бою та необхідністю вживати заходів для протидії їм, оскільки громадськість миттєво дізнається про перебіг подій і очікує від політиків відповідних рішень», — зазначає Олеся Віньяс де Соуза.Як наслідок, виникають і недоліки, як, наприклад, те, що величезний обсяг даних із відкритих джерел полегшує противникам ведення когнітивної війни, оскільки інформаційна втома робить людей більш сприйнятливими до «сенсаційних» новин, які не завжди є точними та/або були навмисно змінені для максимізації їхнього емоційного чи психологічного впливу.«Навмисний потік фейкових новин знижує співвідношення сигналу до шуму та підвищує ризик формування хибних висновків. Великі обсяги цих даних унеможливлюють їхню перевірку перед завантаженням у модель. Це підвищує ризик помилкових рекомендацій щодо політики. Загалом конфлікт не лише змінив характер розвідки на основі відкритих джерел, але й трансформував суть публічного політичного дискурсу, збільшивши різноманітність голосів, які можуть запропонувати свою версію реальності та поставити під сумнів офіційні наративи», — зазначає Тижню Олеся Віньяс де Соуза.Водночас, на думку Джанджузеппе Пілі, нинішня війна не змінила природу розвідки ані як процесу, тобто отримання інформації для підтримки конкурентного ухвалення рішень в умовах протистояння, ані як інституту, тобто людей і правил, за допомогою яких цей процес здійснюється.«Парадоксально, але змінилося все інше. Хоча раніше ми вже спостерігали за операціями ОSІNТ у Сирії та інших конфліктах по всьому світу, лише з російським вторгненням в Україну ми побачили надзвичайний вплив, якого ця форма розвідки могла досягти, формуючи публічні дискусії з-поза меж інституцій, які традиційно відповідали за цю роль. У цьому сенсі збройний конфлікт створив умови для розкриття повного потенціалу можливостей ОSІNТ, які на той час уже досягли зрілого етапу розвитку», — переконаний він.

Хто краще адаптувався до нових реалій розвідки: Росія, Сполучені Штати чи європейські країни?

На перший погляд, технологічний баланс між Росією та Заходом здається очевидним: США та європейські країни мають значно більші фінансові ресурси, потужніші технологічні компанії та доступ до ширшого спектра розвідувальних даних. Однак війна показала, що технологічна перевага не завжди автоматично перетворюється на перевагу розвідувальну.«У цілому західні розвідувальні служби користуються перевагами значно ширшої інформаційної екосистеми та можуть значно ефективніше використовувати свободу слова, інформацію з відкритих джерел і свої традиційні технологічні переваги у зборі даних та фінансуванні. З іншого боку, російські спецслужби діють за умов меншої кількості обмежень і перебувають у періоді, коли вони є особливо важливими інструментами для виживання режиму. Російське суспільство пожертвувало широким спектром прав в обмін на посилення спроможностей служб діяти як усередині країни, так і за кордоном», — зазначає Тижню Джанджузеппе Пілі.Він також додає, що наразі обидві сторони мають сильні та слабкі сторони, які існували ще до війни, але конфлікт значно прискорює ці тенденції. «Досі важко дати остаточну відповідь, оскільки ситуація залишається динамічною, і складно визначити, наскільки далеко зайдуть ці зміни. Наприклад, досить важко передбачити, як нові технології вплинуть на оперативні методи розвідки (trаdесrаft), хоча безсумнівно, що вони це зроблять. Також складно узагальнювати щодо будь-якої зі сторін через особливості та різноманітність їхніх відповідних систем», — каже він.Тож визначити, хто саме найкраще адаптувався до нової реальності війни, поки що неможливо. Причина проста: ця адаптація не завершена — і сама війна продовжує змінювати правила гри.«На мій погляд, найбільшою адаптацією із західного боку стало залучення нових форм розвідки та технологій у межах традиційних моделей, які за своєю природою не зміняться, але будуть доповнені цими новими інструментами та методами (наприклад, ШІ)», — додає Джанджузеппе Пілі.

21 серпня о 16:00 год у Національному музеї у Львові імені Андрея Шептицького відкриється виставка «Володимир Патик. Живопис як життя», присвячена 100-річчю від дня народження одного з найвидатніших українських живописців другої половини ХХ століття.Для виставки відібрано майже 300 творів Володимира Патика з музейних, родинних і приватних зібрань. Значна частина цих робіт раніше не експонувалася.Виставка простежує творчий шлях художника від ранніх пошуків до зрілого періоду та показує, як формувалася його впізнавана мистецька мова. Важливою її складовою був колір — один із головних засобів побудови образу та вираження авторського бачення.Експозицію доповнюють архівні матеріали та спогади, що дозволяють звернутися не лише до творчості художника, а й до контексту його життя та професійної діяльності.Як зазначають Українські новини, експозиція побудована за тематично-хронологічним принципом і охоплює різні творчі періоди й напрямки художника. Виставка включає розділи, присвячені:Портретній майстерності.Працям із натурою.Пейзажам.Натюрмортам.Етномодернізму.Абстрактним композиціям.Колористичним системам.Такий структурний підхід дозволяє відстежити розвиток творчості Володимира Патика через різноманітні жанри та етапи мистецького шляху.Особливу увагу в експозиції приділено творам, в яких яскраво виявляється характерна для митця робота з кольором. Насичені колірні поєднання та експресивний живописний стиль є впізнаваними рисами його творчості. Поряд із майстерністю кольору в його роботах простежується звернення до українських мотивів і культурних традицій.Виставка поєднує роботи з різних музейних і приватних колекцій, що забезпечує широкий огляд творчого доробку художника за межами одного зібрання.До експозиції також включені архівні матеріали та спогади, що стосуються життя і творчості Володимира Патика. Вони розширюють контекст представлених творів і дозволяють звернути увагу на професійне та особисте середовище митця.Виставка «Володимир Патик. Живопис як життя» реалізується в межах проєкту «100 років Володимиру Патику», присвяченого сторіччю від дня народження художника.

Національний музей у Львові імені Андрея ШептицькогоВідкриття — 21 серпня о 16:00Виставка триватиме до 18 жовтня

Володимир Патик (1926–2016) — визначний український живописець, пейзажист, майстер натюрморту. Член Спілки художників України, Заслужений художник України, лауреат Національної премії імені Тараса Шевченка, Народний художник України.

33 Львівський міжнародний ВооkFоrum підготовлено за підтримки Українського культурного фонду.
З 10 по 13 вересня відбуватиметься 33 Львівський міжнародний ВооkFоrum – одна з найвпливовіших книжкових подій України, що протягом десятиріч формує та фіксує тренди книговидання, є місцем зустрічі професійної спільноти з усієї країни та з-за кордону і головне – майданчиком для спілкування читачів з їхніми улюбленими авторами.
Щоб кожен відвідувач ВооkFоrum міг знайти важливі для себе сенси, відвідати літературні заходи, зважаючи на жанрові вподобання чи прихильність до того, чи іншого автора, програма фестивалю матиме вісім тематичних кластерів. Загалом у її межах відбудеться близько 300 подій на 15 локаціях, розташованих в історичному центрі Львова.
Вісім тематичних кластерів 33 Львівського міжнародного ВооkFоrum охоплюватимуть наступні напрями:
Історичний кластер (куратор – публіцист, журналіст, офіцер Хорунжої служби 2-го корпусу НГУ «Хартія» Вахтанг Кіпіані) порушуватиме теми складних і замовчуваних сторінок минулого, зокрема Волинської трагедії, вбивства Симона Петлюри, Другої світової війни, Пантеону памʼяті. Серед його учасників: історики Олександр Алфьоров, Володимир В’ятрович, Олександр Зінченко,  Ґжеґож Мотика (Польща).
Кластер воєнної літератури (кураторка – лекторка, бібліотекарка Тетяна Пилипець) збере голоси авторів-військових – Ігоря Мітрова, Наталки Тарковської, Олени  Герасимʼюк, Ігоря Дусана, Кирила Лукаша – які презентують свої поетичні та прозові твори, братимуть участь у відкритих інтервʼю та дискусіях.
Кластер «Новий обмір світу» (куратор – літературознавець, есеїст Юрій Прохасько) розповість про те, як геополітика змінює наше відчуття простору й сам устрій світу. До подій долучаться філософи й публіцисти Вахтанґ Кебуладзе та Володимир Єрмоленко, історикиня Марсі Шор (онлайн, США), історик філософії Андрій Дахній.

Кластер «Фантастична розмова» (кураторка – письменниця Ярина Каторож) розкриватиме фентезі, роментезі та наукову фантастику як відповідь на потребу суспільства отримати від літературного твору емоційний відпочинок. Своїми думками на задану тему поділяться автори й авторки: Світлана Тараторіна, Дімка Ужасний, Володимир Кузнєцов, Ірина Грабовська, Дарія Піскозуб, блогерка Поліна Нестерук, ілюстраторка Оксана Була та інші.
Кластер фотокниги (куратор – фотограф, фоторепортер Валентин Кузан) охопить ветеранський та військовий самвидав фотокниг та зінів про війну, представить українську фотокнигу загалом як окремий жанр, що охоплює масштабні видання про історію Незалежності України. Теми розкриватимуть: Галина Глеба, Олександр Ляпін, Дмитро Купріян, Ліза Букреєва, Олександр Чекменьов, Сергій Коровайний  та інші фотографи й експерти.
Поетичний кластер (кураторки – письменниця, художниця Олена Павлова, культурна менеджерка Олеся Бедзвін, директорка Львівського муніципального мистецького центру Ляна Мацько) досліджуватиме поезію як мову, що найпершою реагує на реальність. У його межах відбудуться камерні читання, перформанси, «Ніч поезії та музики», «День поезії».
Кластер «Переклад як практика майбутнього» (кураторка – перекладачка Юлія Дідоха, ГО Тrаnslаtоrіum) присвятить події міркуванням про переклад як практику, що забезпечує тривалість текстів, мов і культурної пам’яті крізь історичні розриви та катастрофи. До заходів кластера долучаться перекладачки та перекладачі Роксоляна Свято, Олександр Вешелені, Ганна Лелів, Таня Родіонова, письменник Артур Дронь, професор, редактор і популяризатор української літератури Гʼю Робертс (Велика Британія), а також поет, митець і продюсер Раян ван Вінкл (Шотландія).

Професійний кластер (кураторка – директорка Українського інституту книги Олександра Коваль) запропонує дискусії для видавців на теми подальшого розвитку книговидавничої галузі, популяризації читання, проведе презентацію дослідження читацьких практик тощо.
Окрім кластерної програми, 33 Львівський міжнародний ВооkFоrum складатиметься також з програми видавців, спецпроєктів та фокусних дискусій. Уже найближчими днями повна програма буде доступна на оновленому сайті ВооkFоrum, тож слідкуйте за анонсами.
Організатор фестивалю – ГО «Форум видавців». 33 Львівський міжнародний ВооkFоrum відбувається за підтримки Міжнародного фонду «Відродження», канадської недержавної організації «Українсько-Єврейська Зустріч», Львівської обласної військової адміністрації та Львівської міської ради. Під час фестивалю проводиться збір на підтримку 13-ї бригади оперативного призначення НГУ «Хартія». Вхід на всі події вільний і безоплатний.
ВооkFоrum запрошує на події, щоб чути голоси письменників, публічних інтелектуалів, надихатися, шукати відповіді на непрості питання сьогодення та бути серед своїх.
 

У межах події в Києві та Львові покажуть 5 знакових фільмів останніх років: від номінанта на «Оскар» до сімейної анімації, що стала номінанткою на головну іспанську кінопремію.
Посольство Іспанії в Україні та Іспанське агентство з міжнародного співробітництва в галузі розвитку (АЕСІD) у співпраці з кінокомпанією «Артхаус Трафік» проведуть 11-й фестиваль «Лінія іспанського кіно».
Подія відбудеться з 24 до 30 вересня у київському кінотеатрі «Жовтень», а також з 12 до 16 жовтня у львівському кінотеатрі «Планета кіно» (ТРЦ Fоrum Lvіv).
Фестиваль відкриє поєднання драми та комедії – стрічка «Гірке Різдво». Це нова робота двічі оскароносного Педро Альмодовара, одного з найупізнаваніших іспанських режисерів, знаного за фільмами «Паралельні матері», «Біль та слава», «Шкіра, в якій я живу». Картину критики читають як саморефлексію самого Альмодовара: її герой – митець у творчій кризі, який пише сценарій, безсоромно „позичаючи“ історії з життя – свого та близьких людей. Тут і згасла мрія про авторське кіно, і горе після смерті матері, і навіть чужий роман із пожежником-стриптизером. На Каннському кінофестивалі, де відбулась міжнародна премʼєра картини, «Гірке Різдво» здобуло нагороду за Найкращий саундтрек.
Також покажуть драму «Чорна куля» з Ґленн Клоуз («Вартові галактики», «Небезпечні зв’язки») і Пенелопою Крус («Сусіди зверху», «Біль та слава»). Завдяки цій роботі режисерський дует Хав’єра Кальво та Хав’єра Амброссі отримав у Каннах Нагороду за найкращу режисуру. Це – спроба уявити, якою була доля останнього твору Федеріко Ґарсії Лорки – одного з найвідоміших іспанських письменників. Автор встиг написати лише кілька сторінок роману про заборонене кохання – і загинув на початку Громадянської війни в Іспанії.
Глядачів чекає і кримінальна чорна комедія «Хто кого навколо пальця» режисерки Аранчі Ечеваррії з програми Кінофестивалю в Малазі. Події фільму розгортаються навколо Тоні – колишньої зірки талант-шоу, а нині боржника, на все готового заради грошей. Доля знайомить його з іншим пройдисвітом – мажором, який замовляє викрадення неоціненної картини… з будинку своєї ж матері. Тоні збирає команду незграбних спільників, та «легка справа» обертається справжнім хаосом.
З торішньої програми Канн (володар Призу журі та Премії за найкращий саундтрек) до кіноогляду потрапив «Сират», який протягом року також отримав номінації на «Оскар», «Золотий глобус» і ВАFТА, а на батьківщині здобув 6 нагород головної кінопремії Іспанії – «Ґоя». Це робота режисера Олівера Лаше, спродюсована Педро (режисер фільму-відкриття) й Аґустіно Альмодоварами. Стрічка розповідає про батька, який разом із сином і вірним собакою мандрує марокканською пустелею в пошуках зниклої доньки. Приєднавшись до групи рейверів, що прямують на чергову вечірку в серці Сахари, вони поринають у пекельну подорож крізь нескінченні піски.
Є в програмі стрічка й для сімейної аудиторії – пригодницька анімація «Олівія та невидимий землетрус» режисерки Ірене Іборри. Ця картина – володарка двох номінацій на Премію Європейської кіноакадемії, номінації на Премію «Ґоя», а також гіт Чілдрен Кінофесту – найбільшого українського кінофестивалю для дітей і підлітків. Головна героїня – дівчинка, яка перетворює стресовий переїзд родини на захопливу гру заради молодшого брата.
Фільм-відкриття «Гірке Різдво» показуватимуть мовою оригіналу з українськими й англійськими субтитрами. Анімаційну стрічку «Олівія та невидимий землетрус» демонструватимуть в українському озвученні з іспанськими субтитрами. Решту фільмів програми показуватимуть мовою оригіналу з українськими субтитрами.
Медіапартнери: ТиКиїв, Український тиждень, Маrіе Сlаіrе, ПроШоКіно